Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ВІК" (далі – ТОВ) до Державної податкової інспекції у м. Херсоні (далі – ДПІ) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

У грудні 2006 року ТОВ звернулося до суду з позовом до ДПІ, в якому просило визнати недійсними податкові повідомлення-рішення від 22 березня 2006 року № 0000802301/1 та № 0001942301/1, якими йому було визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість (далі – ПДВ) в розмірі 71 852 грн та штрафні (фінансові) санкції на суму 35 926 грн, крім того донараховано суму ПДВ за листопад 2003 року в розмірі 3 040 грн 58 коп. та штрафні (фінансові) санкції на суму 1 520 грн 29 коп.

Зазначало, що 2 лютого 2006 року ДПІ було проведено документальну невиїзну перевірку ТОВ з питань обґрунтованості відшкодування ПДВ з бюджету за листопад–грудень 2003 року, вересень та листопад 2004 року. За результатами перевірки було складено акт від 2 лютого 2006 року № 296/23-7, яким встановлено факт непідтвердження сплати до бюджету ПДВ контрагентами позивача та їх постачальниками, зокрема, ПП УПТК "ГРСТ", яке придбавало продукцію у приватного підприємства "Асахі", щодо якого розпочато ліквідаційну процедуру; ТОВ "Фобуд", яке визнано банкрутом; ТОВ "Оптова торгівельна компанія", місце знаходження якого не встановлено та яке не подає податкову звітність.

На думку ДПІ, ТОВ порушило норми пунктів 1.3, 1.8 статті 1, підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.7.10 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ), у результаті чого воно завищило суму ПДВ, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.

На підставі акта перевірки відповідач прийняв податкове повідомлення-рішення від 6 лютого 2006 року № 0000802301/0 про визначення ТОВ завищення суми бюджетного відшкодування з ПДВ на загальну суму 275 946 грн 14 коп. та визначив штрафні (фінансові) санкції у розмірі 78 846 грн 26 коп.

За результатами оскарження зазначеного вище податкового повідомлення-рішення відповідач прийняв нове податкове повідомлення-рішення від 22 березня 2006 року № 0000802301/0, яким визначив ТОВ податкове зобов’язання з ПДВ у розмірі 71 852 грн та штрафні (фінансові) санкції на суму 35 926 грн. Окрім того, згідно з податковим повідомленням-рішенням від 22 березня 2006 року № 0001942301/1 позивачу визначено ПДВ за листопад 2003 року в розмірі 3 040 грн 58 коп. та застосовано штрафні (фінансові) санкції на суму 1 520 грн 29 коп.

Постановою Господарського суду Херсонської області від 22 грудня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 3 квітня 2007 року, позов задоволено. Визнано недійсними податкові повідомлення-рішення ДПІ від 22 березня 2006 року № 0000802301/1 та № 0001942301/1.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 травня 2010 року зазначені судові рішення залишив без змін.

Не погоджуючись із ухвалою касаційного суду, ДПІ звернулося із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України у зв’язку з неоднаковим застосуванням касаційним судом пункту 1.8 статті 1, підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону № 168/97-ВР ДПІ просить скасувати ухвалені у справі рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 січня 2009 року.

Перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити.

Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, касаційний суд виходив із того, що за змістом підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР придбання товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту.

Невиконання контрагентом свого зобов’язання зі сплати ПДВ до бюджету тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.

Така позиція касаційного суду ґрунтується на правильному застосуванні положень підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР та відповідає практиці Верховного Суду України у подібних правовідносинах. Так, у постанові від 13 січня 2009 року (справа № 21-1578во08) Верховний Суд України зазначив, що в изнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не призвели до недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляло правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні. У постанові від 11 грудня 2007 року (справа № 21-1376во06) Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі невиконання контрагентом зобов’язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Крім того, рішення касаційного суду узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Доводи заяви та позиція Вищого адміністративного суду України, викладена в його ухвалі від 26 січня 2009 року, не дають підстав для висновку про неправильне застосування касаційним судом норм матеріального права у справі, що розглядається, стосовно до встановлених в ній обставин.

Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, то у задоволенні заяви ДПІ слід відмовити.

Керуючись статтею 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви Державної податкової інспекції у м. Херсоні відмовити.

постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.