420/1813/19 Про відмову відкрити апеляційне провадження з підстав пропуску строку на оскарження ухвали суду першої інстанції - 09.11.2020 Прийняття

до директора Регіонального центру по наданню безоплатної вторинної правової допомоги в Одеській області Клішиної Світлани Олександрівни, прокурора Прокуратури Одеської області Жученко Олега Дем`яновича

про зобов`язання вчинити дії.

І. Історія справи

У квітні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до директора Регіонального центру по наданню безоплатної вторинної правової допомоги в Одеській області Клішиної Світлани Олександрівни, прокурора Прокуратури Одеської області Жученко Олега Дем`яновича, в якому просив:

- зобов`язати Регіональний центр по наданню безоплатної вторинної правової допомоги в Одеській області представляти інтереси позивача в суді;

- зобов`язати Прокуратуру Одеської області представляти інтереси позивача в суді.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року адміністративний позов в частині позовних вимог до прокурора Прокуратури Одеської області Жученко Олега Дем`яновича про зобов`язання Прокуратури Одеської області представляти інтереси позивача в суді залишено без розгляду.

Не погоджуючись із ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року позивач оскаржив її в апеляційному порядку.

П`ятий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 4 вересня 2019 року апеляційну скаргу скаржника залишив без руху. В цій ухвалі суд встановив, що апеляційна скарга буда подана до суду першої інстанції з пропуском п`ятнадцятиденного строку, передбаченого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"). Проте, апелянтом не надано до суду жодних клопотань про поновлення строку чи обґрунтованих пояснень причин пропуску строку.

В ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції запропонував апелянту протягом десяти днів з моменту отримання копії цієї ухвали надати докази підтвердження поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року.

Як зазначив суд апеляційної інстанції, на виконання цієї ухвали скаржник подав клопотання про поновлення строків, зміст якого, водночас, не містить жодних обґрунтувань на підтвердження поважності пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року з 1 серпня 2019 року до дня звернення з апеляційною скаргою. Одночасно, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що скаржник не надав належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження спірного рішення суду першої інстанції.

З огляду на це, П`ятий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 вересня 2019 року відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 КАС України.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року і ухвалу П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2019 року та ухвалити нову постанову про задоволення адміністративного позову.

В обґрунтовування касаційної скарги скаржник викладає опис обставин справи та загальні формулювання незгоди з ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року з посиланням на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини сторін у цій справі.

Верховний Суд своїми ухвалами від 25 листопада 2019 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою позивача в частині оскарження ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року і відкрив касаційне провадження за цією касаційною скаргою в частині оскарження ухвали П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2019 року.

Прокуратура Одеської області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Позивач подав до Верховного Суду заперечення на відзив Прокуратури Одеської області на касаційну скаргу, в якому просить задовольнити касаційну скаргу.

Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним залишити без задоволення касаційну скаргу з огляду на таке.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX (460-20) , що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України (2747-15) , зокрема до Глави 2 "Касаційне провадження" Розділу ІІІ "Перегляд судових рішень".

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX (460-20) , то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України (тут і надалі у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Частиною другою статті 295 КАС України визначено, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Згідно з частиною третьою статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та випливає з матеріалів справи, позивач на виконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху подав клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, проте обґрунтувань на підтвердження поважності пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року з 1 серпня 2019 року до дня з апеляційною скаргою не навів.

Зважаючи на доводи касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови у відкритті апеляційного провадження.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини (далі - "ЄСПЛ").

Відповідно до правових висновків ЄСПЛ, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України"). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (рішення у справі "Мельник проти України").

Керуючись практикою ЄСПЛ, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. З цього приводу прецедентними є рішення ЄСПЛ у справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі". У вказаних рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

Також у рішенні ЄСПЛ у справі "Устименко проти України" суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

ЄСПЛ у рішенні від 28 березня 2006 року у справі "Мельник проти України" (пункти 22-23) зазначив, що норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (Melnyk v. Ukraine, N 23436/03).

Тобто, інститут строків в адміністративному судочинстві сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України (2747-15) певних процесуальних дій і стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Підстави пропуску строку на апеляційне оскарження можуть бути визнані поважними, а строк поновлено лише у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк, подання апеляційної скарги.

Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд суду. До таких причин відносяться обставини непереборної сили та обставини, які об`єктивно унеможливлюють вчинення процесуальної дії у встановлений строк. Вказані обставини підлягають підтвердженню шляхом подання відповідних документів або їх копій.

Отже, у контексті забезпечення реалізації права на оскарження судового рішення та вирішення питання поновлення строків на таке оскарження у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика, відповідно до якої поновлення строків на оскарження може бути виправданим, якщо пропуск строку є поважний, об`єктивно незалежний від волі та поведінки скаржника.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та випливає з матеріалів справи, копію ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року скаржник отримав у приміщенні суду першої інстанції 17 липня 2019 року, а апеляційну скаргу подав 3 вересня 2019 року, тобто з пропуском п`ятнадцятиденного строку, передбаченого статтею 295 КАС України.

Залишаючи без руху апеляційну скаргу з причин пропуску строку, суд апеляційної інстанції відзначив ці обставини.

Оскільки у поданій 3 вересня 2019 року апеляційній скарзі та у клопотанні на виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, позивач не навів жодних обґрунтувань на підтвердження поважності пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 9 липня 2019 року, то суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження.

Касаційна скарга також не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки при ухваленні судового рішення суд апеляційної інстанції порушень норм процесуального права не допустив, тому касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій - без змін.