Р I Ш Е Н Н Я
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
"10" травня 2007 р. Справа № 02/1426
Господарський суд Черкаської області в складі головуючого
судді Пащенко А.Д., із секретарем судового засідання Сиволовською
О.I.,
за участю представників: позивача: Ткаченко А.I. - за
довіреністю, відповідача: не з'явився, розглянувши у відкритому
судовому засіданні у м. Черкаси справу
за позовом Черкаського обласного дочірнього підприємства ДАК
"Хліб України"
до відкритого акціонерного товариства "Білозірська
реалізаційна база хлібопродуктів"
про стягнення 7 932 грн. 33 коп.,
ВСТАНОВИВ:
Заявлено позов про стягнення з відповідача 7 932 грн. 33
коп., в тому числі вартість втраченої продукції в сумі 6330 грн.
67 коп., 1158 грн. 51 коп. пені та 443 грн. 15 коп. штрафу
відповідно до договору № 6 від 20.07.2000 року. В обгрунтування
позовних вимог позивач вказує на те, що відповідно до договору № 6
від 20.07.2000 року відповідач отримав від позивача на переробку
7850 кг зерна гречки у гречану крупу і зобов'язаний був переробити
зерно в крупу та відпустити продукти переробки позивачу, однак,
відповідач не виконав свої зобов'язання за договором, не передав
позивачу продукцію на вимогу позивача, що підтверджує факт втрати
відповідачем продукції, в зв'язку з чим відповідач повинен
сплатити позивачу вартість втраченої продукції в сумі відповідно
до довідки Черкаської торгово-промислової палати, а також сплатити
штрафні санкції та пеню відповідно до частини 2 статті 231
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
, оскільки Черкаське ОДП
ДАК "Хліб України" засноване на загальнодержавній власності і тому
відноситься до державного сектора економіки.
Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав у
заявленій сумі, просив задовольнити позов, стягнути із відповідача
заявлену суму, заперечив проти доводів відповідача, стверджуючи,
що позивач звернувся до відповідача з вимогою № 2-2/17 від
13.04.2006 року про повернення продукції позивачу, але відповідач
не повернув продукцію, отже втратив її, що позивач підтверджує
інвентаризаційним описом від 01.11.2005 року; представник
заперечив проти доводів відповідача щодо обов'язку позивача
вивозити продукцію своїм транспортом, стверджуючи, що у позивача
відсутній свій транспорт і він не міг замовляти транспорт та
платити кошти, знаючи, що продукція у відповідача відсутня.
Відповідач у відзиві на позов та представник відповідача у
судових засіданнях заперечив проти позову повністю, вважаючи
вимоги позивача безпідставними та необгрунтованими, виходячи із
наступного:
- за пунктом 2.3.6 договору Виконавець зобов'язаний повернути
Замовнику належну йому продукцію переробки, а не сплатити кошти,
як того вимагає позивач;
- обов'язок відповідача повернути хлібопродукти відповідач не
вважає простроченим, оскільки позивачем у квітні 2006 року (коли
було надіслано вимогу від 13.04.2006р. про повернення крупи) не
було надано транспорт для завантаження, що за договором та за
законом є обов'язком позивача, тому відповідач вважає такі дії
позивача простроченням кредитора згідно ст. 613 Цивільного кодексу
України, а згідно частини 2 статті 613 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
якщо
кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати
свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на
час прострочення кредитора. Фактично крупа залишилась на території
відповідача і позивачем не вчинялось жодних дій, направлених на
прийняття продукції;
- відповідач вважає, що вказаний в позові і вимозі акт
інвентаризації від 01.11.2005р. не може застосовуватись як
належний доказ обгрунтування позовних вимог в зв'язку з тим, що
цей акт був складений односторонньо позивачем, який не попередив
відповідача про свої наміри провести інвентаризацію продукції, а в
подальшому не повідомив про результати інвентаризації; позивачем
не надано суду доказів непред'явлення відповідачем продукції, що
перевірялась; відповідачу нічого не відомо про зміст переговорів,
які ніби-то мали місце, а примітку в акті інвентаризації
відповідач вважає вигаданою позивачем та такою, що не відповідає
дійсності;
- відповідач повідомляє суду, що за згодою позивача гречка
зберігається в зерносховищі вже біля семи років і технічно
відповідач може забезпечити її зберігання лише в частині захисту
від негативних зовнішніх чинників, але не може зупинити об'єктивні
природні процеси старіння і білкової руйнації в самій сировині,
які виникають протягом такого тривалого часу;
- відповідач заявляє, що ним не порушено прав і законних
інтересів позивача і вимоги останнього можуть бути задоволені в
натурі протягом розумного строку за умови повної оплати послуг
зберігання за період з липня 2000 року по 03 квітня 2007 року
(відповідно до статті 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна
України" ( 37-15 ) (37-15)
від 04.07.02 р. № 37-IУ ).
У судовому засіданні оголошувалася перерва із 03.05.2007 року
по 10.05.2007 року.
Оцінивши докази у справі в їх сукупності, заслухавши
пояснення та доводи представників сторін, суд встановив наступне.
ОДП ДАК "Хліб України" та ВАТ "Білозірська реалізаційна база
хлібопродуктів" уклали Договір на послуги № 6 від 20 липня 2000
року, за умовами якого позивач (як замовник) здає, а відповідач
(як виконавець) приймає зерно гречки для переробки на крупу в
кількості 7,850 тонн.
Iз матеріалів справи вбачається і не заперечується
відповідачем, що позивачем дійсно було передано відповідачу 7850
кг зерна гречки для переробки на крупу і відповідачем дійсно було
перероблено все завезене зерно гречки та одержано в результаті
переробки 3551 кг крупи і продукти переробки: 326 кг мучки та 2098
кг лузги. 18 грудня 2000 р. Білозірська реалбаза відпустила
Черкаському ОДП 1600 кг продукції, що підтверджується
товаро-транспортною накладною № 708890. Решта продукції, а саме:
1951 кг крупи гречаної, 326 кг мучки та 2098 кг лузги (далі
"продукція") залишилася у відповідача, що ним не заперечується.
Проаналізувавши умови договору, оцінивши докази у справі в їх
сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, суд
приходить до висновку, що договір № 6 від 20.07.2000 року за своєю
правовою природою є змішаним договором, який містить елементи
договору про надання послуг (за Цивільним кодексом УРСР, що діяв
на час укладення договору -це різновидність договору підряду ) та
договору схову за Цивільним кодексом Української РСР.
Виходячи із припису пункту 4 Прикінцевих та перехідних
положень Цивільного кодексу України, до тих прав і обов'язків
сторін, що продовжують існувати після 01.01.2004 року,
застосовуються положення цього Кодексу, тому договірні відносини
між сторонами регулюються главою 66 Цивільного кодексу України
щодо договорів зберігання.
Відповідно до пункту 5.1. договору віддане виконавцю
(відповідачу) зерно вважається власністю замовника (позивача), а в
пункті 4.2. договору вказано, що за реалізацію зерна без згоди
замовника виконавець відшкодовує замовнику заподіяні збитки. Отже,
сторони чітко визначили належність позивачу зерна (а оскільки інше
не сказано, то й продукції переробки). В пункті 2.3.5. встановлено
обов'язок відповідача не проводити відпуску або відвантаження
продукції без письмової згоди замовника і не користуватися ним.
Згідно статті 938 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
зберігач зобов'язаний
зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі
зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не
встановлений і не може бути визначений виходячи із його умов,
зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем
вимоги про її повернення.
У договорі № 6 від 20.07.2000 року не визначено строк
зберігання продукції переробки зерна гречки, а в пункті 5.3.
договору вказано, що він діє до повного виконання сторонами своїх
зобов'язань. Отже, відповідач повинен був зберігати продукцію до
отримання вимоги позивача і надати продукцію позивачу на його
вимогу.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач надіслав
відповідачу вимогу № 2-2/17 від 13.04.2006 року, у якій вимагав
повернути позивачу продукцію в семиденний термін. Суд вважає
безпідставною саме таку вимогу позивача про повернення продукції,
оскільки вказана вимога складена за правилами вимоги про сплату
коштів.
Відповідно до статті 532 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
місце
виконання зобов'язання встановлюється у договорі. В договорі № 6
від 20.07.2000 року не вказано місце виконання зобов'язання, не
зазначено також обов'язку відповідача доставляти позивачу
продукцію своїм транспортом на територію позивача (чи за якоюсь
іншою адресою). Виходячи із припису пункту 3 частини 1 статті 532
ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки у договорі відсутня умова про
місце виконання зобов'язання про передачу продукції із зберігання,
тому в цьому випадку виконання зобов'язання про передання
продукції із зберігання повинно провадитись за місцем його
зберігання, оскільки це місце позивачу відоме.
Суду не подано доказів надіслання позивачем транспорту для
отримання продукції та повідомлення відповідачу про дату і час
отримання продукції на території її зберігання.
З огляду на викладене, суд вважає, що позивач не реалізував
своє право вимоги продукції від відповідача із зберігання.
Оскільки в договорі встановлений обов'язок відповідача
повернути продукцію, а не кошти, а позивач не довів і належними
доказами не підтвердив звернення в установленому порядку до
відповідача із вимогою про передачу продукції із зберігання та не
довів відсутність у відповідача необхідної продукції, тому суд
вважає безпідставною і необгрунтованою вимогу позивача про
стягнення із відповідача її вартості. Тим більше, позивачем не
вказано законних підстав для стягнення із відповідача штрафних
санкцій та пені.
Доводи позивача про відсутність у відповідача продукції
станом на 01.11.2005 року із посиланням на інвентаризаційний опис
№ 13, суд вважає необгрунтованими, оскільки вказаний опис
складений комісією, у складі якої відсутній представник
(матеріально відповідальна особа) відповідача, на цьому описі
відсутній підпис представника відповідача (як зберігача).
Оформлення зберігання продукції у відповідача по різних формах
обліку не може бути належним доказом її відсутності в натурі.
Доводи позивача про відсутність у нього транспорту для перевезення
продукції від відповідача суд вважає такими, що не заслуговують на
увагу та не мають значення для справи.
Таким чином, позивачу слід відмовити в позові повністю.
На підставі ст. 49 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
судові витрати
повністю покладаються на позивача і йому не відшкодовуються.
Виходячи з викладеного, керуючись статтями 49, 82-84 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
В И Р I Ш И В :
У позові відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене до Київського міжобласного
апеляційного господарського суду.
Суддя А.Д.Пащенко