Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом Державної інспекції з контролю за цінами в Київській області (далі – Держцінінспекція) до Києво-Святошинської районної санітарно-епідеміологічної станції (далі – Києво-Святошинська СЕС) про стягнення коштів,

У червні 2007 року Держцінінспекція звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила стягнути з Києво-Святошинської СЕС в дохід державного бюджету 145606 грн необґрунтовано одержаної виручки та штраф у розмірі 291212 грн.

На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що відповідачем, при наданні у період з 1 січня 2005 року по 1 травня 2006 року послуг за державними регульованими цінами, на порушення положень постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2003 року № 1351 "Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби" (1351-2003-п) (далі – постанова № 1351), до встановлених цією постановою тарифів здійснювалось додаткове нарахування податку на додану вартість за ставкою 20 відсотків, внаслідок чого безпідставно отримано виручку в сумі 145606 грн.

Наведене установлено перевіркою дотримання відповідачем порядку формування, встановлення та застосування цін і тарифів, за наслідками якої позивачем 26 грудня 2006 року прийнято рішення про застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін.

Господарський суд Київської області постановою від 15 листопада 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 лютого 2009 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 4 серпня 2010 року рішення судів попередніх інстанцій скасував, позов задовольнив.

У заяві про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Києво-Святошинська СЕС просить скасувати вищезгадану постанову касаційного суду, судові рішення, ухвалені у справі судами першої й апеляційної інстанцій, залишити в силі.

На обґрунтування скарги додано постанову Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2007 року у справі за позовом Державної інспекції з контролю за цінами в Харківській області до Куп’янської лінійної санітарно-епідеміологічної станції на Південній залізниці про стягнення суми; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 серпня 2007 року в справі за позовом Державної інспекції з контролю за цінами в Одеській області до Державної санітарно-епідеміологічної служби Одеської області про стягнення суми та за зустрічним позовом про визнання недійсним рішення про застосування економічних санкцій; ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 липня 2006 року в справі за позовом санітарно-епідеміологічної станції Солом’янського району м. Києва до Державної інспекції з контролю за цінами в м. Києві про визнання недійсним рішення про застосування економічних санкцій, в яких, на думку відповідача, норми права застосовано інакше та правильно.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За правилами пункту 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України одним із мотивів перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У заяві про перегляд судового рішення заявник не зазначив які саме норми матеріального права неоднаково застосовано судом касаційної інстанції, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому вказав на порушення судом касаційної інстанції норм процесуального права.

Суд першої інстанції, постанову якого заявник просить залишити в силі, дійшов висновку про неправомірність дій відповідача щодо нарахування у вищезгаданий період податку на додану вартість до тарифів, встановлених Постановою № 1351 (1351-2003-п) . Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову, суд вказав на відсутність належних і допустимих доказів отримання відповідачем необґрунтованої виручки, як на підставу для покладання на останнього відповідальності за порушення дисципліни цін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи нове про задоволення позову, суд касаційної інстанції також дійшов висновку про неправомірність дій відповідача щодо нарахування у вищезгаданий період податку на додану вартість до тарифів, встановлених Постановою № 1351 (1351-2003-п) . При цьому питання належності і допустимості доказів отримання відповідачем необґрунтованої виручки, як на підставу для покладання на останнього відповідальності за порушення дисципліни цін, – не аналізував.

Приймаючи до уваги, що заявник не оскаржує правильність застосування судом касаційної інстанції Постанови № 1351 (1351-2003-п) , а питання неоднакового застосування цим судом норм процесуального права виключено законодавцем як підставу для перегляду судових рішень, Верховний Суд України відповідно до частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України відмовляє у задоволенні заяви, оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

З урахуванням наведеного та керуючись статтею 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви Києво-Святошинської районної санітарно-епідеміологічної станції відмовити.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.