320/10329/20 Про скасування рішення міської ради "Про відмову в приватизації житлових приміщень у гуртожитку" та зобов`язання вчинити певні дії - 22.07.2021 Прийняття

на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2020 року (постановлену у складі судді Балаклицького А.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Шурка О.І., суддів Мельничука В.П., Оксененка О.М.),

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Броварської міської ради Київської області, в якому просили:

скасувати рішення Броварської міської ради Київської області "Про відмову в приватизації житлових приміщень у гуртожитку" від 4 червня 2020 року №1890-76-07, яким відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у приватизації займаних ними житлових приміщень у гуртожитку по АДРЕСА_1 ;

зобов`язати Броварську міську раду Київської області задовольнити заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 10 січня 2020 року щодо передачі їм у власність в порядку приватизації займаних житлових приміщень у гуртожитку по АДРЕСА_1 та прийняти рішення щодо передачі їм у власність в порядку приватизації займаних ними житлових приміщень у цьому гуртожитку.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року, відмовлено у відкритті провадження у справі та роз`яснено позивачам, що розгляд цього спору віднесений до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірні правовідносини пов`язані із наданням позивачам права на приватизацію займаних ними житлових приміщень у гуртожитку, тому дійшли висновку, що цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, позаяк у цьому випадку особи звертаються до суду за захистом порушеного цивільного права на отримання житла у власність.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, вважаючи їх прийнятими з порушенням норм процесуального права, скаржники звернулися із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На підтвердження своїх доводів скаржники зазначають, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми процесуального права, зокрема положення статей 2, 4, 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), що призвело до невірних висновків про відсутність публічно-правового спору між сторонами у цій справі.

Також скаржники звертають увагу на те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19 червня 2019 року у справі №826/7399/18, які полягають у тому, що спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Відтак помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду публічно-правових і приватно-правових справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

З огляду на це, заявниці наголошують, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що предмет розгляду в цій справі не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права на житло.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

Касаційна скарга надійшла до суду 20 січня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №320/10329/20, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 22 липня 2021 року.

З касаційною скаргою було подано клопотання про передачу справи №320/10329/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2021 року.

Позиція інших учасників справи

Від відповідача відзиву на касаційну скаргу позивачів не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду рішень судів попередніх інстанцій. При цьому суд зазначає, що відповідачем ухвалу Верховного Суду про відкриття касаційного провадження у справі отримано 6 квітня 2021 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та доводів касаційної скарги

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону ухвала Київського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2020 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року відповідають, а викладені в касаційній скарзі доводи скаржників є неприйнятні з огляду на наступне.

З доводів та вимог касаційної скарги вбачається, що скаржники оскаржують рішення судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами норм процесуального права (статей 2, 4, 19 КАС України), а саме, щодо відмови суду розглядати справу №320/10329/20 в порядку адміністративного судочинства.

Так, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у відкритті провадження у справі, виходячи із того, що спір у цій справі повинен бути вирішений у порядку цивільного судочинства. Ухвалюючи зазначені судові рішення, суди попередніх інстанцій посилалися на статті 2, 4, 19, 171 КАС України, статтю 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статтю 19 ЦПК України.

При цьому суди попередніх інстанцій зазначили, що правовідносини у цій справі пов`язані із наданням позивачам права на приватизацію займаних ними житлових приміщень у гуртожитку, тому дійшли висновку, що цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, позаяк у цьому випадку особи звертаються до суду за захистом порушеного цивільного права на отримання житла у власність.

Надаючи оцінку вказаним висновкам судів попередніх інстанцій, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне заначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому:

- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас, визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність конкретно визначеного майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі, а також вимог процесуального закону.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право майнового або особистого характеру на конкретний об`єкт цивільних правовідносин, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Таким чином, суду необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, предметом спору в цій справі є, головним чином, відмова Броварської міської ради Київської області в передачі у власність в порядку приватизації конкретні житлові приміщення у гуртожитку. Також позивачі просять скасувати рішення Броварської міської ради Київської області "Про відмову в приватизації житлових приміщень у гуртожитку" від 4 червня 2020 року №1890-76-07, яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у приватизації займаних ними житлових приміщень у гуртожитку по АДРЕСА_1 .

Згідно із частиною третьою статті 9 Житлового кодексу Української РСР громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року № 2482-XII (2482-12) .

Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуються судом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Колегія суддів зазначає, що Великою Палатою Верховного Суду вже вирішувалося питання предметної юрисдикції у подібних правовідносинах, зокрема, у справі № 200/10822/18-а (постанова від 19 лютого 2020 року) було зазначено, що у порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, установлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов`язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання в належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними), незалежно від участі у справі суб`єкта владних повноважень як відповідача.

Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах також була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 серпня 2018 року у справі № 826/13571/17, від 21 березня 2018 року у справі № К/9901/12678/18 та від 19 лютого 2020 року у справі № 200/10822/18-а.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у цій справі той факт, що відповідачем є Броварська міська рада Київської області, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.

Спори щодо реалізації міськрадою функцій та відчуження майна на користь інших осіб не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки не підпадають під визначення публічно-правового спору, наведеного у статті 4 КАС України, з огляду на те, що Броварська міська рада Київської області у таких правовідносинах не виконує владних управлінських функцій, а реалізує повноваження власника майна, що свідчить про приватноправовий характер цього спору.

Подібний підхід щодо визначення юрисдикції у подібних спорах застосований Верховним Судом у справі № 260/374/19 (постанова від 16 червня 2020 року).

Таким чином, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку такої особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і ці наслідки пов`язані з поновленням порушеного права у сфері житлових відносин, то такі спори відносяться до тих, що спрямовані на захист цивільних (житлових) прав.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 806/104/16, від 3 жовтня 2018 року у справі № 757/37024/15-а та від 12 грудня 2018 року у справі №685/1346/15-а.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір, який розглядається, не відповідає всім ознакам публічно-правового спору та нормативному визначенню адміністративної справи, а тому не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за нормами ЦПК України (1618-15) .

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, правомірно відмовив на підставі пункту 4 частини першої статті 171 КАС України у відкритті провадження в адміністративній справі №320/10329/20 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Броварської міської ради Київської області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій застосували нерелевантну практику Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 19 червня 2019 року у справі №826/7399/18, оскільки суди не стверджували про подібність правовідносин, а використали підхід для розмежування адміністративної та цивільної юрисдикції, який неодноразово викладався у постановах Великої Палати Верховного Суду при розгляді різних категорій спорів.

Таким чином, доводи касаційної скарги щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме положень статей 2, 4, 19 КАС України, а також неправильного застосування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі №826/7399/18, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій.

Згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Крім того, у цій справі колегія суддів враховує позицію Верховного Суду, висловлену у постановах від 25 жовтня 2019 року у справі №826/7258/17, від 31 жовтня 2019 року у справі №826/9700/17 та від 15 листопада 2019 року у справі №826/19611/16, при вирішенні питань щодо віднесення подібних спорів до юрисдикції певного суду.

Так, Верховний Суд зазначив таке: "у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 (v022p710-04) ). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

На підставі положень Конституції України (254к/96-ВР) про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної особи на ефективний судовий захист".

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).

Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі "Омельченко проти України" (заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв`язку з відсутністю порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює "право на суд", в якому право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів) становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94, п. 36, "Церква села Сосулівка проти України" № 37878/02, п. 50; Суд зазначає, що заявники мали можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення, виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану питаннями щодо відповідної юрисдикції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У відповідності до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди ухвалили судові рішення при дотриманні норм процесуального права, тому касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.