Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Гусака М.Б., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В.,

Самсіна І.Л., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., –

при секретарі судового засідання Бурнишевій О.Є.,

за участю представників:

позивача – ОСОБА_1,

відповідача – Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС):

Горбася Д.В., Жиленка В.В., Костіної Т.Л.,

розглянувши за винятковими обставинами у відкритому судовому засіданні за скаргою МВС справу за позовом ОСОБА_2 до МВС про визнання нечинними наказів про звільнення та поновлення на посаді,

У березні 2006 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до МВС, в якому просив визнати нечинними накази МВС від 1 вересня 2003 року № 439 о/с про звільнення його з органів внутрішніх справ у запас за пунктом 64 "д" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (далі – Положення), і від 1 вересня 2003 року № 965 "Про недоліки в оперативно-службовій діяльності органів внутрішніх справ ГУ МВС України в Київській області та покарання винних" та поновити на посаді начальника зазначеного Головного управління (далі – ГУ МВС).

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останньою постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 16 липня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 4 вересня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.

Вищий адміністративний суд України постановою від 21 квітня 2009 року ці судові рішення скасував та прийняв нове – про задоволення позовних вимог. При цьому судом було допущено негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді.

У скарзі до Верховного Суду України МВС порушує питання про скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 21 квітня 2009 року і залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 16 липня 2007 року та ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 4 вересня 2008 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права – статей 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) та пунктів 7, 8, 64, 65 Положення. На підтвердження зазначеного скаржник додав постанову Вищого адміністративного суду України від 25 липня 2007 року в аналогічній справі.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з жовтня 2001 року обіймав посаду начальника ГУ МВС. Оспорюваним наказом № 439 о/с він був звільнений з органів внутрішніх справ у запас за пунктом 64 "д" Положення (114-91-п) у зв’язку з службовою невідповідністю. Цьому наказу передував інший оспорюваний наказ № 965, у пункті 2 якого було зазначено: "за серйозні прорахунки в організації оперативно-службової діяльності підпорядкованих органів і підрозділів внутрішніх справ, що призвело до ряду надзвичайних подій серед особового складу, недостатній контроль за виконанням рішень колегії, наказів та вказівок МВС України з питань боротьби зі злочинністю начальника ГУМВС України в Київській області генерал-лейтенанта міліції ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ звільнити".

Наказом МВС від 26 вересня 2004 року № 479 о/с ОСОБА_2 був знову прийнятий на роботу в органи внутрішніх справ і призначений на посаду помічника Міністра Апарату Міністра. Наказом МВС від 4 листопада 2004 року № 559 о/с його призначено на посаду начальника ГУ МВС, з якої увільнено 10 листопада 2004 року і призначено начальником Управління МВС України на Південно-Західній залізниці. Наказом від 10 жовтня 2005 року позивач на підставі свого рапорту звільнився зі служби в органах внутрішніх справ у відставку за віком із зняттям з військового обліку. За заявою ОСОБА_2 йому призначена і виплачується пенсія.

Заслухавши представників сторін та перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі та запереченні на неї доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 220 КАС суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

У цьому випадку Вищий адміністративний суд України, здійснюючи касаційне провадження, вийшов за межі перегляду судом касаційної інстанції судових рішень.

Зокрема, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний адміністративний суд, виходив із того, що підставою звільнення ОСОБА_2 зі служби в органах внутрішніх справ є його службова невідповідність займаній посаді, а не лише дисциплінарний проступок, який позивач пов’язує з вироком суду у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 З урахуванням того, що звільнення позивача зі служби відбулося 1 вересня 2003 року суд відмовив у позові за пропуском встановленого статтею 99 КАС строку звернення, оскільки на цьому наполягав відповідач у справі.

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення та постановляючи нове – про задоволення позову, Вищий адміністративний суд України зазначив у своїй постанові від 21 квітня 2009 року, що суди першої та апеляційної інстанцій повно і правильно встановили обставини справи. Разом із цим, вказав, що перебіг передбаченого у статті 99 КАС строку звернення до суду розпочався після 26 серпня 2005 року, тобто з моменту постановлення судом виправдувального вироку у кримінальній справі про обвинувачення зазначених осіб, а тому позивач його не пропустив. Водночас касаційний суд дав правову оцінку тим обставинам, пов’язаним зі звільненням позивача зі служби, які не встановлювались і не оцінювалися судами першої та апеляційної інстанцій.

Касаційний суд, вирішуючи питання про строк звернення з позовом до суду, не врахував, що на час звільнення ОСОБА_2 зі служби справи даної категорії вирішувалися за правилами глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України 1963 (1501-06) року, у зв’язку з чим питання, пов’язані зі строками звернення до суду та наслідками їх пропуску, регулювалися по іншому.

Постановляючи рішення про поновлення ОСОБА_2 на службі в органах МВС на займаній раніше посаді суд касаційної інстанції не взяв до уваги, що останній після оскаржуваного звільнення знову працював на цій посаді і був переведений на іншу посаду згідно з власним рапортом.

Суд не надав значення також тому, що позивач звільнився остаточно зі служби за власним рапортом у зв’язку з досягненням ним визначеного Положенням (114-91-п) віку. Між тим у справі № К-33044/06 за позовом ОСОБА_5 про поновлення на службі касаційний суд по іншому застосував Положення (114-91-п) і скасовуючи постанову суду про поновлення позивача на службі зазначив, що суди не вправі поновлювати на службі в органах внутрішніх справ осіб, які, згідно з Положенням (114-91-п) , не можуть проходити її за віком.

Оскільки судом касаційної інстанції порушено вимоги статті 220 КАС України ухвалена ним постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтями 241 – 243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 21 квітня 2009 року скасувати, а справу направити до цього ж суду на новий касаційний розгляд.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.