Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів: Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., - при секретарі судового засідання Бурнишевій О. Е. (за участю представників відповідачів В. П. І., Л. О. І.), розглянувши у відкритому судовому засіданні за винятковими обставинами за скаргою Верховного Суду України справу за позовом Д. А. О., Д. І. П., Л. Д. Д., М. Я. В., Д. В. В., Б. В. Д. до Верховної Ради України, Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, апеляційного суду Харківської області, за участю третьої особи - Вищої ради юстиції України, про визнання формулювання підстав звільнення такими, що не відповідають законодавству, зміну формулювання підстав звільнення та зобов'язання до вчинення дій, встановила:

У листопаді 2006 року позивачі звернулися до суду з позовом, відповідно до якого просили:

1) визнати формулювання підстав їх звільнення "у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України", які викладені в Постанові Верховної Ради України від 21 вересня 2006 року N 175-V "Про звільнення суддів", наказах Голови Верховного Суду України від 2 жовтня 2006 року N 796-к і N 802-к (далі - накази N 796-к, N 802-к), Голови Вищого господарського суду України від 4 жовтня 2006 року N 654-к, Голови апеляційного суду Харківської області від 21 вересня 2006 року N 182-ос такими, що не відповідають чинному законодавству;

2) змінити формулювання підстав звільнення з "у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України" на "у зв'язку з поданням заяви про відставку" суддів Верховного Суду України - Д. А. О., Д. І. П., М. Я. В., апеляційного суду Харківської області - Б. В. Д., відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України, пункту 9 частини 1 статті 15 та частини 1 статті 43 Закону України від 15 грудня 1992 року N 2862-XII "Про статус суддів" (далі - Закон N 2862-XII (2862-12) ), на "у зв'язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням" суддів: Верховного Суду України - Л. Д. Д., Вищого господарського суду України - Д. В. В., відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України, пункту 9 частини 1 статті 15 Закону N 2862-XII;

3) зобов'язати Верховний Суд України, Вищий господарський суд України та апеляційний суд Харківської області внести зміни у зазначені накази та трудові книжки позивачів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що формулювання "у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України", вжите у вказаних актах індивідуальної дії, суперечить положенням пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України, пункту 9 частини 1 статті 15 Закону N 2862-XII, відповідно до яких, суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Печерський районний суд м. Києва постановою від 6 грудня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2008 року, позовні вимоги задовольнив. При цьому суди керувались тим, що Конституцією України наведено вичерпний перелік підстав звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив, а така підстава звільнення як "у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України" у цьому переліку - відсутня. Судами також здійснено посилання на частину 1 статті 43 Закону N 2862-XII, відповідно до якої, кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень.

Таким чином, суди дійшли висновку, що в оспорюваних актах мала місце зміна формулювання причин звільнення суддів, а саме: не у зв'язку з відставкою та за власним бажанням, а у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України, що не відповідає вимогам законів та суперечить волевиявленню позивачів, викладеному в їхніх заявах про звільнення.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 листопада 2008 року ухвалені у справі рішення залишив без змін.

У скарзі Верховний Суд України порушив питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування цієї ухвали.

Заслухавши представників відповідачів та перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачі були звільнені з посад суддів відповідних судів з інших підстав, ніж ті, які вони самі зазначили у заявах про звільнення. Зокрема, в згадуваній Постанові Верховної Ради України та прийнятих на підставі неї наказах Голів Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, апеляційного суду Харківської області визначено підставу звільнення позивачів з посади суддів "у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України".

Перелік підстав звільнення судді органом, що його обрав або призначив, встановлено пунктом 9 частини 1 статті 15 Закону N 2862-XII. Наведений у зазначеній статті перелік є вичерпним, а тому не підлягає довільному тлумаченню й застосуванню.

Таким чином, суддя не може бути звільнений з інших підстав, ніж ті, що визначені пунктом 9 частини 1 статті 15 Закону N 2862-XII, що кореспондується з вимогами частини 5 статті 126 Конституції України, яка також містить вичерпний перелік підстав звільнення судді й не підлягає довільному тлумаченню.

Виходячи зі змісту частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, Верховна Рада України, як орган, що обрав суддів, вказавши підставу їх звільнення, не зазначену в переліку вищезазначених нормативно-правових актів, порушила вимоги Конституції України та Закону N 2862-XII.

З огляду на вищенаведене суди дійшли правомірного висновку, що Постанова Верховної Ради України "Про звільнення суддів" та накази Голів відповідних судів підлягають скасуванню.

Разом з тим, суди як органи державної влади, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, при здійсненні судочинства також обмежені процесуальними правами, які визначені у відповідних процесуальних кодексах.

Згідно зі статтею 1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції визначаються цим Кодексом.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (частина 1 статті 2 КАС).

Повноваження адміністративного суду в разі задоволення адміністративного позову визначені частиною 2 статті 162 КАС, відповідно до якої, суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

При цьому, відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 162 КАС, суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Обрання способу захисту прав у сфері публічно-правових відносин має визначатись судом з урахуванням змісту ч. 1 ст. 2 КАС України, принципів адміністративного судочинства.

В статті 9 КАС України розкривається значення принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При цьому, Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України.

Відповідно до статті 8 Основного Закону України Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.

До виключної компетенції Верховної Ради України відповідно до п. 27 ст. 85 Конституції України належить обрання суддів безстроково, а виходячи зі змісту ч. 5 ст. 126 Основного закону - і їх звільнення на підставах визначених в Законі.

Зазначене положення наділяє Верховну Раду України відповідним конституційним повноваженням, перебирання якого на себе судом суперечило б принципу законності.

Отже, абз. 2 ч. 2 ст. 162 КАС України підлягає тлумаченню з врахуванням викладеного висновку і має розумітись таким чином, що суд, обираючи спосіб захисту прав у сфері публічно-правових відносин, не може у своєму рішенні використовувати конституційні повноваження Верховної Ради України. Тобто адміністративний суд у виборі способу захисту прав у сфері публічно-правових відносин обмежується конституційними засадами, які викладено вище.

Таким чином, адміністративний суд не може ухвалити рішення про надання статусу судді у відставці.

Зі змісту викладеного випливає, що задоволення вимог позивачів про зміну формулювання їх звільнення вирішено не тільки питання про припинення повноважень суддів, а і надано статус судді у відставці, вирішення якого вимагає дотримання певної процедури та належить до виключної компетенції Верховної Ради України.

Статус судді та статус судді у відставці мають правові відмінності між собою.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 43 Закону N 2862-XII кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень. Суддя також має право на відставку за станом здоров'я, що перешкоджає продовженню виконання обов'язків. При цьому, за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді і такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку.

Отже, суддя, який реалізував своє право на відставку, не може відправляти судочинство в судах України, зокрема в Конституційному Суді України.

Для повернення до процесуальних повноважень судді, особа, яка перебуває у відставці, повинна бути обрана суддею повторно. При цьому, відповідно до частини 5 статті 43 Закону N 2862-XII, відставка судді припиняється рішенням кваліфікаційної комісії суддів за місцем проживання судді чи його попередньої роботи.

Прийняття відставки судді, виходячи зі змісту статті 126 Конституції України, є прерогативою органу, який обрав суддю. Тобто виключно Верховна Рада України могла надати позивачам статус суддів у відставці та припинити цю відставку для виконання ними обов'язків суддів Конституційного Суду України.

Таким чином, суди, задовольняючи позовні вимоги у відповідній частині і визначаючи правовий статус позивачів Д. А. О., Д. І. П., М. Я. В. як суддів у відставці, припустились порушення статті 162 КАС України, оскільки прийняття відставки у зазначених осіб належало до конституційних повноважень Верховної Ради України.

Разом з тим, на підставі частини 2 статті 162 КАС адміністративний суд може встановити незаконність оскаржуваних актів індивідуальної дії та зобов'язати суб'єктів владних повноважень, якими є Верховна Рада України, Верховний Суд України, Вищий господарський суд України, апеляційний суд Харківської області привести рішення про звільнення позивачів у відповідність до вимог частини 5 статті 126 Конституції України та частини 1 статті 15 Закону N 2862-XII.

При цьому, з огляду на викладені обставини справи, Судова колегія звертає увагу на недоречність посилання судів на пункт 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) , оскільки даний спір є спором, що виник з приводу проходження публічної служби й належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому не є трудовим спором, який мав би розглядатись за правилами цивільного судочинства.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справа Верховного Суду України постановила:

Скаргу Верховного Суду України задовольнити частково.

Постанову Печерського районного суду м. Києва від 6 грудня 2007 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 листопада 2008 року скасувати в частині зміни формулювання підстав звільнення з "у зв'язку з призначенням суддями Конституційного Суду України" на "у зв'язку з поданням заяви про відставку" суддів Верховного Суду України - Д. А. О., Д. І. П., М. Я. В., апеляційного суду Харківської області - Б. В. Д., відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України, пункту 9 частини 1 статті 15, частини 1 статті 43 Закону України "Про статус суддів"; на "у зв'язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням" суддів Верховного Суду України - Л. Д. Д., Вищого господарського суду України - Д. В. В., відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України, пункту 9 частини 1 статті 15 Закону України "Про статус суддів".

Зобов'язати Верховну Раду України розглянути питання, порушені в заявах позивачів про звільнення з посади судді у відповідності до вимог частини 5 статті 126 Конституції України.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.