ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04.04.2007 Справа N 16/301-06-7850
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Кривди Д.С.,
суддів: Жаботиної Г.В.,
Уліцького А.М.
розглянувши Відкритого акціонерного товариства “Катран”
касаційну скаргу
на постанову від 09.01.07 Одеського апеляційного
господарського суду
та на рішення від 06.11.06
у справі N 16/301-06-7850
господарського суду Одеської області
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю
“Омега ЛТД”
до Відкритого акціонерного товариства “Катран”
третя особа Овідіопольська селищна рада
про усунення перешкод у здійсненні права власності
за зустрічним Відкритого акціонерного товариства “Катран”
позовом
до Товариства з обмеженою відповідальністю
“Омега ЛТД”
про визнання недійсним договору на встановлення земельного
сервітуту
за участю представників сторін
від позивача: у засідання не прибули
від відповідача: Карпенко Б.М., Перчеклій В.С.
від третьої особи: у засідання не прибули
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю “Омега ЛТД” звернулось
до господарського суду Одеської області з позовом до Відкритого
акціонерного товариства “Катран” про спонукання виконати
обов'язки за укладеним між сторонами договором на встановлення
земельного сервітуту від 07.02.06.
Ухвалою від 28.08.06 господарський суд Одеської області залучив
до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет спору, Овідіопольську селищну раду.
Не погоджуючись з позовними вимогами, відповідач подав
зустрічний позов про визнання недійсним укладеного між сторонами
договору на встановлення земельного сервітуту від 07.02.06.
Ухвалою від 14.09.06 господарський суд Одеської області прийняв
до розгляду зустрічну позовну заяву, об'єднавши його в єдине
провадження з первісним позовом у справі.
Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані підписанням
спірного договору головою правління відповідача без відповідних
на це повноважень та відсутністю на момент укладення цього
договору у відповідача права власності на земельну ділянку, щодо
якої був встановлений земельний сервітут.
Заявою від 03.11.06 позивач змінив свої позовні вимоги наступним
чином: зобов'язати відповідача не перешкоджати у доступі та
користуванні будівлею учбового корпусу, розташованою за адресою:
с.м. т. Овідіополь, вул. Дзержинського, 1.
Рішенням від 06.11.06 господарського суду Одеської області
(суддя Желєзна С.П. ), залишеним без змін постановою від
09.01.07 Одеського апеляційного господарського суду (колегія
суддів у складі: Тофана В.М. – головуючого, Журавльова О.О.,
Михайлова М.В.) первісний і зустрічний позови задоволені:
зобов’язано відповідача не перешкоджати позивачу в доступі та
користуванні будівлею учбового корпусу по вул. Дзержинського, 1
у с.м. т. Овідіополь; визнано недійсним укладений між сторонами
у справі договір на встановлення земельного сервітуту від
07.02.06.
Ухвалою від 05.03.06 Вищий господарський суд України порушив
касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій
заявлено вимоги про скасування рішення і постанови в частині
задоволення первісного позову.
Касатор доводить, що висновки судових інстанцій щодо
правомірності користування спірною земельною ділянкою позивачем
засновані на невідповідних законодавству та обставинам справи
фактах і прийняті з порушенням норм процесуального і
матеріального законодавства.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників
відповідача, перевіривши матеріали справи, судова колегія
вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з
наступних підстав.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачем
у встановленому законом порядку набуто право власності на
будівлю учбового корпусу, розташовану по вул. Дзержинського, 1 в
с.м. т. Овідіополь, яка використовується ним для здійснення
підприємницької діяльності.
Також суди встановили, що як у позивача, так і у відповідача
відсутні документи, що відповідно до ст.ст. 125, 126 Земельного
кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
посвідчують право власності чи право
постійного користування земельною ділянкою –державні акти права
власності або постійного користування земельною ділянкою.
Між сторонами у справі 07.02.06 укладено договір на встановлення
земельного сервітуту, відповідно до умов якого позивачем набуто
право проїзду транспортних засобів за наявним шляхом згідно з
планом (схемою) земельної ділянки, право проходу працівників
позивача до виробничого корпусу згідно з режимом роботи,
узгодженим з відповідачем, та право на безперешкодне
користування транспортними комунікаціями.
У відповідності з п. 2.2 зазначеного договору відповідач
зобов’язався забезпечити позивачу проїзд транспортних засобів
через земельну ділянку згідно з планом (схемою) земельної
ділянки. Згідно з п. 7.1 договору він набуває чинності з дня
його підписання. Зареєстровано цей договір 20.03.06.
Посилаючись на вчинення відповідачем перешкод вільному доступу
працівників позивача до належного йому на праві власності
виробничого приміщення, позивач звернувся до господарського суду
з позовною заявою про усунення перешкод у користуванні належним
йому на праві власності об'єктом нерухомості.
Відповідно до ст.ст. 401, 404 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
право
користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо
земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут)
або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб,
які не можуть бути задоволені іншим способом, а право
користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну
ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі,
зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації
тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця)
сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності –від власника
(володільця) іншої земельної ділянки надання земельного
сервітуту.
Стаття 99 Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
містить перелік
земельних сервітутів, який не є вичерпним.
З аналізу положень Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
,
зокрема ст.ст. 98-100 вбачається, що зацікавлена сторона вправі
вимагати встановлення на її користь сервітуту щодо чужої
земельної ділянки, виходячи із конкретних потреб та існування
недоліків земельної ділянки, для використання якої необхідно
встановлення сервітуту. Вимагати встановлення земельного
сервітуту має право як власник, так і користувач земельної
ділянки. Право земельного сервітуту виникає після його державної
реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації
прав на земельну ділянку. Тобто право земельного сервітуту
реструєrться у порядку та на підставах, передбачених Законом
України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно
та їх обмежень”.
Відповідно ст. 191 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
до складу підприємства
як єдиного майнового комплексу входять усі види майна,
призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки,
будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію,
права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше
позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або
законом.
Стаття 377 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
передбачає, що до особи, яка
придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право
власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни
її цільового призначення, у розмірах, встановлених
договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку,
будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до
набувача переходить право власності на ту частину земельної
ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою,
та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх
обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда
розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у
разі їх відчуження до набувача переходить право користування
тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та
частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Здійснюючи розгляд справи суди першої та апеляційної інстанцій
не встановили суттєвих обставин, визначених законом, що регулює
спірні відносини, а саме: частину земельної ділянки, яка зайнята
придбаною позивачем будівлею, та частину земельної ділянки, яка
є необхідною для її обслуговування і відсутність можливості у
позивача користування земельною ділянкою іншим способом.
Право власника користуватися об'єктом власності може бути
захищено, але за умови доведеності обставин, які відповідно до
законодавства свідчать про порушення прав власника, що судовими
інстанціями при розгляді справи не були встановлено в частині
використання сторонами спірної земельної ділянки згідно з
вимогами ст. 377 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Зважаючи на вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про
недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при
вирішенні спору у справі вимог ст.ст. 4-3, 4-7, 43, 84, 105 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
щодо повного і всебічного встановлення усіх
обставин справи на засадах рівності та змагальності сторін, тому
рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не
відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та
встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів
належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з
додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає
направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для
встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих
обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, із
застосуванням норм законодавства, що регулюють такі
правовідносини.
Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9-12 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Одеської області від 06.11.06 і
постанову Одеського апеляційного господарського суду від
09.01.07 у справі N 16/301-06-7850 скасувати, а справу направити
на новий розгляд до суду першої інстанції.