39/452-06 Про стягнення заборгованості по поверненню кредиту - 03.07.2007 Прийняття

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2007 (суддя Ліпинський О.В.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.04.2007 (судді: Стрелець Т.Г., Головко В.Г., Чоха Л.В.), первісний позов задоволено –на підставі ст.ст. 525, 526, 1054 Цивільного кодексу України стягнуто з відповідача на користь позивача 1150000 грн. заборгованості по поверненню кредиту, 921277,79 грн. відсотків за користування кредитом, 40719,82 грн. пені за несвоєчасне погашення відсотків та 209875 грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту. В зустрічному позові відмовлено у зв’язку з його необґрунтованістю.

ТОВ "Торгова група "Планета" в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати повністю та постановити нове рішення про відмову в первісному позові та про задоволення зустрічного позову, посилаючись на порушення судом ч.3 ст. 509, ст.ст. 598- 599 Цивільного кодексу України та неправильне застосування ст. 526 Цивільного кодексу України. Зокрема, скаржник вважає, що позивач не довів факт порушення свого суб'єктивного цивільного права. Стосовно невиконання АКБ "Прем’єрбанк" вимог рішення Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків при Управлінні Національного банку України в Дніпропетровській області від 12 лютого 2004 року №110 про заборону відчуження активів без погодження з управлінням НБУ в Дніпропетровській області, на підставі якого судом визнано недійсною угоду про відступлення права вимоги №3 від 15.07.2004р. (по виконанню кредитного договору №67), слід зазначити, що обов'язок погодження з управлінням НБУ в Дніпропетровській області на укладення угоди про відступлення права вимоги № 3 від 15.07.2004 р. покладено саме на АКБ "Прем'єрбанк". Крім того, визначення угоди про відступлення права вимоги в якості факторингу також за звичаями ділового обороту покладено на сторони угоди, в даному випадку - це позивач та третя особа, але аж ніяк не відповідач, який не був стороною Угоди про відступлення права вимоги. Отже, позов АКБ "Прем'єрбанк" про стягнення з ТОВ "Торгова група "ПЛАНЕТА" коштів за кредитним договором №67 є намаганням АКБ "Прем'єрбанк" покласти на ТОВ "Торгова група "ПЛАНЕТА" несприятливі правові наслідки через невиконання ним самим свого обов'язку. Такі дії є неприпустимі, про що однозначно вказано в постановах Верховного Суду України від 14.03.2006 у справі №40/171-05 та від 26.04.2006 у справі №37/137-05.

Згідно з частиною 3 статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Саме так було вчинено відповідачем у справі: отримавши законне та правомірне повідомлення позивача про зміну кредитора, він добросовісно виконав свої зобов'язання на користь нового кредитора. А позивач, не бажаючи справедливості та незважаючи на добросовісність відповідача, знову хоче повторного виконання відповідачем зобов'язань після їх припинення і оскаржувані судові рішення задовольняють таке прохання Позивача. Оскаржуваними судовими рішеннями порушено ст.ст. 598- 599 ЦК України, в яких встановлено, що зобов'язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки судами встановлено, що новий кредитор за кредитним договором №67 від 09.09.2003 - ТОВ "Інтертранс" прийняло 20.07.2004р. від відповідача виконання вказаного кредитного договору, то за правилами ст. 526 ЦК України таке виконання є належним. Згідно правила, встановленого ст. 204 ЦК України, правочин набуває ознак правомірного правочину, доки інше не встановлено судом. Отже, на день виконання відповідачем зобов'язання по кредитному договору №67 від 09.09.2003 угода №3 про відступлення права вимоги від 15.07.2004 була чинна та правомірна.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін і третьої особи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова –скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в первісному позові та про задоволення зустрічного позову з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічному позові апеляційний господарський суд виходив з того, що :

Між позивачем і відповідачем був укладений кредитний договір №67 від 09.09.2003, відповідно до умов якого позивач надав відповідачеві відновлювальну кредитну лінію для поповнення оборотних коштів в сумі 1000000 грн. строком до 08.09.2004 зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 28 % річних (а.с.5-6).

Сторони уклали додаткові угоди до вказаного кредитного договору від 25.11.2003 та 09.12.2003 (а.с.8, 9), якими розмір відновлювальної кредитної лінії був збільшений до 1100000 грн. і до 1500000 грн. відповідно.

Позивач надав суду належні докази (виписка з особового позичкового рахунку), що підтверджують надання відповідачеві кредитних коштів у розмірі 1500000,00 грн.

15.07.2004р. між позивачем (Первісний кредитор) та третьою особою (Новий кредитор) було укладено угоду про уступку права вимоги №3, відповідно до якої Первісний кредитор уступив, а Новий кредитор прийняв право вимоги, що випливає з кредитного договору №67, укладеного між позивачем і відповідачем.

На виконання угоди про уступку права вимоги відповідач передав третій особі прості векселі шляхом складання акта про вексельний платіж та акту приймання-передачі векселів (а.с. 45, 46).

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 06.07.2006р. у справі №30/195-06, яке набрало законної сили згідно з постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20.09.2006р. у справі №30/195-06, угоду про відступлення права вимоги №3 від 15.07.2004 визнано недійсною з моменту її укладення.

У відповідності зі ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна сторона повинна повернути в натурі іншій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину.

З огляду на вказане, господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання виконання кредитного договору, здійсненого відповідачем шляхом укладення акту про вексельний платіж, належним виконанням.

На час розгляду справи в суді першої і апеляційної інстанції відповідач не надав суду доказів погашення заборгованості з погашення кредиту, відсотків за користування кредитом, пені за несвоєчасну сплату відсотків і несвоєчасне повернення кредиту.

З наведеного вбачається, що суд першої інстанції правомірно відмовив відповідачеві у задоволенні його зустрічного позову.

При цьому посилання суду на ст.ст. 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов'язання має виконуватись належним чином, а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається, є цілком обґрунтованими.

Також господарським судом першої інстанції правильно були застосовані положення ст. 1054 ЦК України, що містять спеціальну норму стосовно обов'язку позичальника повернути кредит та сплатити відсотки.

Посилання скаржника на порушення судом ст. 599 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, відхилено судом з тих мотивів, що зобов'язання відповідача з повернення кредиту і сплати відсотків не було виконано належним чином, оскільки угода про відступлення права вимоги № 3 є недійсною з моменту її укладення і тому дії відповідача, здійснені на її виконання, не мають правових наслідків, в тому числі і у вигляді виконання кредитного договору. Крім того, відповідач на виконання угоди про відступлення права вимоги №3 складав акти про вексельні платежі, в той час як п.2.4 кредитного договору передбачає повернення кредитних коштів у грошовій формі. Доказів укладення додаткових угод до кредитного договору стосовно зміни порядку і процедури розрахунків відповідачем до суду не надано.

Проте, колегія не погоджується з висновками суду з огляду на таке.

Як встановлено судом першої інстанції, передачу відповідачем векселів на користь третьої особи (нового кредитора) здійснено на виконання умов угоди про відступлення права вимоги №3 від 15.07.2004, що підтверджується наявними у справі актом про вексельний платіж від 20.07.2004 та актом приймання-передачі векселів від 20.07.2004 (а.с.45, 46). Тобто виконання боржником своїх зобов'язань новому кредитору було прийнято останнім без заперечень та зауважень і фактично відбулося до визнання судом недійсною угоди про відступлення права вимоги №3.

Судом не враховано, що відповідно до ст. 204 ЦК України до набрання законної сили рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 06.07.2006р. у справі №30/195-06 угода про відступлення права вимоги №3 від 15.07.2004 була правомірним правочином та була виконана відповідачем належним чином.

Згідно з ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, в силу вимог ч.1 ст. 216 ЦК України внаслідок визнання недійсною угоди про відступлення права вимоги №3 саме третя особа (новий кредитор), а не відповідач (боржник), повинна була повернути позивачу (первісному кредитору) все одержане на виконання цього правочину, в тому числі векселі, отримані за актом про вексельний платіж від 20.07.2004 та актом приймання-передачі векселів від 20.07.2004. Позивач, в свою чергу, вправі вимагати застосування наслідків недійсності угоди про відступлення права вимоги №3 шляхом передачі йому одержаних третьою особою векселів.

Оскаржуване рішення про стягнення з відповідача сум заборгованості пор кредиту та нарахованих відсотків та пені вказує на застосування до добросовісного позичальника, який вже встиг розрахуватися з новим кредитором, подвійної відповідальності за одне і те ж порушення зобов'язання, що є порушенням ч.1 ст. 61 Конституції України та ч.3 ст. 509 ЦК України.

Зазначене також переконливо свідчить про намагання позивача (первісного кредитора) перекласти на боржника (відповідача) виконання зобов'язань третьої особи (нового кредитора), які випливають з вимог ч.1 ст. 216 ЦК України.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах, що виникають з кредитних відносин (постанови ВСУ від 14.03.2006 у справі №40/171-05 (v_171700-06) та від 26.04.2006 у справі №37/137-05 (v_137700-06) ).

За таких обставин слід визнати помилковим висновок суду про те, що передача відповідачем векселів на користь третьої особи відповідно до умов угоди про уступку права вимоги, яка є недійсною з моменту її укладення, не може вважатись належним виконанням зобов'язань відповідача за кредитним договором № 67 від 09.09.2003.

Водночас посилання судів в обгрунтування неналежного виконання відповідачем кредитного договору на обов'язок позичальника відповідно до ст. 1054 ЦК України та п.2.4 кредитного договору повернути кредитні кошти виключно у грошовій формі, а не шляхом передачі векселів, касаційна інстанція також вважає помилковими з огляду на наступне.

Відповідно до ч.3 ст. 4 Закону України "Про обіг векселів в Україні" умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі. У разі передачі векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем.

Як встановив суд першої інстанції, розрахунки із застосуванням векселів проводилися саме на виконання угоди про відступлення права вимоги №3 від 15.07.2004, а не кредитного договору №67 від 09.09.2003, що не вимагає укладення додаткових угод до кредитного договору стосовно зміни порядку і процедури розрахунків, як на це помилково вказав апеляційний суд.

Окрім того, в даному випадку виходячи з вимог ч.3 ст. 4 Закону України "Про обіг векселів в Україні" з моменту складання та підписання акта про вексельний платіж від 20.07.2004 та акта приймання-передачі векселів від 20.07.2004 виникли грошові зобов'язання щодо платежу за векселем, а грошові зобов'язання щодо платежу за кредитним договором №67 від 09.09.2003 припинилися. За таких обставин подальше визнання угоди про відступлення права вимоги №3 від 15.07.2004 недійсною в судовому порядку не спростовує факт попереднього припинення грошових зобов'язань позичальника (відповідача) за кредитним договором №67 від 09.09.2003

Отже, застосування між новим кредитором (третьою особою) та боржником (відповідачем) вексельної форми розрахунків не є порушенням вимог ст. 1054 ЦК України.

У зв'язку з цим колегія погоджується з доводами скаржника про те, що відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання сторін за кредитним договором №67 від 09.09.2003 припинилися виконанням, проведеним належним чином.

Помилковим визнаються також вміщені в оскаржуваній постанові висновки суду про неможливість повернення відповідачем кредитних коштів у грошовій формі в разі передачі векселів, оскільки згідно зі ст. 6 Закону України "Про обіг векселів в Україні" платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій (грошовій) формі. До того ж вказані спірні питання відповідно до вимог ч.1 ст. 216 ЦК України мають вирішуватися між первісним кредитором (позивачем) та новим кредитором (третьою особою) без участі відповідача.

З огляду на те, що оскаржувані рішення та постанова прийняті судами попередніх інстанцій внаслідок помилкового застосування норм ст.ст. 216, 525, 526, 599, 1054 Цивільного кодексу України та незастосування ст.ст. 204, 509 ЦК України та ч.3 ст. 4, ст. 6 Закону України "Про обіг векселів в Україні", касаційна інстанція дійшла висновку про наявність достатніх підстав для скасування рішення від 05.02.2007 та постанови від 11.04.2007 та прийняття нового рішення про відмову в первісному позові та про задоволення зустрічного позову.