420/8532/20 Про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про зобов`язання прийняти рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додатковог - 22.09.2021 Прийняття

за касаційною скаргою громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 березня 2021 року, прийняте у складі головуючого судді - Завальнюка І. В., та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2021 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді - Зуєвої А. С., суддів: Коваля М. П., Кравця О. О.,

І. Суть спору

1. У вересні 2020 року громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі також ДМС України, відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення № 331-20 від 30 липня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, в якій існує ризик переслідувань через його належність до певної соціальної групи, а саме: до групи осіб, які ухиляються від несення військової служби. В 2015 році він звернувся із заявою про надання захисту в Україні, проте, рішенням від 24 травня 2016 року № 24-16 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись із цим рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку, в результаті чого ДМС України зобов`язано повторно розглянути звернення позивача за захистом. Однак, за результатами повторного розгляду звернення позивача, рішенням ДМС України №331-20 від 3 липня 2020 року останньому вдруге відмовлено у наданні захисту в Україні.

3. ДМС України позов не визнала. Заперечуючи проти позовних вимог, зазначала, що ймовірну загрозу для себе у випадку повернення в Сирію позивач вбачає у загальній нестабільній ситуації, що склалася у період 2011-2015 рр. на території країни громадянської належності.

Відповідач зазначав про наявність суттєвих розбіжностей в твердженнях позивача, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до відомостей, наданих позивачем, та свідчить про спроби зловживання процедурою набуття міжнародного захисту

Відповідач наголошував, що позивач звернувся за міжнародним захистом лише в 2015 році, хоча загострення ситуації в Сирії розпочалось у 2011 році. За матеріалами особової справи позивача не спостерігаються елементи його переслідування або дискримінації в країні громадянської належності. Стосовно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення з боку державних або недержавних установ. Про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадянської належності додатково свідчить обставина безперешкодного отримання паспорту моряка 21 травня 2013 року в Сирійській Арабській Республіці в Генеральному Управлінні портів - Управлінні Морської Інспекції в м. Латакія, терміном дії до 20 травня 2019 року. На території Сирії залишилися проживати його батько, дружина, син, 2 рідних брати, сестра та батько дружини позивача. Щодо переслідування родини позивач зазначив, що його родина не зазнає переслідувань або побоювань зазнати переслідувань. Додатково позивач зазначив, що жодних проблем із проживанням на території Сирії ніхто із його рідних не зазнавав.

На переконання ДМС України, надана позивачем інформація свідчить про те, що від початку конфліктної ситуації на території Сирії у 2011 році і до моменту його звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 16 листопада 2015 року, сім`я позивача цілком нормально проживала на території Сирії. Також у заявника є рідна сестра, яка проживає наразі в Туреччині в м. Аланья, та рідний брат, який проживає в Бельгії, м. Бруссель.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. ОСОБА_1 є громадянином Сирії, уродженцем м. Латакія, район Слейба, за національністю араб, віросповідання - іслам, мусульманин-суніт.

20 червня 2014 року позивач виїхав автобусом з країни походження з м. Латакія (Сирія) до кордону з Туреччиною, який перетнув пішки, після чого на автомобілі дістався м. Антакія (Туреччина), звідти автобусом виїхав до м. Мерсін (Мерсін). Через 7 місяців зареєструвався для роботи на кораблі, після чого покинув м. Мерсін (Туреччина) та авіаресом дістався м. Стамбул (Туреччина), звідти на кораблі слідував по маршруту м.Местигана (Алжир) - Херсон (Україна) - Немруд (Туреччина) - Греція - Румунія - Миколаїв (Україна).

До України позивач прибув на кораблі 22 жовтня 2015 року легально на підставі паспорта моряка та посвідчення.

5. 05 листопада 2015 року Заводським РВ у м. Миколаєві УДМС України в Миколаївській області винесено рішення № 9 про примусове повернення за межі України громадянина Сирії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

6. 16 листопада 2015 року позивач звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши її бажанням отримати захист, оскільки в Сирії йде війна і його призивали в армію, але він не хоче і не бажає стріляти і вбивати людей.

7. 24 листопада 2015 року наказом в.о. начальника Головного управління ДМС України в Одеській області № 216 відповідно до статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийняте рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Сирії ОСОБА_1 .

8. 22 січня 2016 року наказом т.в.о. заступника начальника Головного управління ДМС України в Одеській області № 14 у відповідності до частини восьмої статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" продовжено строк розгляду заяви для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину Сирії ОСОБА_1 .

9. За результатами розгляду особової справи громадянина Сирії ОСОБА_1 № 2015OD0363 Управління дійшло висновку про доцільність відмовити позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважаючи, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні, оскільки ані під час перебування на батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань або дискримінації, які могли б підпадати під конвенційні ознаки визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (надалі - Закон № 3671-VI (3671-17) ), а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Не виявлено жодних фактів щодо можливого застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину. Загострення ситуації в Сирії не розглядається як підстава для отримання міжнародного захисту. Відсутні докази щодо примусового призову заявника до збройних сил у разі повернення до Сирії, існують лише припущення з боку заявника про можливі проблеми пов`язані з примусовою службою в армії у разі повернення на батьківщину.

10. Крім того, за висновками міграційного органу виїзд позивача з країни походження обумовлений загальним станом у країні в цілому, економічними проблемами та бажанням потрапити до економічно стабільної країни. Факт проживання родини заявника на батьківщині протягом періоду конфлікту після його виїзду вказує на те, що твердження, які повідомлені особою стосовно власних переслідувань та членів родини вбачаються завідомо вигаданими та неправдоподібними. Заявник мав усі можливості звернутися за захистом в Туреччині, де він перебував протягом 7 місяців, але звернення з приводу набуття міжнародного захисту не здійснював.

11. Рішенням Державної міграційної служби України від 24 травня 2016 року № 245-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12. Не погодившись із указаним рішенням, позивач оскаржив його до суду (справа № 815/6378/16).

13. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року у справі № 815/6378/16, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2017 року, адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 24 травня 2016 року №245-16 про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захист; зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством.

14. Постановою Верховного Суду від 23 травня 2018 року залишено без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2017 року у справі № 815/6378/16.

15. На виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2017 року у справі № 815/6378/16 ДМС України 30 серпня 2017 року прийнято рішення за № 53-17 про повторний розгляд заяви громадянина Сирії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. 17 жовтня 2017 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області видано наказ за № 196 про повторний розгляд заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами якого ДМС України прийнято рішення від 30 липня 2020 року № 331-20, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17. Не погодившись із вказаними рішеннями, позивач звернувся до суду із цим позовом.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

18. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01 березня 2021 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2021 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при зверненні до ДМС України позивач вказав про військовий конфлікт на території Сирії, як причину неможливості повернення, загрозу переслідувань у зв`язку з проведенням військових дій (через його небажання бути повторно рекрутованим до лав армії), а також загальну несприятливу ситуацію на території країни громадянської належності. В рамках процедури повторного розгляду заяви від 16 листопада 2015 року із позивачем проведено співбесіду 31 жовтня 2017 року та за результатами проведених із позивачем процедур не виявлено істотно нових обставин переслідування, окрім повідомлених у раніше поданій заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд першої інстанції також зауважив, що позивачем не надано жодних документальних доказів власного ймовірного переслідування у випадку повернення на батьківщину. Крім того, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу його життю, безпеці або свободі у разі повернення на батьківщину, чітко не зазначив характер небезпеки, який може очікувати на нього у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивач звернувся за міжнародним захистом лише в 2015 році, хоча загострення ситуації в Сирії розпочалось у 2011 році.

19. Зазначена позиція підтримана і П`ятим апеляційним адміністративним судом, який переглянув рішення суду першої інстанції та залишив його без змін.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

20. Позивач оскаржив рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, посилаючись на неправильне застосування ними норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

21. В обґрунтування касаційної скарги зазначає, що судами попередніх інстанцій при постановленні оскаржуваних судових рішень не враховано останні рішення, прийняті Європейським судом з прав людини, не досліджено інформацію Агенства ООН у справах біженців, не встановлено реальний стан ситуації в Сирії.

22. Верховний Суд ухвалою від 10 серпня 2021 року відкрив касаційне провадження за скаргою громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 березня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2021 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

23. Представник відповідача подав відзив на касаційну скаргу, в якому, наполягаючи на безпідставності останньої, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

V. Джерела права й акти їх застосування

24. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

25. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

26. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом № 3671-VI (3671-17) .

27. Згідно зі статтею 2 Закону № 3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

28. Згідно з визначенням пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

29. Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI).

30. Особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI);

31. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття "біженець" - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

32. Згідно з частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

33. Положенням частини першої статті 7 Закону № 3671-VI установлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

34. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

35. За правилами частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

36. Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (z1146-11) ( зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за № 1146/19884 (z1146-11) (надалі - Правила № 649)).

37. Підпунктом "е" пункту 2.1 розділу ІІ Правил № 649 закріплено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

38. Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів (пункт 1.2. розділу І Правил № 649).

39. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

40. Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва).

41. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

42. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

VI. Висновок Верховного Суду

43. Верховний Суд наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

44. Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.

45. При розгляді цієї справи Верховний Суд ураховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.

46. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.

47. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

48. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

49. Так, право на життя і заборона катувань, зокрема, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року.

50. Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

51. Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

52. Як установлено судами попередніх інстанцій, причиною виїзду позивача з країни громадянської належності та звернення за захистом України слугувало його небажання приймати участь у військових діях, які розгорнулися у країні його громадянської належності, у зв`язку із призовом останнього до лав збройних сил Сирійської Арабської Республіки.

53. Та обставина, що виїзд позивача з Сирії не був пов`язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування або побоюваннями зазнати серйозної фізичної шкоди, не повинна впливати на результат розгляду заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки ситуація в країні залишається небезпечною для життя та безпеки, що також повинно враховуватись при прийнятті рішення та наданні оцінки поясненням позивача.

54. Так, у Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту стосовно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року), зазначено, що після видання УВКБ ООН у жовтні 2014 року "Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IІI)" ситуація в Сирії щодо безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб продовжує погіршуватися, сторони конфлікту вчиняють військові злочини та грубі порушення прав людини, в тому числі деякі рівнозначні злочинам проти людяності, ігнорують особливий режим захисту, наданий лікарням, школам, медичному персоналу, працівникам гуманітарних організацій, тощо.

55. Також у Рекомендаціях УВКБ ООН від листопада 2015 року зазначено, що майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково взаємно накладаються один на одного. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, в тому числі Збройні Сили Сирії, угруповання "Ісламська держава Іраку і аль-Шама", антиурядові збройні групи і курдські сили ("Загони народної самооборони", ЗНС), здійснюють контроль над різними регіонами країни, вчиняючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля щодо припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження тягне за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, в тому числі, зростання кількості жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей всередині країни та за її межі, а також безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу. Кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту оцінюється від 145 до більш ніж 250 тисяч осіб. Найбільша кількість документально зафіксованих жертв було зареєстровано в провінції Риф Дамаск; далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама.

56. Пунктом 36 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що клопотання про міжнародний захист громадян Сирії та інших осіб, які залишають країну необхідно розглядати на основі справедливих та ефективних процедур. УВКБ ООН уважає, що більшість громадян Сирії, що звертаються за міжнародним захистом, ймовірніше, відповідають критеріям поняття "біженець", наведеного в статті1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки в них будуть достатньо обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією із ознак, указаних в Конвенції. Для багатьох цивільних осіб, залишивши Сирію, зв`язок з однією із ознак, указаних в Конвенції 1951 року, буде полягати в прямому або опосередкованому, реальному або приписаному зв`язку з однією із сторін конфлікту.

57. Згідно із частиною 41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у Сирії, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

58. Відповідно до частини 44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.

59. Згідно доповідей Генерального секретаря від 16 вересня 2016 року, 18 жовтня 2016 року, 15 листопада 2016 року, 14 грудня 2016 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН, на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.

60. Також, згідно Актуальної інформації про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії за лютий 2017 року, вбачається, що у відповідності з "Рекомендаціями з питання міжнародного захисту" УВКБ ООН (Редакція IV), виданими в листопаді 2015 року, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців вважає, що "більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, найімовірніше, відповідають критеріям визначення "біженець", наведеного в статті 1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки у них будуть цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією з ознак, зазначених у Конвенції". Тільки у виняткових випадках шукачі притулку з Сирії можуть не відповідати критеріям визначення біженця Конвенції 1951 року і в таких випадках слід розглядати можливість надання інших видів міжнародного захисту, в тому числі - в державах, пов`язаних зобов`язаннями щодо дотримання кваліфікаційної Директиви, - додаткового захисту.

61. У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015) та 2332 (2016) від 16 листопада 2017 року вказано, що в результаті бойових дій, які ведуться в цих районах і на всій території Сирії, як і раніше, завдається шкода цивільним особам та об`єктам цивільної інфраструктури, таким як школи і лікарні. Протягом усього звітного періоду бойові дії тривали в мухафазах Дамаск, Риф-Дамаск, Хама, Дераа, Ель- Кунейтра, Алеппо, Ідліб, Хомс, Латакія, Ракка і Дейр-ез-Зор.

62. У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015), 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018) вказано, що 24 лютого 2018 року Рада Безпеки прийняла резолюцію 2401 (2018), в якій зажадала припинити бойові дії, проте військові операції в різних районах тривали. Повідомлялося про удари з повітря, артилерійські обстріли та снайперський вогні в ході бойових дій між сирійським урядом і проурядовими силами з одного боку та недержавними збройними опозиційними групами - з іншого в мухафазах Алеппо, Ідліб, Латакія, Дейр-ез-Зор, Хомс, Хама, Дамаск, Риф - Дімашк, Дар`я і Ель-Кунейтра .

63. Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

64. Наявність в Сирії тривалого збройного конфлікту, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і те, що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом.

65. Водночас, відповідачем під час повторного розгляду поданої позивачем заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації, яка склалася в Сирії, та не спростовано можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

66. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

67. ЄСПЛ у справі "Sufi and Elmi v.The United Kingdom" (заяви 8319/07 і 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

68. Враховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що існують загальновідомі офіційні документи та повідомлення ЗМІ, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт.

69. Відповідачем не з`ясовано характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, якою мірою конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на Батьківщину.

70. Крім того, слід зауважити, що адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

71. Водночас, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

72. За правилами частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акту суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

73. Так, оскаржуваним рішенням ДМС України позивачу вдруге відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з тих самих підстав, що і під час розгляду первинно поданої заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

74. Оскільки наведені ДМС України підстави для відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, досліджені під час судового розгляду у справі № 815/6378/16 і визнані судом протиправними, а інших підстав для такого рішення за матеріалами справи не вбачається і відповідач на їх наявність не вказує, тому колегія суддів вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги також в частині щодо зобов`язання ДМС України винести стосовно позивача рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

75. Враховуючи наведені положення законодавства і обставини справи, суд касаційної інстанції констатує, що суди попередніх інстанцій дійшли невірного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову.

76. Доводи касаційної скарги спростовують висновки судів попередніх інстанцій і приймаються Верховним Судом як обґрунтовані.

77. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

78. Частинами першою, третьою статті 351 КАС України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.