ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 жовтня 2007 р.
№ 43/394пд ( rs444677 ) (rs444677)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
Кривди Д.С.,
суддів:
Жаботиної Г.В., Уліцького А.М.
розглянувши касаційне подання
Кіровського міжрайонного прокурора
на постанову
від 12.04.07 Донецького апеляційного господарського суду
та на рішення
від 15.02.07
у справі
№43/394пд ( rs444677 ) (rs444677)
господарського суду
Донецької області
за позовом
Кіровського міжрайонного прокурора в інтересах держави в
особі Жданівської міської ради
до
Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1
про
визнання недійсним договору лізингу
за зустрічним позовом
Суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1
до
Жданівської міської ради
про
визнання права власності
за участю представників сторін
від позивача:
Озюменко Є.Ю., Озюменко Р.Ю., дов.
від відповідача:
у засідання не прибули
від ГПУ:
Iвченко О.А., посв.
ВСТАНОВИВ:
Кіровський міжрайонний прокурор звернувся до господарського
суду Донецької області з позовом в інтересах держави в особі
Жданівської міської ради до Суб'єкта підприємницької
діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 про визнання недійсним
укладеного між відповідачем та Управлінням житлово-комунального
господарства м. Жданівка договору фінансового лізингу №25 від
01.08.01 та зобов'язання відповідача повернути об'єкт лізингу
позивачу.
Позов мотивовано відсутністю в договорі істотних умов,
зокрема, графіку сплати лізингових платежів, умов їх перегляду,
умов переоцінки об'єкта лізингу, умов надання відомостей про
фінансовий стан лізингоодержувача. До того ж прокурор послався на
порушення вимог Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
та "Про
оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, яке передбачає
виникнення у лізингоодержувача права викупу лізингового об'єкту не
раніше строку, протягом якого амортизується 60% його вартості,
оскільки строк дії договору визначено в 1 рік 4 місяці. Також
прокурор зауважує про відсутність в договорі умов викупу
лізингового майна, а лише умови обов'язкового повернення об'єкту
лізингу. Крім того, позов мотивовано відсутністю всупереч вимогам
п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №913 від 16.06.98
( 913-98-п ) (913-98-п)
реєстрації спірного договору.
Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на наявність у
спірному договорі усіх суттєвих умов та відсутність порушення норм
законодавства при визначення строку дії договору. Крім того,
відповідач зазначив про порушення прокурором строку позовної
давності.
Крім того, відповідач заявив зустрічний позов до Ждановської
міської ради про визнання права власності на вбудоване на першому
поверсі житлового будинку нежитлове приміщення з підсобними
(службовими) приміщеннями за адресою: Донецька область, м.
Жданівка, пл. Леніна, д. 5-А, загальною площею 376,3 м-2.
Зустрічний позов мотивовано посиланням на Свідоцтво про право
власності серії САА НОМЕР_1, видане Жданівською міською радою
12.11.03.
Позивач проти зустрічного позову заперечив, посилаючись на
недійсність договору лізингу №25 від 01.08.01. Також позивач
заявив клопотання про поновлення строку позовної давності.
Рішенням від 15.02.07 господарський суд Донецької області
(суддя Зубченко I.В.) у задоволенні первісного позову відмовив, а
зустрічний позов задовольнив, визнавши за відповідачем право
власності на спірне майно.
Рішення мотивовано відхиленням доводів прокурора та пропуском
строку позовної давності за відсутності поважних причин для його
відновлення. Задовольняючи зустрічний позов, суд зазначив, що
право власності перейшло до відповідача за договором фінансового
лізингу та підтверджується свідоцтвом про право власності серії
САА НОМЕР_1, виданим Жданівською міською радою 12.11.03.
Постановою від 12.04.07 Донецький апеляційний господарський
суд (колегія суддів у складі: Старовойтової Г.Я. -головуючого,
Величко Н.Л., Волкова Р.В.) рішення залишив без змін, погодившись
з висновками суду першої інстанції.
Ухвалою від 14.08.07 Вищий господарський суд України порушив
касаційне провадження за касаційним поданням Кіровського
міжрайонного прокурора, в якому заявлено вимоги про скасування
рішення і постанови у справі та прийняття нового рішення про
задоволення первісного позову за відмову в задоволенні зустрічного
позову.
Касаційне подання мотивоване доводами щодо недійсності
спірного договору через відсутність істотних умов, а також
посиланням на положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача
та Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи,
судова колегія вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню
частково з наступних підстав.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, згідно
з рішенням Жданівської міської ради від 27.06.01 №25-384 між
Жданівським управлінням комунального господарства (лізингодавець)
та суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_2.
(лізингоодержувач) укладений договір №25 від 01.08.01 фінансового
лізингу.
За умовами цього договору лізингодавець передав
лізингоодержувачу в платне користування об'єкт лізингу: вбудоване
на першому поверсі житлового будинку нежитлове приміщення з
підсобними (службовими) приміщеннями за адресою: Донецька область,
м. Жданівка, пл. Леніна, д. 5-А, загальною площею 376,3 м-2.
В результаті вступу в шлюб громадянка ОСОБА_2. отримала
приізвище чоловіка та стала ОСОБА_1.
За результатами проведеної перевірки додержання законодавства
щодо відчуження об'єктів комунальної власності у м. Жданівка
Кіровський міжрайонний прокурор звернувся до господарського суду з
позовом про визнання вказаного договору №25 від 01.08.01 недійсним
та зобов'язання ОСОБА_1. повернути об'єкт лізингу Жданівській
міській раді.
В силу ст. 16 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
кожна особа має право
звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або
майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та
інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним;
примусове виконання обов'язку в натурі.
Одразу слід зауважити, що суди вирішили спір по суті без
участі Жданівського управління комунального господарства. При
цьому суди не врахували, що даний спір може стосуватися прав та
обов'язків цієї особи як сторони оспорюваного договору, а відтак
незалучення її до участі у справі є безумовною підставою для
скасування судових рішень згідно з вимогами п. 3 ч. 2 ст. 111-10
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної
інстанцій виходили з відхилення доводів прокурора щодо недійсності
спірного договору. Одночасно суди послались на пропуск прокурором
строку позовної давності щодо звернення з вказаним позовом.
Відповідно до ст. 74 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та ст. 267 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
вимога про захист порушеного права приймається
до розгляду судом незалежно від закінчення строку позовної
давності. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений
без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові
з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений, як це
визначено в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від
29.12.76 "Про судове рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
.
Тобто суд має розглянути спір по суті та постановити рішення.
При цьому правила про позовну давність мають застосовуватися лише
тоді, коли буде доведено наявність порушення суб'єктивного права.
У випадку відсутності відповідного права або, коли воно не є
порушеним, у позові має бути відмовлено не з причин пропуску
строку позовної давності, а в зв'язку з необгрунтованістю самої
вимоги.
Проте суди вказані правові вимоги не врахували, об'єднавши
взаємовиключні поняття правил застосування позовної давності:
відмовивши в задоволенні позову як за спливом строку позовної
давності, так і через необгрунтованість самої позовної вимоги.
Разом з тим, визнаючи недоведеними вимоги про недійсність
спірного договору оренди, суди виходили з відхилення доводів
прокурора. Зокрема, суди зазначили про визначення в договорі: у п.
5.5 графіку сплати лізингових платежів, у п. 5.6 умов лізингової
плати та можливості її перегляду на підставі постанови Кабінету
Міністрів України "Про індексацію житлового фонду".
Також суди відхилили доводи прокурора про те, що визначення
умовами договору строку його дії в розмірі 1 рік 4 місяці
суперечить приписам Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
та
"Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) (334/94-ВР)
, яке
передбачає виникнення у лізингоодержувача права викупу лізингового
об'єкту не раніше строку, протягом якого амортизується 60% його
вартості.
При цьому суди виходили з положень Закону України "Про
фінансовий лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
в редакції згідно з Законом
України від 11.12.2003 №1381-IV ( 1381-15 ) (1381-15)
. Тобто, надаючи
правову оцінку положенням договору щодо їх відповідності вимогам
закону, суди керувались законодавчими нормами в редакції після
укладення цього договору, що не відповідає дії закону в часі.
По суті з приводу невідповідності строку дії договору вимогам
закону суди зазначили про те, що сторонами передбачено
нерівномірне внесення лізингових платежів, а також встановлені
прискорені лізингові платежі, що не суперечить приписам чинного
законодавства.
Закон України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
(в редакції на
момент укладення договору) у ст. 4 визначає фінансовий лізинг як
договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на
своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця
об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується
60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення
договору.
Цей закон не містить поняття "прискорені лізингові платежі",
про які зазначає суд першої інстанції. Стаття 18 Закону України
"Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
передбачає, що амортизаційні
відрахування на надане в лізинг майно обчислюються згідно із
законодавством України; договором лізингу за домовленістю сторін
може бути передбачена прискорена амортизація об'єкта лізингу
згідно із законодавством України.
Проте фактичні обставини щодо амортизації майна, яке є
предметом спірного договору, судами не досліджувались. Також
судами не встановлено, чи передбачена цим договором прискорена
амортизація об'єкта лізингу. Тобто вказані доводи прокурора
відхилені судами без дослідження усіх обставин справи щодо їх
відповідності вимогам закону.
Крім того, позивачем заявлено позовну вимогу про зобов'язання
відповідача повернути об'єкт лізингу позивачу. Як вбачається з
рішення і постанови у справі, судами вказана вимога по суті
взагалі не розглядалась. Тобто суди не дослідили обставини справи
щодо наявності підстав для повернення спірного майна позивачу
згідно з умовами договору, зокрема п. 8 "Порядок повернення
лізингодавцю об'єкту лізингу", на який посилався прокурор.
До того ж суди першої та апеляційної інстанції, застосувавши
до позову прокурора в цілому позовну давність, як вже зазначалось,
без урахування передбачених законом правил, взагалі не
встановлювали початок перебігу цього строку щодо вимоги про
повернення спірного майна згідно з умовами договору та вчиненими
на його виконання діями сторін, у тому числі щодо передання
об'єкту лізингу лізингоодержувачу. При цьому суди також не
врахували положення ст. 83 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, яка визначає
вимоги, на які позовна давність не поширюється.
Більш того, суди зазначили про відсутність поважних причин
пропуску строку позовної давності як підстав для його відновлення.
Згідно з вимогами ст.ст. 84, 105 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
у
мотивувальній частині рішення та постанови мають бути вказані,
зокрема, доводи за якими господарський суд відхилив клопотання і
докази сторін.
Позивач та прокурор при розгляді справи доводили, що
Кіровська міжрайонна прокуратура дізналася про наявність спірного
у справі порушення права власності територіальної громади м.
Жданівка лише після проведення перевірки законності відчуження
державного майна, у зв'язку з чим заявили клопотання про
відновлення строку позовної давності. Але вказані доводи не
отримали жодної правової оцінки судів, тобто не були відхилені або
прийняті до уваги.
Відповідач у справі заявив зустрічний позов до позивача про
визнання за ним права власності на вбудоване на першому поверсі
житлового будинку нежитлове приміщення з підсобними (службовими)
приміщеннями за адресою: Донецька область, м. Жданівка, пл.
Леніна, д. 5-А, загальною площею 376,3 м-2.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
передбачений такий
спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання права.
У відповідності зі ст. 392 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
власник
майна може пред'явити позов про визнання його права власності,
якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також
у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Тобто вказаний спосіб захисту може бути застосований лише
щодо особи, яка набула право власності, але це права певним чином
оспорюється або не визнається.
Відповідно до ст. 328 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
право власності
набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із
правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо
інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права
власності не встановлена судом.
При цьому згідно зі ч. 1 ст. 202 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обов'язків.
Визнавши за відповідачем право власності на спірне майно,
суди зазначили, що це право перейшло до нього по договору
фінансового лізингу, грошові кошти за яким сплачено у повному
обсязі, і відповідне право належним чином зареєстроване в бюро
технічної інвентаризації.
Дійсно, ст. 4 Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
передбачала, що після закінчення строку договору фінансового
лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з
договором, переходить у власність лізингоодержувача або
викуповується ним за залишковою вартістю.
В силу ж ст. 10 цього Закону у договорі фінансового лізингу
може передбачатися право викупу об'єкта лізингу лізингоодержувачем
після закінчення або до закінчення строку договору, але не раніше
строку, протягом якого амортизується 60 відсотків вартості об'єкта
лізингу, визначеної в день укладення договору лізингу. Право
власності на об'єкт фінансового лізингу набувається
лізингоодержувачем після сплати повної вартості об'єкта лізингу
відповідно до умов договору лізингу та законодавства України.
Проте, як вбачається з рішення і постанови у справі, судами
при розгляді справи належним чином не досліджені умови вказаного
договору, зокрема, умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу
після закінчення дії договору, які є істотними умовами згідно зі
ст. 7 Закону України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
. Тобто суди
дійшли висновку про набуття відповідачем права власності на спірне
майно, не встановивши конкретні положення спірного договору, які
передбачають перехід права власності на об'єкт лізингу.
Більш того, суди взагалі не надали правової оцінки укладеному
між сторонами у справі договору №25 від 01.08.01 щодо його
відповідності поняттю фінансового лізингу, визначеному Законом
України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
. Тобто судами не встановлені
дійсні правовідносини, які склалися між сторонами у справі.
До того ж суди не врахували, що згідно зі ст. 3 Закону
України "Про приватизацію державного майна" ( 2163-12 ) (2163-12)
відчуження
майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього
Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється
органами місцевого самоврядування. Дотримання передбаченого
законом порядку відчуження комунального майна при розгляді справи
не досліджувалось.
Також не знайшли свого відображення в рішенні і постанові
викладені сторонами у справі доводи щодо реєстрації договору №25
від 01.08.01 і оформлення свідоцтва про право власності на спірне
майно за відповідачем згідно з рішенням Жданівської міської ради
№141 від 10.04.03 та обставини скасування цього рішення за
протестом прокурора.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України,
викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 №11 "Про судове
рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, рішення є законним тоді, коли суд,
виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно
перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з
нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
Зважаючи на вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про
недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні
спору у справі вимог ст.ст. 4-2, 4-3, 4-7, 43, 84, 105 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин
справи на засадах рівності та змагальності сторін, тому рішення і
постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам
матеріального та процесуального права.
Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів
та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів
належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з
додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає
направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для
встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих
обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, із
застосуванням норм законодавства, що регулюють такі
правовідносини.
Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9-12 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційне подання задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Донецької області від 15.02.07
та постанову Донецького апеляційного господарського суду від
12.04.07 у справі №43/394пд ( rs444677 ) (rs444677)
скасувати, а справу
передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький