580/2427/19 Про визнання протиправною бездіяльність щодо затримки здійснення розрахунку при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ, стягнення заборгованості у якості компенсації середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відповідний період - 24.12.2021 Прийняття

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ24 грудня 2021 року м. Київсправа № 580/2427/19адміністративне провадження № К/9901/9481/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Соколова В.М.,суддів: Губської О.А., Загороднюка А.Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2019 року (головуючий суддя - Руденко А.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року (головуючий суддя - Бєлова Л.В., судді: Аліменко В.О., Безименна Н.В.) у справі № 580/2427/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У серпні 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області (далі - УМВС України в Черкаській області, відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність щодо затримки здійснення розрахунку при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ;

- стягнути 274 352,78 грн у якості компенсації середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 22 вересня 2016 року по 15 липня 2019 року (1 027 днів), виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення 267,14 грн, із одночасною компенсацією сум податку із доходів фізичних осіб згідно з Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (44-2004-п) .

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначив, що проходив службу в органах внутрішніх справ та був звільнений в запас через скорочення штатів. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 лютого 2019 року у справі № 823/133/16, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2019 року, позивача поновлено на службі в органах внутрішніх справ на раніше займаній посаді. Наказом УМВС України в Черкаській області від 18 лютого 2019 року № 348 о/с позивача звільнено із органів внутрішніх справ у запас через скорочення штатів 21 вересня 2016 року. Таким чином, оскільки 21 вересня 2016 року є останнім робочим днем позивача, то відповідно у цей день відповідач мав здійснити повний розрахунок із позивачем. Проте відповідач здійснив розрахунок по заробітній платі з позивачем 15 липня 2019 року, тобто із затримкою у 1027 днів. З огляду на це позивач уважає, що має право на компенсацію за час затримки по день фактичного розрахунку.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач не має права на отримання компенсації за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки грошові кошти в сумі 58 503,66 грн не є сумою, яка підлягала виплаті позивачу в день звільнення, а є середнім заробітком за час вимушеного прогулу, присудженого на його користь на підставі судового рішення у справі № 823/133/16. Вказані кошти не могли бути нараховані позивачу станом на 21 вересня 2016 року, оскільки наказ про поновлення позивача на службі та його звільнення був виданий відповідачем 18 лютого 2019 року на виконання судового рішення.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2020 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 16 червня 2020 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто у якості компенсації середнього заробітку за весь час затримки починаючи з 22 січня по 15 липня 2019 року включно кошти у розмірі 31 789,66 грн (119 робочих днів), виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення 267,14 грн. У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що після ухвалення 21 січня 2019 року Окружним адміністративним судом міста Києва рішення про протиправність звільнення позивача зі служби, відповідач на підставі статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ) був зобов`язаний виплатити визначений судом середній заробіток за час вимушеного прогулу не пізніше наступного дня. Проте 22 січня 2019 року повний розрахунок з позивачем не було проведено, а тому він має право на середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 22 січня по 15 липня 2019 року включно.

Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини, апеляційний суд виходив з того, що позивач у спірних правовідносинах мав законні сподівання на вчасне отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який передбачений нормами чинного законодавства та визначений рішенням окружного суду від 21 січня 2019 року.

Постановою Верховного Суду від 28 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2020 року у справі № 580/2427/19 задоволено частково. Рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а справу направлено до вказаного суду на новий розгляд.

Приймаючи означене рішення суд касаційної інстанції виходив з того, що судом апеляційної інстанції не визначено період, за який слід розрахувати середній заробіток відповідно до вимог статті 116 КЗпП України, не встановлений ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, співмірність вірогідного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених ним до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Тому обрахована апеляційним судом сума компенсації середнього заробітку за весь час затримки без принципу пропорційності та застосування критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, у розмірі 31 789,66 грн, є передчасною.

За результатами нового розгляду справи Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 23 лютого 2021 року залишив без змін рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2019 року.

У вказаній постанові суду апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що сума у розмірі 58 503,66 грн є середнім заробітком позивача за час вимушеного прогулу з 06 листопада 2015 року по 22 вересня 2016 року, а не коштами, які мали бути йому виплачені у день звільнення. При цьому зазначена сума у розумінні присів 116, 117 КЗпП України (322-08) не належала позивачу на дату звільнення 21 вересня 2016 року і не могла бути нарахована, оскільки наказ № 348 о/с про звільнення позивача з 21 вересня 2016 року був виданий відповідачем лише 18 лютого 2019 року на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року у справі №823/133/16. Водночас, апеляційний суд не заперечив обов`язку відповідача щодо виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 58 503,66 грн, однак такий обов`язок виник в останнього на підставі судового рішення про визнання звільнення позивача протиправним, а не в день, коли його було звільнено.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

Не погодившись із рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2019 року та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), а саме неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Так, у касаційній скарзі скаржник вказує на неправильне застосування судом апеляційної інстанції статей 116, 117 КЗпП України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справах № 520/5559/20 та № 11214/19, від 03 червня 2020 року у справі № 809/366/17, від 22 травня 2020 року у справі № 320/1263/19, від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 20 грудня 2019 року у справі № 823/1490/17, від 04 лютого 2021 року у справі № 817/181/20.

ОСОБА_1 зазначає, що днем його звільнення є 21 вересня 2016 року, проте остаточний розрахунок відповідачем проведено лише 15 липня 2019 року, тобто із затримкою 1027 днів від дати звільнення. З огляду на це, до відповідача підлягає застосуванню відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України у вигляді компенсації за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Між тим, суд апеляційної інстанції не встановив розмір суми, яка підлягала виплаті позивачу на день звільнення, помилково посилаючись на судові рішення у справі № 823/133/16. Позивач уважає, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив, що предметом спору у даній справі є стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки виплачена відповідачем сума є більшою, аніж сума, присуджена на його користь у справі № 823/133/16.

Таким чином, на думку позивача, суди попередніх інстанцій не визначили розмір середнього заробітку, не встановили відповідних фактичних обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення та не дослідили відповідні докази.

Окрім вищевказаного скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки оскаржувані судові рішення не узгоджуються з правовою позицію Верховного Суду у справах подібної категорії.

Ухвалою від 02 квітня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Ухвалою від 23 грудня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом голови ліквідаційної комісії УМВС України в Черкаській області від 06 листопада 2015 року № 312 о/с ОСОБА_2 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року у справі № 823/133/16, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2019 року, визнано протиправним та скасовано наказ УМВС України в Черкаській області від 06 листопада 2015 року № 312 о/с у частині звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Зобов`язано УМВС України в Черкаській області поновити ОСОБА_2 на службі в органах внутрішніх справ України на посаді заступника начальника сектору дільничних інспекторів міліції Черкаського РВ УМВС України в Черкаській області з 07 листопада 2015 року. Зобов`язано УМВС України в Черкаській області виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 58 503,66 грн. Рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 5 876,99 грн допущено до негайного виконання. У решті позовних вимог відмовлено.

Під час розгляду адміністративної справи № 823/133/16 Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено що наказом від 22 вересня 2016 року № 552о/с ОСОБА_1 призначено дільничним офіцером поліції. У зв`язку з цим, визнаючи наказ про звільнення позивача від 06 листопада 2015 року протиправним, скасовуючи його і вирішуючи питання про поновлення на службі, час вимушеного прогулу судом обраховано з 06 листопада 2015 року по 22 вересня 2016 року.

На виконання вказаного судового рішення наказом голови Ліквідаційної комісії УМВС України в Черкаській області від 18 лютого 2019 року № 348 о/с позивача поновлено на службі в органах внутрішніх справ України з 07 листопада 2015 року.

Цим же наказом від 18 лютого 2019 року позивача звільнено з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України з 21 вересня 2016 року.

Також на виконання судового рішення у справі №823/133/16 відповідачем 28 лютого 2019 року виплачено позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць (4 730,98 грн), а 15 липня 2019 року зараховано середній заробіток за час вимушеного прогулу (56 141,38 грн).

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо затримки здійснення розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема, рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Росії", "Нєлюбін проти Росії"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Отже, компенсація за затримку розрахунку при звільненні, передбачена законодавством про працю, стосується сум, належних особі саме станом на день звільнення.

Як слідує зі змісту позовної заяви ОСОБА_1, протиправну бездіяльність відповідача він убачає у тому, що виплата по заборгованості середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу була здійснена у два етапа шляхом зарахування безготівкових коштів на картковий рахунок позивача 28 лютого та 15 липня 2019 року, тобто із затримкою у 1027 днів, адже днем його звільнення є 21 вересня 2016 року.

Водночас, окреслений позивачем середній заробіток за час вимушеного прогулу був присуджений на його користь рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2019 року у справі № 823/133/16 про скасування наказу відповідача від 06 листопада 2015 року № 312 о/с та поновлення позивача на роботі.

Відтак, зазначені кошти не є сумою, що належала до виплати ОСОБА_1 станом на день звільнення - 21 вересня 2016 року.

При цьому суд апеляційної інстанції слушно зауважив, що обов`язок УМВС України в Черкаській області щодо виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу виник лише на підставі судового рішення у справі № 823/133/16 - 21 січня 2019 року, а тому сума у розмірі 58 503,66 грн не могла бути нарахована ОСОБА_1 21 вересня 2016 року, оскільки наказ № 348 о/с про звільнення позивача з 21 вересня 2016 року виданий відповідачем лише 18 лютого 2019 року.

Разом з тим, зазначене жодним чином не відміняє обов`язок УМВС України в Черкаській області щодо своєчасної виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак такий обов`язок виник у відповідача на підставі судового рішення про визнання звільнення позивача протиправним, а не в день, коли позивача було звільнено.

За таких обставин судова колегія погоджується з позицією апеляційного суду про те, що зараховані на рахунок ОСОБА_1 28 лютого та 15 липня 2019 року грошові кошти не є сумою, яка підлягала виплаті позивачу в день звільнення у розумінні положень статті 116 КЗпП України, а тому відповідальність роботодавця, передбачена статтею 117 цього Кодексу застосуванню не підлягає.

Між тим, як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, у вимірі обставин даної справи може йти мова про затримку виконання рішення суду у справі № 823/133/16, що, у свою чергу, має наслідком застосування положень статті 236 КЗпП України про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

Підсумовуючи викладене суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що період, за який слід розрахувати середній заробіток відповідно до вимог статті 116 КЗпП України, не підлягає встановленню з огляду на неможливість застосування у контексті спірних правовідносин приписів статей 116, 117 КЗпП України.

Повертаючись до підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Суд звертається до приписів пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до яких підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У поданій касаційній скарзі її автор апелює до того, що судом апеляційної інстанції не враховано висновок щодо застосування норми права - статей 116, 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справах № 520/5559/20 та № 11214/19, від 03 червня 2020 року у справі № 809/366/17, від 22 травня 2020 року у справі № 320/1263/19, від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 20 грудня 2019 року у справі № 823/1490/17, від 04 лютого 2021 року у справі № 817/181/20.

Проаналізувавши зміст названих постанов Верховного Суду колегія суддів зауважує, що в усіх перелічених справах позивачам у день звільнення не було виплачено вихідну допомогу при звільненні, грошове забезпечення, індексацію заробітної плати, компенсацію за невикористані дні відпустки, доплату за понаднормову роботу тощо, у зв`язку із чим судом касаційної інстанції були сформовані висновки про необхідність застосування до роботодавців відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. При цьому, в указаних справах судами попередніх інстанцій, а у деяких - на підставі судових рішень, було встановлено право позивачів на виплату заявлених у позові грошових коштів станом на день їхнього звільнення.

Понад те, у жодній із названих справ не існувало обставин, подібних до тих, що виникли у справі за позовом ОСОБА_1 . Зокрема, у цих справах позивачам на підставі судового рішення не виплачувався середній заробіток за час вимушеного прогулу, який вони вважали підлягав до виплати у день їхнього звільнення.

Суд зазначає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є гарантією особи у разі її незаконного звільнення, тобто виконує компенсаторну функцію, і охоплюється часом, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати (стаття 235 КЗпП України).

Натомість, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні безпосередньо випливає з права особи на отримання відповідних сум саме станом на день звільнення (стаття 117 КЗпП України).

Отже, вказані компенсаційні виплати мають різну правову природу та не можуть випливати одне з одного.

На підставі зазначеного висновується, що правовідносини у справах, на які позивач посилається у касаційній скарзі, та у справі, що розглядається, не є подібними, а тому викладені у них висновки не підлягали застосуванню судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Враховуючи нормативне регулювання спірних правовідносин у поєднанні з обставинами справи, Верховний Суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .

Колегія суддів уважає необґрунтованими наведені у касаційній скарзі посилання скаржника на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки суд самостійно визначає час, необхідний для дослідження доказів по справі, при тому, що нормами процесуального закону не визначено часових рамок вказаної стадії судового розгляду справи.

Таким чином Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і підстав касаційного оскарження, уважає, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.