ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 жовтня 2007 р.
№ 4/216-4/311
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого
Продаєвич Л.В.
суддів:
Заріцької А.О.
Катеринчук Л.Й.
розглянувши
касаційну скаргу
управління Пенсійного фонду України в Кременчуцькому районі
Полтавської області
на рішення
та
постанову
господарського суду Полтавської області від
6 березня 2007 року
Київського міжобласного апеляційного господарського суду від
10 липня 2007 року
у справі
господарського суду
№ 4/216-4/311 господарського суду Полтавської області
за позовом
управління Пенсійного фонду України в
Кременчуцькому районі Полтавської області
до
Редакції газети "Перемога", м. Кременчук
про
визнання договору від 5 січня 2004 року № 2 недійсним та
стягнення 5 406,15 грн.
за участю представників:
позивача: Зінзюри О.В.
відповідача: Брусника Ю.М.
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Полтавської області від 6
березня 2007 року (суддя Білоусов С.М.) управлінню Пенсійного
фонду України в Кременчуцькому районі Полтавської області
(далі -позивач) у задоволенні позову до редакції газети
"Перемога", м. Кременчук (далі -відповідач) про визнання договору
від 5 січня 2004 року № 2 недійсним та стягнення 5 406,15 грн.
відмовлено.
В своєму рішенні суд зазначив, що позивачем не доведено
обставини, які б свідчили про те, що опублікована відповідачем
інформація є соціальною рекламою, а також те, що договір був
укладений під впливом помилки та введення в оману.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції,
позивач подав до Київського міжобласного апеляційного
господарського суду апеляційну скаргу.
Постановою Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 10 липня 2007 року (колегія суддів у
складі: головуючий -Тарасенко К.В., Міщенко П.К., Разіна Т.I.)
рішення господарського суду Полтавської області від 6 березня 2007
року залишено без змін.
В обгрунтування постанови суд апеляційної інстанції зазначив,
що сторонами обумовлено предмет договору, яким є публікація
матеріалів позивача, що визначається залежно від його потреб, а
відтак заяв на друк соціальної реклами від позивача відповідачу не
надходило, позивачем не надано суду доказів того, що опублікована
відповідачем інформація є соціальною рекламою, а з матеріалів
справи вбачається, що інформація, яка публікувалась відповідачем в
газеті, є висвітленням діяльності позивача, а також роз'ясненнями
положень пенсійного законодавства.
Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою позивач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить скасувати прийняті у справі рішення,
справу направити на новий розгляд до господарського суду
Полтавської області.
При цьому позивач посилається на неправильне застосування
судами норм матеріального та процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх
інстанцій не прийнято до уваги, що інформаційно-роз'яснювальна
робота, яка проводилась позивачем за період, за який він
ревізувався, відповідно до вимог ст. 12 Закону України "Про
рекламу" ( 270/96-ВР ) (270/96-ВР)
, є соціальною рекламою, управління
являється територіальним органом виконавчої влади, цільовим
фондом, а на осіб, які безоплатно виробляють і розповсюджують
соціальну рекламу поширюються пільги, передбачені законодавством
України для благодійної діяльності.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
належним чином повідомлено про час і місце
розгляду касаційної скарги.
За розпорядженням заступника Голови Вищого господарського
суду України від 8 жовтня 2007 року розгляд касаційної скарги
здійснюється колегією суддів Вищого господарського суду України у
складі: судді Продаєвич Л.В. -головуючого, суддів Заріцької А.О.,
Катеринчук Л.Й.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши матеріали справи та правову оцінку встановлених
обставин, дослідивши правильність застосування судами першої та
апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права,
вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню
виходячи з наступного.
20 травня 2005 року позивач звернувся до відповідача з
позовом про стягнення 5 406,15 грн. безпідставно оплачених
публікацій в газеті.
В процесі розгляду справи позивачем був змінений предмет
позову шляхом доповнення новою вимогою про визнання недійсним
договору № 2 від 5 січня 2004 року, як такого, що укладений під
впливом помилки та обману.
Судом першої інстанції встановлено, що між позивачем та
відповідачем 5 січня 2004 року було укладено договір № 2,
відповідно до п. 1.1 якого відповідач взяв на себе зобов'язання
щодо публікації матеріалів замовника (позивача у справі), що
визначається залежно від його потреб.
Згідно з п. 3.3 вказаного договору замовник шляхом
безготівкових розрахунків протягом 3-х банківських днів з дня
отримання рахунку зобов'язався проводити оплату відповідного
замовлення.
З матеріалів справи вбачається, що позивач умови договору в
цій частині виконував, що також підтверджується актом звірки
розрахунків, підписаним представниками сторін (т.1 а.с 10).
До того ж, в своїй касаційній скарзі позивач зазначає, що він
добросовісно проводив оплату по пред'явлених рахунках і
продовжував договірні відносини з відповідачем.
9 лютого 2005 року головним управлінням Пенсійного фонду
України було здійснено ревізію виконання кошторису видатків на
утримання апарату управління Пенсійного фонду України в
Кременчуцькому районі, за наслідками якої встановлено
безпідставність здійснення позивачем оплати опублікованих в газеті
"Перемога" матеріалів на суму 5 406,15 грн. з посиланням на п. 4
ст. 12 Закону України "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) (270/96-ВР)
.
В касаційній скарзі позивач зазначає, що господарськими
судами не було досліджено, яка саме інформація була опублікована
відповідачем та вказує, що така інформація є соціальною рекламою.
Однак, такі доводи скаржника не можна визнати обгрунтованими.
Постановою Вищого господарського суду України було скасовано
рішення господарського суду Полтавської області від 18 квітня 2004
року та постанова Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 13 липня 2007 року прийняті у даній
справі, справу направлено на новий розгляд до господарського суду
першої інстанції.
При новому розгляді справи суд першої інстанції врахував
вказівки Вищого господарського суду України, а суд апеляційної
інстанції перевіряючи законність рішення господарського суду
Полтавської області відповідно до ст.ст. 101, 103 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
переглянув справу і достатньо обгрунтував свої
висновки щодо правових підстав заявленого позову.
Згідно із ст. 1 Закону України "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) (270/96-ВР)
(далі -Закон) соціальна реклама - інформація будь-якого виду,
розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення
суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей
і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до
наданих позивачем листів від 16.01.2004 р., 21.01.2004 р.,
04.02.2004 р., 22.04.2004 р., 24.05.2004 р., 01.06.2004 р.,
27.08.2004 р., 03.09.2004 р., 20.09.2004 р., 07.10.2004 р.,
15.11.2004 р., 03.12.2004 р. з пропозицією надрукувати певні
статті, відповідачем були надруковані такі статті, як то:
роз'яснення з питань пенсійного забезпечення, авторські статті,
коментарі фахівців.
Відповідно до п. 2.1 Положення про управління Пенсійного
фонду України в районах, містах і районах у містах від 21 травня
2002 року № 442/6730 основним завданням управління є інформування
громадськості про свою діяльність, ведення роз'яснювальної роботи
серед населення.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що усі статті
позивача були надруковані відповідачем в рубриках: "Людина",
"Суспільство", "Час або повідомлення", "Коментарі фахівці", а у
кожній публікації в кінці зроблено посилання на автора публікації.
Відповідно до п. 2 ст. 12 Закону соціальна реклама не повинна
містити посилань на конкретний товар та/або його виробника, на
рекламодавця, на об'єкти права інтелектуальної власності, що
належать виробнику товару або рекламодавцю соціальної реклами.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої та
апеляційної інстанції посилались на те, що в матеріалах справи не
вбачається жодних доказів, які б свідчили, що опублікована
відповідачем інформація є соціальною рекламою. Навпаки, копії
замовлень позивача, копії здійснених публікацій відповідно до
замовлень, свідчать про те, що надана позивачем інформація, яка
була опублікована відповідачем, і за формою (публікації не містять
поміток "Реклама" чи "На правах реклами") і за змістом не підпадає
під визначення реклами, а є висвітленням діяльності позивача,
роз'ясненням положень пенсійного законодавства.
В обгрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначає, що
у договорі відсутні додатки з розцінками за публікації матеріалів,
а відтак договір укладено під впливом помилки та обману.
Однак, з таким твердженням позивача не можна погодитись.
Як вбачається з рішення господарського суду Полтавської
області та постанови суду апеляційної інстанції позивач не надав
жодних доказів на підтвердження того, що договір укладений
внаслідок обману.
Відповідно до ст. 229 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
якщо особа, яка
вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне
значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Iстотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та
обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно
знижують її цінність або можливість використання за цільовим
призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного
значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання
правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного
недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй
збитки.
Помилка -це неправильне сприйняття особою фактичних обставин
правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого
можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що договір про
надання послуг, укладений між позивачем та відповідачем, був
підписаний уповноваженими на те особами, даний факт позивачем не
оспорюється, а тексти статей направлялись до редакції газети
"Перемога" супровідним листом за підписом начальника управління
Пенсійного фонду України в Кременчуцькому районі.
Відтак, вказані обставини та дії позивача щодо підписання
договору та направлення замовлень на публікацію його матеріалів не
підпадають під зазначене вище поняття помилки.
Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду
України вважає, що судами належно досліджені докази, надані
позивачем у підтвердження своїх вимог, а відтак господарські суди
дійшли вірного висновку щодо відсутності підстав для визнання
недійсним укладеного між сторонами договору та про те, що
інформація, опублікована відповідачем не є соціальною рекламою.
Відповідно до ч. 2 ст. 111-5 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої
інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи
та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського
суду.
Колегія суддів Вищого господарського суду України
погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції і
не вбачає підстав для скасування рішення господарського суду
Полтавської області від 6 березня 2007 року та постанови суду
апеляційної інстанції від 10 липня 2007 року.
Керуючись ст.ст. 111-7, 111-9 - 111-11 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу управління Пенсійного фонду України в
Кременчуцькому районі Полтавської області залишити без
задоволення.
Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського
суду від 10 липня 2007 року та рішення господарського суду
Полтавської області від 6 березня 2007 року у справі № 4/216-4/311
залишити без змін.
Головуючий Продаєвич Л.В.
Судді Заріцька А.О.
Катеринчук Л.Й.