460/1312/20 Про визнання незаконними та скасування наказів про звільнення з органів Національної поліції, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 17.03.2021 Прийняття

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 460/1312/20

адміністративне провадження № К/9901/14513/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Мартинюк Н.М.,

суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №460/1312/20

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції в Рівненській області

про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді, виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року

(прийняту у складі: головуючого судді Дорошенко Н.О.)

і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2020 року

(прийняту у складі: головуючого судді Кушнерика М.П., суддів Мікули О.І., Ніколіна В.В.).

І. Історія справи

ОСОБА_1 27 лютого 2020 року звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Рівненській області (далі також - "ГУ НП в Рівненській області), в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати наказ відповідача від 28 вересня 2017 року №218 о/с про звільнення його зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року №580-VIII;

- поновити його на посаді начальника сектору превенції Корецького відділення поліції Костопільського відділу поліції ГУ НП в Рівненській області;

- виплатити позивачеві грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 3 березня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з підстав пропуску ним строку звернення до суду. Ця ухвала мотивована тим, що предметом спору є наказ відповідача від 28 вересня 2017 року, однак ОСОБА_1, звернувшись до суду у 2020 році, не надав заяви про поновлення пропущеного місячного строку на оскарження цього наказу, як і жодних доказів в обґрунтування пропуску строку звернення до суду.

На виконання вказаної ухвали позивач подав заяву про поновлення строку звернення до суду. Із наданих позивачем матеріалів суд встановив, що постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2017 року у справі №817/1670/17, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2018 року і постановою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року, залишено без задоволення позов ОСОБА_1 до ГУ НП в Рівненській області про: визнання протиправним і скасування наказу від 28 вересня 2017 року №218 о/с про звільнення позивача зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" у частині звільнення за власним бажанням; зобов`язання начальника ГУ НП в Рівненській області внести зміни в наказ від 28 вересня 2017 року №218 о/с і звільнити позивача зі служби в поліції за пунктом 2 (через хворобу) частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію".

Обґрунтовуючи заяву про поновлення строку звернення до суду, позивач вказав, що після прийняття остаточного рішення у справі №817/1670/17 він подав новий позов, залишивши підстави позову аналогічними попередньому (визнати протиправним і скасувати наказ ГУ НП), а змінив лише предмет позову (поновити його на службі в поліції) та в межах місячного строку з дня ухвалення постанови Верховним Судом у справі №817/1670/17 пред`явив позов до Рівненського окружного адміністративного суду (справа №460/1312/20).

Позивач вважає, що з прийняттям Верховним Судом остаточного судового рішення у справі №817/1670/17, яке було ухвалене 13 лютого 2020 року (повний текст відправлено 18 лютого 2020 року), ОСОБА_1 набув законного права на звернення в Рівненський окружний адміністративний суд з новим позовом до ГУ НП в Рівненській області.

Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України. Так, суд зазначив, що спірні правовідносини, незалежно від формулювання ОСОБА_1 позовної вимоги зобов`язального характеру, виникли у зв`язку з виданням наказу від 28 вересня 2017 року №218 о/с про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням, про існування якого позивачу було достеменно відомо ще у 2017 році, оскільки він оскаржував правомірність цього наказу в судовому порядку. Водночас вирішення по суті судової справи №817/1670/17 не дає підстав для висновку про поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду з новим позовом, позовні вимоги якого стосуються правовідносин з проходження позивачем публічної служби - служби в ГУ НП в Рівненській області, з якої він був звільнений 28 вересня 2017 року.

З урахуванням викладеного, суд не визнав поважними вказані позивачем підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду.

Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 13 травня 2020 року залишив ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року без змін, повністю погодившись з висновками суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2020 року й ухвалити нове судове рішення, яким направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Скаржник вказує, зокрема, на порушення судами норм матеріального і процесуального права, які обґрунтовує тим, що не мав права одночасно подати позов про внесення змін до наказу від 28 вересня 2017 року №218 о/с (тобто зміну підстави звільнення) і про поновлення його на службі, оскільки задоволення першої вимоги виключає задоволення другої. Тому, саме після ухвалення Верховним Судом постанови від 13 лютого 2020 року у справі №817/1670/17, на думку позивача, розпочався перебіг місячного строку звернення суду з позовом про поновлення ОСОБА_1 на роботі. Натомість суди вказаного не врахували, чим порушили вимоги статей 2, 5, 9, 120 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - " КАС України (2747-15) ").

Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримав 6 липня 2020 року.

Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, з огляду на таке.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною третьою статті 9 КАС України передбачено, що кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

За частиною першою статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 КАС України).

Відповідно до частин першої, другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. Одночасно протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

За пунктом 9 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.

З аналізу статті 55 Конституції України, статей 5, 9 КАС України випливає, що кожна особа має право звернутися до суду, якщо вважає свої права порушеними, і може розпоряджатися своїми вимогами на власний розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Разом з тим, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах встановлений КАС України (2747-15) (статті 1, 3 цього Кодексу).

Стаття 6 КАС України визначає, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, який застосовується з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретного органу, особи (або осіб) щодо неї.

День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

Варто наголосити, що право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі, гарантує і стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - "Конвенція").

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 4 грудня 1995 року у справі "Bellet v. France").

Водночас ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Уейт і Кеннеді проти Німеччини", пункт 43).

Отже, право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання верховенства права, а точніше, одного з його елементів - правової визначеності.

Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

Судами встановлено і позивачем не заперечується, що про існування оскаржуваного наказу від 28 вересня 2017 року ОСОБА_1 дізнався ще у 2017 році, оскільки у цьому ж році звернувся до суду з позовом про скасування наказу №218 о/с в частині звільнення за власним бажання і зобов`язання внести до нього зміни в частині звільнення позивача з іншої підстави - через хворобу.

5 грудня 2017 року Рівненський окружний адміністративний суд ухвалив постанову у справі №817/1670/17, якою у задоволенні вказаного позову ОСОБА_1 відмовив. Це судове рішення набрало законної сили 28 березня 2018 року із залишенням його без змін відповідною постановою апеляційного суду. До того ж 13 лютого 2020 року Верховний Суд переглянув указані судові рішення і залишив їх без змін.

Позивач вказує, що задоволення позову у справі №817/1670/17 виключає можливість звернення до суду з позовом про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки у разі задоволення першого позову він би вважався звільненим, проте з іншої підстави. Відтак ОСОБА_1 переконаний, що місячний строк звернення до суду повинен обраховуватися з моменту ухвалення остаточного судового рішення у справі №817/1670/17 Верховним Судом, а саме: з 13 лютого 2020 року.

Однак Верховний Суд не погоджується з цими доводами, оскільки ОСОБА_1 достеменно знав про порушення своїх прав ще у 2017 році і в силу положень КАС України (2747-15) не був позбавлений права звернутися до суду з двома позовами в межах строку звернення до суду, проте з різними предметами й підставами. Натомість звернення до суду з двома позовами з однакових підстав, проте із різними предметами, які зумовлені незгодою позивача з одним і тим же актом індивідуальної дії, із проміжками часу у декілька років нівелює значення інституту строків в адміністративному судочинстві та має наслідком порушення принципу юридичної визначеності.

Відтак доводи скаржника про те, що строк звернення до суду повинен обчислюватися з моменту ухвалення Верховним Судом постанови у справі №817/1670/17 колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки позивач не навів об`єктивно непереборних і незалежних від його волі обставин, які б свідчили про існування істотних перешкод чи труднощів для своєчасного звернення до суду.

Згідно статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів, викладених в оскаржуваних судових рішеннях, тому їх належить залишити без змін.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

.

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду