520/7086/2020 Про скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в області, зобов`язання ГУ ДМСУ в області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 23.02.2022 Прийняття

У червні 2020 року громадянин Республіки Ірак ОСОБА_1 пред`явив позов до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - "ГУ ДМС в Харківській області"), Державної міграційної служби України (далі - "ДМС України"), в якому просив суд:

- скасувати рішення ДМС України від 5 травня 2020 року №88-20;

- скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 14 лютого 2020 року №58;

- зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ГУ ДМС в Харківській області за результатами розгляду його заяви затвердило висновок від 14 лютого 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі цього висновку ГУ ДМС в Харківській області прийняло наказ від 14 лютого 2020 року №58 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1" у зв`язку з тим, що його заява є очевидно необґрунтованою або відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Позивач оскаржив указане рішення до ДМС України, яка своїм рішенням від 5 травня 2020 року №88-20 відмовила у задоволенні його скарги.

Вважаючи вказані наказ і рішення відповідачів необґрунтованими, позивач звернувся до суду з цим позовом, посилаючись на неповне дослідження відповідачами ситуації в країні його походження.

Переслідування за релігійною ознакою позивач обґрунтував тим, що він змінив віру, прийнявши християнство, а також почав працювати перекладачем у Міжнародному біблійному товаристві Віblica, яке займається перекладом святого Письма, що в свою чергу спричинило загрозу заподіяння шкоди життю та здоровю позивача з боку радикально налаштованих мусульман, в тому числі, членів родини позивача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач вже звертався до органів міграційної служби із відповідною заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, за наслідками розгляду якої було відмовлено у її задоволенні з підстав необґрунтованості. До того ж, позивач оскаржив у судовому порядку цю відмову і всі судові інстанції, в тому числі Верховний Суд, підтвердив правомірність такого рішення відповідачів.

Суди попередніх інстанцій також зазначили, що ситуація у країні походження позивача з часу першого звернення суттєво не змінилась, жодних інших обставин, які б слугували підставами для задоволення позову не зявилось. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зазначив, що твердженням позивача стосовно переслідування з боку членів родини і ймовірного замаху на його отруєння, вже була надана оцінка під час розгляду заяви про надання статусу біженця, яка була подана у 2016 році.

Як під час первинного звернення до територіального органу міграційної служби, так і під час подання повторної заяви у 2020 році, позивач посилався на загальну нетерпимість в Іраку до осіб, які змінили віру. Проте, суд першої інстанцій зазначив, що у своїх поясненнях в судовому засіданні позивач не назвав жодного конкретного випадку застосування або загрози застосування насильства відносно себе, всі його пояснення містили загальні твердження про нетерпимість до новонавернених християн в Іраку.

Стосовно аргументу позивача про зміни ситуації у країні його походження з моменту попереднього звернення із відповідною заявою, окружний суд зазначив, що мова в цьому випадку йде не про зміну ситуації у країні походження позивача, а про зміну обсягу публікацій у засобах масової інформації та досліджень правозахисних організацій. Тому, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що така зміна обсягу публікацій і досліджень не може слугувати обєктивним підтвердження погіршення ситуації у Республіці Ірак.

До того ж, окружний суд дійшов висновку, що позивач повторно звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту після того, як втратив підстави легального перебування на території України.

Не погоджуючись із такими судовими рішеннями судів попередніх інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2021 року, а справу направити на новий розгляд суду першої інстанції.

Скаржник у касаційній скарзі покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Так, у касаційній скарзі позивач зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 липня 2019 року у справі №820/987/17 щодо необхідності дослідження актуальної інформації при розгляді повторного звернення особи з відповідною заявою; від 10 травня 2019 року у справі №816/1120/16, від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18 щодо неможливості спростування обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань лише через тривалий час між прибуттям в Україну та звернення за міжнародним захистом; від 28 січня 2021 року у справі №640/2360/20 щодо помилковості висновків судів, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, так як заявник повинен лише переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень; від 1 грудня 2020 року у справі № 816/1561/16 щодо необхідності дослідження ситуації в країні походження заявника в контексті наявності чи відсутності у заявника побоювань стати жертвою переслідувань.

Верховний Суд ухвалою від 16 березня 2021 року відкрив касаційне провадження у справі.

У квітні 2021 року Державна міграційна служба України подала відзив на касаційну скаргу позивача та просила відмовити у її задоволенні, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області свого відзиву на касаційну скаргу не надало, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримало 23 березня 2021 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами попередніх інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є іноземцем - громадянином Іраку, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Сулейманія Республіки Ірак, за походженням - курд, християнин за релігійними переконаннями, неодружений.

Зі слів позивача встановлено, що він походить з сім`ї шляхетних мусульман. Заявник з 2007 року змінив релігію та став християнином. Заявник здобув середню спеціальну освіту у 1990 році в коледжі міста Хавіджа та отримав спеціальність "механік". З 2011 року працює перекладачем в міжнародній організації "Віblica".

Як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_1, він змінив своє віросповідання з ісламу на християнство. Позивач зазначив, що він почав цікавитись християнством, познайомившись з другом ОСОБА_2, який розповів йому про Біблію, у 2007 році заявник вперше помолився у церкві, а вже охрещений був у 2008 році, про що свідчить копія свідоцтва про хрещення від 22 листопада 2015 року №52.

За твердженнями позивача, батько і мати померли, брати ОСОБА_3, ОСОБА_4 і сестра ОСОБА_5 станом на цей час перебувають в Іраку.

З матеріалів справи встановлено, що позивач в Україну прибув легально на навчання у листопаді 2015 року.

26 грудня 2016 року позивач подав до ГУ ДМС в Харківській області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №50.

Указана заява була прийнята до попереднього розгляду, строк розгляду заяви продовжувався, з позивачем проведено три співбесіди.

Під час співбесіди, позивач зазначив, що його брат ОСОБА_4 намагався його отруїти. До матеріалів особової справи позивач надав копію медичного висновку від 7 вересня 2016 року щодо перебування у лікарні з 10 червня 2015 року.

Заявник працює перекладачем у Міжнародному біблійному товаристві Віblica, перекладає святе Письмо, що підтверджено копією посвідчення зі строком дії до 31 грудня 2016 року.

24 травня 2018 року ГУ ДМС в Харківській області було складено висновок про відсутність умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

15 червня 2018 року ДМС України прийняла рішення №196-18 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Указане рішення було оскаржене позивачем до Харківського окружного адміністративного суду (справа № 820/5089/18).

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2018 року у справі №820/5089/18 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зазначене рішення за результатами перегляду в судах апеляційної і касаційної інстанції залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20 березня 2019 року і постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року відповідно.

Залишаючи без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій, Верховний Суд погодився з їхніми висновками щодо того, що після зміни релігії у 2008 року іноземець тривалий час перебував у межах країни громадянської належності (до листопада 2015 року), до органів влади та правопорядку з приводу переслідувань, утисків, загрози життю і здоров`ю не звертався, обмежень та перешкод у веденні звичайного способу життя, практичній реалізації прав і свобод не мав. Отже, Верховний Суд встановив відсутність ознак, які б свідчили про існування для позивача будь-якої загрози (сповідування християнства, зміна релігії, ведення активної діяльності релігійного характеру). До того ж, Суд зазначив, що наведені позивачем у цьому випадку побоювання несуть очевидний характер уявних припущень, настання яких є вочевидь малоймовірним.

27 січня 2020 року позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та був документований довідкою про звернення за захистом в Україні.

На момент подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а саме: за ухиляння від виїзду за межі України після закінчення терміну перебування, про що Київським РВ у місті Харкові ГУ ДМС України в Харківській області був складений протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК №000425 від 23 січня 2020 року.

Як вбачається з копії заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 27 січня 2020 року позивач зазначив про нововиявлені побоювання зазнати переслідування в країні походження через зміну віросповідання у зв`язку з погіршенням ситуації в Іраку, а також вказавши про випадок нападу в місті Ербіль на директора організації, в якій він працює, що стався у 2019 році.

З протоколу співбесіди від 5 лютого 2020 року вбачається, що позивач зазначив про своє рішення покинути країну походження, коли зрозумів, що небезпека очікує його від будь-якого мусульманина.

ГУ ДМС у Харківській області за результатами розгляду заяви позивача затверджено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 лютого 2020 року.

Наказом від 14 лютого 2020 року №58 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1" відповідач відмовив позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з тим, що його заява є очевидно необґрунтованою або відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

14 лютого 2020 року позивач отримав від ГУ ДМС в Харківській області повідомлення про прийняття за його заявою рішення №10 від 14 лютого 2020 року про відмову в оформленні документів.

Позивач не погодився із наказом №58 від 14 лютого 2020 року і направив скаргу на нього від 20 лютого 2020 року до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ територіального органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду скарги ДМС України склала висновок від 5 травня 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У вказаному висновку відповідач зазначив, що ситуація з правами новонавернених християн в Іракському Курдистані не погіршилась. Що стосується ситуації із директором з перекладів організації Віblica в 2019 році, яку наводить заявник у якості підтвердження зміни ситуації з моменту попереднього розгляду і вирішення його заяви, то ДМС України зазначила, що заявник мав змогу надати вказану інформацію при розгляду справи №820/5089/18 до Верховного суду, засідання якого відбулося у листопаді 2019 року, проте будь-яких посилань на зміну умов в країні походження на момент розгляду справи позивачем до суду надано не було. До того ж, щодо вказаної ситуації до територіального органу ДМС не було надано будь-яких документальних доказів чи підтверджень, що вказана ситуація дійсно мала місце та має відношення до заявника.

26 травня 2020 року позивач отримав повідомлення від ГУ ДМС України у Харківській області №46 від 21 травня 2020 року, в якому було зазначено, що ДМС України прийнято рішення від 5 травня 2020 року №82-20 про відхилення його скарги на наказ ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 лютого 2020 року №58.

Не погоджуючись із рішеннями відповідачів, позивач звернувся до суду з метою їхнього оскарження.

ІІІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) (далі - "Закон").

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - "Керівництво") передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Предметом оскарження у цій справі є рішення ДМС України від 5 травня 2020 року №88-20 і наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 14 лютого 2020 року №58 про відмову у визнанні громадянина Республіки Ірак ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Необґрунтованими є доводи скаржника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі №816/1120/16, від 24 липня 2019 року у справі №820/987/17, від 1 грудня 2020 року у справі №816/1561/16, від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18, від 28 січня 2021 року у справі №640/2360/20, оскільки скаржником у касаційній скарзі не наведено норм матеріального чи процесуального права, які саме неправильно застосовані судами попередніх інстанцій та щодо застосування яких містився б висновок у вказаних постановах.

У справах №816/1120/16 і №820/987/17 предметом судового розгляду були рішення органів міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто позивачами були заявлені зовсім інші позовні вимоги ніж у цій справі.

До того ж, у справах №816/1120/16, №820/987/17, №2040/6507/18 позивачами були громадяни Сирійської Арабської Республіки; у справі №816/1561/16 позивачем був громадянин Ісламської Республіки Іран; у справі №640/2360/20 позивачем був громадянин Ісламської Республіки Афганістан.

У цьому аспекті варто зауважити, що справи цієї категорії спорів нерозривно пов`язані із обставинами кожної конкретної справи, які різняться фактичними обставинами, а також ситуацією, яка склалась у кожній конкретній країні громадянської приналежності заявника.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - "УВКБ ООН"), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - "УВКБ ООН") у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Отже, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі, позивач вперше звернувся до органів міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту ще у 2015 році. На наслідками проведеного аналізу інформації та доказів, наданих позивачем, регіональний і центральний орган міграційної служби відмовили позивачу у задоволенні його заяви, встановивши відсутність обєктивних підстав вважати, що позивач може стати жертвою переслідувань у країні походження з огляду на факт зміни ним віросповідання.

У судовому порядку, в тому числі Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 820/5089/18, було підтверджено правильність такого висновку органів міграційної служби та правомірність оскаржуваних рішень.

Так, Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №820/5089/18 зазначив, що позивач вважає можливим переслідування у країні громадянської належності зі сторони ісламських організацій і членів власної родини у зв`язку зі зміною віросповідання з ісламу на християнство та у зв`язку з активним проповідуванням християнства і долученням до цієї релігії нових прихильників. Будь-яких інших причин та ризиків іноземець не вказав.

Колегія суддів Верховного Суду у справі №820/5089/18 також зазначила, що після зміни релігії (у 2008 році) позивач тривалий час перебував у межах країни громадянської належності (до листопада 2015 року), до органів влади і правопорядку з приводу переслідувань, утисків, загрози життю і здоров`ю не звертався, обмежень та перешкод у веденні звичайного способу життя, практичній реалізації прав і свобод не мав.

Тому, Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій у справі №820/5089/18, що в цьому випадку відсутні ознаки, які б свідчили про існування для позивача будь-якої загрози (сповідування християнства, зміна релігії, ведення активної діяльності релігійного характеру). Наведені іноземцем побоювання несуть очевидний характер уявних припущень, настання яких є вочевидь малоймовірним. До того ж, Суд зауважив, що матеріали справи не містять жодних належних і допустимих доказів для висновку щодо можливого застосування до іноземця смертної кари, загрози застосуванню тортур чи нелюдського поводження або покарання, доказів загрози систематичного порушення прав людини.

Подавши повторно заяву про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до органів міграційної служби у 2020 році, позивач як на підставу свого звернення зазначив про погіршення ситуації у країні походження - Республіці Ірак. В підтвердження своєї позиції навів розповідь про випадок нападу в місті Ербіль на директора організації, в якій працює позивач, що стався у 2019 році.

В ході судового розгляду справи судом першої інстанції було встановлено, що інформація про напад на керівника організації Biblica в місті Ербіль, що стався у 2019 році, відома позивачу від іншого перекладача Длера, сам директор йому про це не повідомляв, як зазначив позивач, мабуть боїться. До того ж, позивач пояснив, що керівник організації не перебуває на території Іраку, виїхав до країни своєї громадянської належності Великої Британії, спілкується з членами організації з робочих питань 2-3 рази на тиждень шляхом проведення скайп-конференцій. Будь-яких доказів того, що вказаний напад дійсно мав місце (повідомлення ЗМІ, інтернет-видань тощо), позивач не надав.

Стосовно роботи позивача в організації Biblica окружний суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що вказані обставини не створюють підстав для побоювання особистого переслідування позивача, оскільки за його власними поясненнями в судовому засіданні вказана організація не має офісу в Іраку та, зокрема, у рідному місті позивача. Діяльність членів організації щодо перекладів відбувається шляхом спілкування через мережу Інтернет, особистих контактів члени організації як між собою, так і з керівником не підтримують. Жодних підтверджень оприлюднення особистих даних позивача як перекладача цієї організації при поданні як первинної, так і повторної заяви не надавалося.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли висновків, що ані діяльність організації Biblica, а ні випадок, про який розповів позивач стосовно директора цієї організації, не створюють самостійних підстав для виникнення побоювань переслідування позивача, зокрема, за релігійною ознакою.

Варто також зазначити, що в оскаржуваних рішеннях як органів міграційної служби, так і судових органів, судами попередніх інстанцій була проаналізована і надана оцінка актуальної інформації про ситуацію, яка склалась у країні походження позивача - Республіці Ірак. Доводи позивача про протилежне вбачаються необґрунтованими і зводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями у цій справі.

Оскільки доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на це відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.