Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Тітова Ю. Г., при секретарі судового засідання Міщенко Т. В. (за участю представника Державної податкової інспекції у Фрунзенському районі м. Харкова (далі - ДПІ) - Р. Д. М.), розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргою ДПІ справу за позовом Дергачівської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області (далі - МДПІ) та ДПІ до Відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Харківської обласної дирекції (далі - ВАТ) і Товариства з обмеженою відповідальністю "Реал-Агро-Трейд" (далі - ТОВ) про зобов'язання вчинити дії, встановила:

У лютому 2007 року позивачі звернулися до суду з позовом, у якому просили зобов'язати ТОВ і ВАТ оплатити 35 податкових векселів, виданих при імпорті товарів на митну територію України, на загальну суму 2021415 грн. 92 коп.

На обґрунтування вимог МДПІ та ДПІ посилалися на те, що на дату поставки податкових векселів органу митного контролю ТОВ не мало підтвердженої податковим органом суми бюджетного відшкодування, а тому повинно було погасити ці векселі шляхом перерахування коштів до бюджету. Відповідно до вимог законодавства в разі непогашення у строк платником векселів, банк-аваліст, яким у даному випадку є Акціонерний поштово-пенсійний банк "Аваль" (перейменований на ВАТ), зобов'язаний самостійно їх оплатити.

Господарський суд Харківської області постановою від 21 березня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2007 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 січня 2008 року ці рішення залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України ДПІ порушила питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування всіх ухвалених рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування скарги вона послалася на неоднакове застосування касаційним судом підпункту 7.7.5 пункту 7.7 статті 7 і пункту 11.5 статті 11 Закону України від 3 квітня 1997 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон N 168/97-ВР (168/97-ВР) ) та додала ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 квітня 2009 року, в якій, на її думку, по-іншому застосовано вказані норми права.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про їх обґрунтованість.

За змістом пункту 11.5 статті 11 Закону N 168/97-ВР з моменту набрання чинності цим Законом платники податку при імпорті товарів на митну територію України, за умови оформлення митної декларації (за винятком тимчасової чи неповної, періодичної чи попередньої декларації), можуть за власним бажанням надавати органам митного контролю податковий вексель на суму податкового зобов'язання зі строком погашення на тридцятий календарний день з дня його поставки органу митного контролю. Платник податку може за самостійним рішенням достроково погасити вексель шляхом перерахування коштів до бюджету або шляхом заліку сум бюджетного відшкодування, підтвердженого податковим органом.

Як установлено судами, у жовтні та листопаді 2006 року ТОВ повинно було погасити 14 векселів на суму 948640 грн. 21 коп. та 21 вексель на суму 1072775 грн. 71 коп. відповідно, термін сплати яких виник до закінчення терміну подачі податкових декларацій за ці періоди.

Задовольняючи позовні вимоги, суди дійшли висновку, що у ТОВ на дату поставки кожного зі спірних податкових векселів органу митного контролю було право на відповідні суми бюджетного відшкодування, що підтверджені: податковими деклараціями за липень, серпень 2006 року; актами звірки розрахунків з бюджетом; особовою карткою платника податку на додану вартість (далі - ПДВ), в якій відображено суму переплати цього податку.

Із таким висновком погодитися не можна, виходячи з наведеного нижче.

Вимогу Закону N 168/97-ВР щодо підтвердження суми бюджетного відшкодування податковим органом слід розуміти як узгодження платником податку суми такого відшкодування з податковим органом шляхом підтвердження заявленої до відшкодування платником суми ПДВ актом проведеної документальної невиїзної (виїзної позапланової) перевірки згідно з підпунктом 7.7.5 пункту 7.7 статті 7 зазначеного Закону. Лише після виконання цих вимог сума бюджетного відшкодування вважається підтвердженою податковим органом.

Судами ж установлено, що акт перевірки ТОВ з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування з ПДВ за липень та серпень 2006 року був складений ДПІ лише 20 жовтня цього року, тобто вже після дати видачі спірних векселів. Отже, на дату поставки податкових векселів це товариство не мало підтвердженої податковим органом суми бюджетного відшкодування, а тому не мало права заявляти про погашення векселів за рахунок сум бюджетного відшкодування.

Суди помилково не надали значення цій обставині, пославшись на те, що Закон N 168/97-ВР не містить положень про підтвердження суми бюджетного відшкодування на дату видачі векселів саме актом перевірки податкового органу, а не в інший спосіб.

Ураховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального права і це призвело до неправильного вирішення справи, а касаційний суд усупереч вимогам частини 2 статті 227 цього Кодексу їх не усунув, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням її на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Державної податкової інспекції у Фрунзенському районі м. Харкова задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2008 року, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 червня 2007 року та постанову господарського суду Харківської області від 21 березня 2007 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.