826/11334/16 Про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень про визначення податкового зобов'язання із земельного податку фізичних осіб - 29.06.2022 Прийняття

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 серпня 2018 року (суддя Шрамко Ю.Т.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року (головуючий суддя Мельничук В.П., судді: Ісаєнко Ю.А., Лічевецький І.О.) у справі №826/11334/16 за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду із позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (надалі - відповідач, податковий орган, контролюючий орган), в якому просила визнати недійсними податкові повідомлення-рішення від 19 червня 2014 року №1514-15, від 16 березня 2015 року №744-15, від 30 жовтня 2015 року №7926551707 та від 19 квітня 2016 року №455-1305.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки прийняті відповідачем на підставі висновків, зроблених за результатами перевірки позивача, які не відповідають фактичним обставинам.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року, у задоволені позову відмолено повністю.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із правомірності здійсненого контролюючим органом донарахування з земельного податку, зважаючи на те, що позивач є власником нежилих приміщень, які знаходились в багатоквартирному будинку та була землекористувачем земельних ділянок, на яких були розташовані належні їй на праві власності приміщення.

Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернулась з касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Позивач вказує на невідповідність висновків судів фактичним обставинам справи, які полягають у тому, що позивач є платником єдиного податку та здійснює господарську діяльність за адресою, яка розташована на земельній ділянці, за яку податковим органом донараховано земельний податок. Вказує на невірне визначення частки прибудинкової території позивача. Зауважує, що податковим органом не надано доказів на підтвердження показників, на підставі яких визначалась пропорційна частка прибудинкової території, на яку нараховувався земельний податок.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість судових рішень, просить залишити без задоволення касаційну скаргу позивача та залишити без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд, переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з таких мотивів.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачу, як фізичній особі на підставі договорів купівлі-продажу нежилих приміщень від 21 травня 2012 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Старостіною Н.С., зареєстрованих в реєстрі за №931 та №932 належать на праві власності: нежилі приміщення з № 1 по № 13 (групи приміщень № 26) (в літ. А), що знаходяться в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 37,4 кв.м.; нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень №21а) (в літ. А), що знаходяться в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 76,8 кв.м. Право власності на нежиле приміщення засвідчується договорами купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21 травня 2012 року, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Старостіною Н.С., зареєстрованих в реєстрі за №931 та №932, а право користування земельною ділянкою, на якій розташовані приміщення, - витягом з технічної документації №Ю-17685/2015, черговим кадастровим планом-реєстром земельних ділянок та витягом з бази даних міського земельного кадастру.

Контролюючим органом 19 червня 2014 року прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення №1514-15, яким позивачу визначено суму податкового зобов`язання по земельному податку з фізичних осіб у розмірі 13639,00 грн.

16 березня 2015 року контролюючим органом також прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення №744-15, яким позивачу визначено суму податкового зобов`язання по земельному податку з фізичних осіб у розмірі 11356,74 грн.

Податковим органом 30 жовтня 2015 року проведено перевірку позивача щодо своєчасності сплати податкового зобов`язання по земельному податку фізичних осіб за 2015 рік, за результатами якої складено акт перевірки № 1591/26-55-17-07 (далі - акт перевірки).

Перевіркою встановлено несвоєчасну сплату податкового зобов`язання по земельному податку фізичних осіб, а саме, сума податку - 11356,7 грн за терміном сплати 25 травня 2015 року, фактично сплачена 27 травня 2015 року, чим порушено вимоги абзацу 1 підпункту 126.1 статті 126 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ), внаслідок чого нараховано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 1135,67 грн.

На підставі акту перевірки контролюючим органом прийнято податкові повідомлення-рішення від 30 жовтня 2015 року №7926551707, яким за затримку на 3 календарні дні сплати суми грошового зобов`язання у розмірі 11356,7 грн зобов`язано сплатити штраф у розмірі 10% в сумі 1135,67 грн та від 5 травня 2016 року №1406-1305, яким позивачу визначено суму податкового зобов`язання по земельному податку з фізичних осіб у розмірі 69706,74 грн.

Судовими інстанціями установлено, що згідно рішення Київської міської ради "Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва та Порядку її визначення" від 26 липня 2007 року № 43/1877 Головне управління земельних ресурсів на замовлення юридичних та фізичних осіб надає витяги про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, де зазначені: площа земельної ділянки, економіко - планувальна зона, базова вартість м2 землі, локальні коефіцієнти на місцезнаходження земельної ділянки, коефіцієнт функціонального використання, коефіцієнти індексації грошової оцінки.

Відповідно до витягу з технічної документації №Ю-17685/2015 про нормативну грошову оцінку частини земельної ділянки (обліковий код 76:035:018) Головного управління земельних ресурсів виданого позивачу, площа земельної ділянки становить 88,54 м2.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, колегія судів зазначає наступне.

За правилами підпунктів 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

При цьому, особливості справляння податку суб`єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV цього Кодексу.

Підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України визначено, що об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

За змістом пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Згідно з пунктом 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Пунктом 287.6 статті 287 ПК України встановлено, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

За приписами пункту 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та користувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з пунктом 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) .

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Зокрема, в розумінні зазначених норм обов`язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй прав, як-от набуття нею статусу суб`єкта господарювання, діяльність якого пов`язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа-підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим главою 1 розділу ХІV ПК України (2755-17) та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

За приписами пункту 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Згідно з пунктом 269.2 статті 269 ПК України суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

Положеннями підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України визначено, що платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів, зокрема, податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

У зазначенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб`єкта господарювання від виконання податкових зобов`язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 ПК України, а запроваджує нові умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість не встановлена.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла до висновку, що у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1. статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і систем оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов`язок сплати податку на земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Доводам позивача про непроведення податковим органом розрахунку відповідно до частини земельної ділянки судом апеляційної інстанцій надано відповідну правову оцінку з урахуванням витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку частини земельної ділянки.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність та обґрунтованість спірних податкових повідомлень-рішень контролюючого органу та необґрунтованість позовних вимог.

Суд зазначає, що позивачем в касаційній скарзі не обґрунтовано, із зазначенням того, у чому полягає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображено обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення суду апеляційної інстанції не встановлено.