Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "СІБ" (далі – ТОВ) до Державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Луганська (далі – ДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

У лютому 2007 року ТОВ звернулося до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення ДПІ від 27 жовтня 2006 року № 0004272310/0, прийнятого за результатами акта перевірки від 17 жовтня 2006 року НОМЕР_1. Зазначеним податковим повідомленням-рішенням ДПІ, з посиланням на порушення позивачем вимог підпунктів 7.2.4, 7.2.6 пункту 7.2, підпунктів 7.4.2, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ), визначила йому податкове зобов’язання з податку на додану вартість (далі – ПДВ) у сумі 52 324 грн 50 коп., у тому числі 34 883 грн основного платежу та 17 441 грн 50 коп. штрафних (фінансових) санкцій.

Господарський суд Луганської області постановою від 22 березня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2007 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 30 червня 2010 року зазначені судові рішення скасував і ухвалив нове – про часткове задоволення позову. Визнав недійсним спірне податкове повідомлення-рішення про визначення податкового зобов’язання з ПДВ у сумі 52 060 грн 50 коп., у тому числі 34 707 грн основного платежу та 17 353 грн 50 коп. штрафних (фінансових) санкцій. У решті позову відмовив.

Не погоджуючись із постановою касаційного суду, ДПІ звернулася до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстав неоднакового застосування касаційним судом підпунктів 7.2.1, 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону № 168/97-ВР. На обґрунтування заяви додано копію постанови Вищого адміністративного суду України від 10 грудня 2009 року у справі за позовом приватного підприємства "ТНіК" до Державної податкової інспекції у м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, яка, на думку ДПІ, підтверджує таке неоднакове застосування.

Перевіривши наведені ДПІ доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню, а постанова касаційного суду – скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

У постанові від 10 грудня 2009 року Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що податкові накладні, виписані та підписані особою, яку неможливо ідентифікувати, не можуть слугувати документом, що підтверджує право позивача на включення до податкового кредиту суми ПДВ.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалюючи нове у справі, що розглядається, касаційний суд виходив із того, що законодавством не передбачено, що при отриманні транспортних послуг разом із податковою накладною для набуття нею ознак первинного документа обов’язково необхідно отримати товарно-транспортну накладну. Крім того, судами попередніх інстанцій не встановлено та з матеріалів справи не вбачається, що послуги не мали реального характеру, адже сторони договору складали акти виконаних робіт, де зазначали дату, маршрут і вартість послуг, продавець виписував податкові накладні. Касаційний суд також зазначив, що окремий недолік податкової накладної сам по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення податкової накладної сили звітного документа, а відтак позбавлення покупця права на формування податкового кредиту.

На думку Верховного Суду України, такі висновки касаційного суду не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та не відповідають практиці Верховного Суду України у подібних правовідносинах. Так, у постанові від 17 березня 2009 року у справі за позовом суб’єкта підприємницької діяльності–фізичної особи ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва, за участю третьої особи – приватного підприємства "Агро-Руму" про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень колегія суддів Судової палати в адміністративних справах дійшла висновку, що наявність у позивача податкових накладних, виданих невстановленими особами, за умови встановлення судом факту нездійснення господарських операцій, не є безумовною підставою для віднесення зазначених у цих накладних сум до податкового кредиту.

Відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2. статті 7 Закону № 168/97-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) податкова накладна видається в разі поставки товарів (робіт, послуг) покупцю на його вимогу. У будь-якому випадку видається товарний чек, інший розрахунковий або платіжний документ, що підтверджує передачу товарів (робіт, послуг) та/або прийняття платежу із зазначенням суми податку.

Системний аналіз пунктів 7.2, 7.4, 7.5 статті 7 Закону № 168/97 дає Верховному Суду України підстави стверджувати, що податкова накладна, яка видається платником податку, що поставляє послуги, на вимогу їх отримувача є підставою для нарахування податкового кредиту останнього лише за умови здійснення самої господарської операції.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, стверджуючи про відсутність товарно-транспортних накладних як обов’язкових первинних документів бухгалтерського обліку, що свідчать про реальність надання транспортних послуг (згідно з пунктом 1.3 Інструкції про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи, затвердженої наказом Міністерства транспорту України, Міністерства статистики України від 7 серпня 1996 року № 228/253, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 28 серпня 1996 року за № 483/1508 (z0483-96) для первинного обліку обсягів перевезених вантажів і транспортної роботи автомобільного транспорту необхідними є: подорожній лист вантажного автомобіля та товарно-транспортна накладна), фактично ставили під сумнів реальність надання таких послуг, виходячи не тільки із якогось окремого недоліку податкової накладної, а й з інших доказів в їх сукупності.

Зокрема, Ленінський районний суд м. Луганська рішенням від 21 листопада 2005 року, яке набрало законної сили, встановив, що засновник і керівник малого приватного підприємства "Зетта" ОСОБА_2до діяльності заснованого ним підприємства відношення не мав, ніяких угод, додаткових угод та податкових накладних не підписував, підприємство за місцем реєстрації не знаходиться.

Згідно з підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону № 168/97 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: а) порядковий номер податкової накладної; б) дату виписування податкової накладної; в) назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); є) повну назву отримувача; ж) ціну поставки без врахування податку; з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Відповідно до пункту 18 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 року № 165 (z0233-97) , зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23 червня 1997 року за № 233/2037 (z0233-97) , усі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати поставку товарів (послуг), та скріплюються печаткою такого платника податку – продавця.

Касаційний суд не звернув на зазначене належної уваги, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і постановив нове - про часткове задоволення позову.

Таким чином, на думку Верховного Суду України, має місце неоднакове і неправильне застосування зазначених норм матеріального права, оскільки неналежним чином оформлена (підписана невідомою особою) податкова накладна не може бути підставою для нарахування податкового кредиту при наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність наданої послуги.

Оскільки при вирішенні справи Вищий адміністративний суд України неправильно застосував норми матеріального права, то його постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до касаційного суду.

Керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Верховний Суд України

Заяву Державної податкової інспекції у Жовтневому районі м. Луганська задовольнити частково.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 30 червня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до касаційного суду.

постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.