Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши за винятковими обставинами у порядку письмового провадження за скаргою Православної релігійної громади Української Православної Церкви с. Зарічево Перечинського району Закарпатської області (далі - Релігійна громада УПЦ) справу за скаргою Релігійної громади УПЦ на розпорядження виконуючого обов'язки голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 26 квітня 2005 року N 218 "Про передачу у спільне почергове користування культових споруд", встановила:

У травні 2005 року Релігійна громада УПЦ с. Зарічево Перечинського району Закарпатської області звернулася до суду зі скаргою, в якій просила визнати протиправним пункт 1.5 розпорядження виконуючого обов'язки голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 26 квітня 2005 року N 218 (далі - Розпорядження) в частині зобов'язання Перечинської районної державної адміністрації передати у спільне почергове користування православною та греко-католицькою релігійними громадами с. Зарічево культової споруди - храму Різдва Богородиці.

Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 3 червня 2005 року вимоги заявника задовольнив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 10 червня 2009 року рішення суду апеляційної інстанції скасував та прийняв нове - про відмову в задоволенні скарги.

У скарзі до Верховного Суду України Релігійна громада УПЦ порушує питання про скасування постанови Вищого адміністративного суду України та залишення в силі рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, а саме статті 17 Закону України від 23 жовтня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон N 987-XII (987-12) ).

На підтвердження неоднакової практики скаржник наводить ухвалу Верховного Суду України від 29 жовтня 1997 року, рішення Вищого арбітражного суду України від 5 лютого 1999 року та постанови Вищого господарського суду України від 8 листопада 2005 року, 31 серпня 2006 року, в яких, на його думку, за аналогічних обставин цю норму права застосовано інакше, ніж у справі, що розглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у даному випадку має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень частини 3 статті 17 Закону N 987-XII в частині правомірності (можливості) передання культової будівлі у почергове користування двом або більше релігійним громадам у випадку, коли ця будівля вже знаходиться у правомірному користуванні якоїсь однієї релігійної громади.

На думку Судової палати скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення апеляційного суду та відмовляючи у задоволенні скарги Релігійної громади УПЦ, суд касаційної інстанції виходив з того, що виконуючий обов'язки Голови Закарпатської обласної державної адміністрації, видаючи оскаржуване розпорядження, діяв у межах повноважень щодо управління майном, визначених Законом України від 9 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" та Законом N 987-XII.

Зокрема частиною 3 статті 17 Закону N 987-XII, відповідно до якої, майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою, а при відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування нею шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що за умовою від 30 травня 1954 року культова будівля - храм Різдва Богородиці передана виконкомом Перечинської районної ради депутатів трудящих у безстрокове та безоплатне користування православній громаді с. Зарічево. Остання, на підставі вказаної умови користується цією спорудою і на час розгляду справи.

Вищезазначена умова є цивільно-правовою угодою, яка, згідно з частиною 8 статті 17 Закону N 987-XII може бути розірвана або припинена лише в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Таким чином, культова будівля, що знаходиться у правомірному користуванні релігійної громади не може бути передана у почергове користування двом або більше релігійним громадам у порядку визначеному частиною 3 статті 17 зазначеного Закону до розірвання попередньої угоди в порядку та з підстав, передбачених цивільним законодавством України.

Отже апеляційний суд дійшов правильного висновку, що оскаржуване розпорядження в частині передачі храму Різдва Богородиці у почергове користування двом релігійним громадам видано з порушенням вимог Закону N 987-XII.

З урахуванням наведеного та відповідно до вимог частини 2 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, постанова Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню із залишенням в силі помилково скасованого рішення суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Православної релігійної громади Української Православної Церкви с. Зарічево Перечинського району Закарпатської області задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 10 червня 2009 року скасувати та залишити в силі рішення апеляційного суду Закарпатської області від 3 червня 2005 року.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.