Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – Відділення Фонду) до товариства з обмеженою відповідальністю "СК-Агро" (далі – Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, за заявою Відділення Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 вересня 2010 року,

У жовтні 2008 року Відділення Фонду звернулося до суду з позовом, в якому, посилаючись на статті 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон № 875-ХІІ (875-12) ), просило стягнути з Товариства адміністративно-господарські санкції у розмірі 40 175 грн 95 коп. за незайняті інвалідами у 2007 році робочі місця та 8035 грн 19 коп. пені за порушення строку сплати санкцій. Підставою для застосування санкцій до відповідача є нестворення ним у 2007 році п'яти робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Господарський суд Сумської області постановою від 9 грудня 2009 року позов задовольнив.

На обґрунтування свого рішення суд першої інстанції послався на те, що вимоги Відділення Фонду є обґрунтованими, оскільки Товариство протягом 2007 року не здійснювало заходи направлені на працевлаштування інвалідів, а саме несистематично подавало заявки у звіті за формою № 3-ПН.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 червня 2009 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 вересня 2010 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

При цьому ці суди погодилися з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованого застосування до Товариства санкцій, водночас послалися на недотримання Відділенням Фонду при їх застосуванні строків, встановлених статтею 250 Господарського кодексу України (далі – ГК).

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), Відділення Фонду просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до останнього.

На обґрунтування зазначеного заявник додав ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 січня, 20 липня, 28 серпня та 2 вересня 2010 року, в яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано частину 4 статті 20 Закону № 875-ХІІ.

Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився із висновком останнього щодо недотримання Відділенням Фонду строків застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 250 ГК.

У справах, ухвали касаційного суду в яких додані до заяви позивача, суди при вирішенні аналогічних спорів послалися на частину 4 статті 20 Закону № 875-ХІІ, в якій, зокрема зазначено, що до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 ГК.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що ним було неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частини 1 статті 250 ГК адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з частиною 1 статті 238 цього Кодексу за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Водночас за змістом статті 20 Закону № 875-ХІІ адміністративно-господарські санкції за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів сплачуються (нараховуються, застосовуються) підприємствами самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною 1 статті 19 цього Закону.

На думку Верховного Суду України, саме з 16 квітня відповідного року у контролюючого органу виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій у судовому порядку. При цьому на дані правовідносини поширюється строк звернення до суду, встановлений статтею 99 КАС.

Частина 4 статті 20 Закону № 875-ХІІ, за змістом якої до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом (875-12) , не застосовуються строки, визначені статтею 250 ГК, не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки в останній нормі визначено строки застосування адміністративно-господарських санкцій, а не їх стягнення.

Отже, Відділення Фонду, звернувшись у жовтні 2008 року до суду про стягнення санкцій за незайняті інвалідами у 2007 році робочі місця, не порушило строк звернення, встановлений частиною 2 статті 99 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Таким чином, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України неправильно застосував норми матеріального права.

З урахуванням наведеного ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241–244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Верховний Суд України

Заяву Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 вересня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Правова позиція

Ухвалу Вищого адміністративного суду України скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції у зв'язку з тим, що, залишаючи без змін рішення попередніх судів, касаційний суд не звернув уваги на те, що висновки цих судів про належність спірного товару до коду 8704101190 УКТЗЕД, а не до того, який визначений митним органом, зроблено з порушенням вимог нормативно-правових актів. Так, у додатку до Закону "Про Митний тариф України" (2371-14) визначені основні правила інтерпретації УКТЗЕД, але рішення касаційного суду не свідчить про перевірку судами застосування саме цих правила у спірних відносинах. Разом з тим, за змістом частини 3 статті 2 КАС, у справі щодо оскарження рішення митного органу, як суб’єкта владних повноважень, перевірка дотримання цих правил входила до обов’язків суду.