ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.06.2004 Справа N 1/571-5/160
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Управління комунального майна
Львівської міської ради
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
04-18.02.2004р.
у справі № 1/571-5/160
за позовом Управління ресурсів Львівської міської ради
до Колективного підприємства “К”
про розірвання договору оренди та виселення,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Львівської області від 20.11.2003р.
позовні вимоги Управління ресурсів Львівської міської ради до
Колективного підприємства “К” про розірвання договору оренди та
виселення задоволені.
Рішення мотивовано тим, що відповідач, в порушення умов договору
оренди № Л-0377 від 31.10.2001р., укладеного сторонами даного
спору, у місячний строк не уклав договір страхування, плату за
землю не вносить, не використовує об’єкт оренди за цільовим
призначенням та уклав договір суборенди без письмової згоди на
це позивача.
Керуючись ст.ст. 161, 162, 269 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 18, 29 Закону України “Про оренду державного
та комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
суд першої інстанції дійшов
висновку про те, що оскільки відповідач укладений договір не
виконує належним чином, приміщення не використовує за цільовим
призначенням, то це є підставою для розірвання договору.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
04-18.02.2004р., рішення суду першої інстанції скасовано.
Постанова мотивовано тим, що в результаті перегляду рішення суду
першої інстанції в апеляційному порядку доводи позивача, які
були покладені судом в основу свого рішення, не підтвердились.
Так, зокрема, судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно
наказу Управління ресурсів від 22.04.2003р. № 559-с орендодавець
(позивач) сам дозволив передати спірне приміщення у суборенду ПП
“Л” для аптечного кіоску на термін три роки.
Невикористання приміщення з початку укладення спірного договору
було пов’язано з проведенням орендарем необхідного ремонту.
Поданими суду договорами № 704207 від 12.02.2003р. та № 00062
від 12.02.2003р. відповідач підтвердив виконання ним свого
договірного зобов’язання щодо страхування об’єкту оренди.
Посилання позивача щодо нездійснення орендарем плати за землю не
могло братися до уваги судом першої інстанції, оскільки КП “К”
відповідно до свідоцтва № 1306003364 від 12.12.2002р. є
платником єдиного податку.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про
те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм
процесуального права, не відповідає фактичним обставинам і
матеріалам справи та підлягає скасуванню. У задоволенні позову
слід було відмовити.
Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд вказаний судовий акт скасувати як такий, що
ухвалений з порушенням норм матеріального та процесуального
права, а саме ст. 2 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
ст.ст. 161, 162, 269 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 4-3, 4-7, 34, 38, 43 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
та залишити в силі рішення господарського
суду Львівської області від 20.11.2003р.
Відповідач надіслав до Вищого господарського суду України відзив
та доповнення до відзиву на касаційну скаргу позивача, в якому
просить оскаржувану постанову залишити без змін з мотивів,
викладених у відзиві.
Скаржник надіслав до Вищого господарського суду України
заперечення на відзив відповідача, в якому наполягає на
скасуванні оскаржуваної постанови та залишенні рішення суду
першої інстанції без змін або направленні справи на новий
розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню з таких підстав.
Колегія суддів погоджується з доводами суду апеляційної
інстанції про безпідставність висновку суду першої інстанції про
те, що відповідач, всупереч вимогам договору оренди, уклав
договір суборенди без письмової згоди на це позивача.
Так, відповідно до п. 7.18. договору оренду, укладеного
сторонами, орендар (відповідач) має право здавати частину
об’єкта оренди у суборенду іншим особам чи організаціям лише за
письмовим погодженням орендодавця.
Згідно п. 3.6. Положення про порядок надання в суборенду
орендованих нежитлових приміщень комунальної власності
м. Львова, затвердженого наказом Управління ресурсів від
24.10.2001р. № 29-з, таким погодженням є наказ управління
ресурсів про надання дозволу на суборенду, копії якого надаються
орендареві та суборендареві.
Судом апеляційної інстанції встановлено, і підтверджується
матеріалами справи, що позивач своїм наказом від 22.04.2003р.
№ 559-с (а.с.44) дозволив КП “К” (відповідач), що орендує
нежитлові приміщення 1-го поверху площею 12,0 кв.м в буд.№ 219
на вул.Личаківській згідно з договором оренди № Л-0377, передати
у суборенду ПП “Л” нежитлові приміщення 1-го поверху площею 12,0
кв.м. для аптечного кіоску на термін три роки.
Разом з тим, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції
про те, що оскільки відповідач є платником єдиного податку, то
він не повинен здійснювати плату за землю, як то передбачено
договором оренди.
Так, відповідно до п. 7.12. договору, орендар зобов’язується у
встановленому порядку здійснювати плату за землю, відповідно до
займаних орендованих площ. При цьому, п. 12 договору сторони
встановили, що плату за землю здійснювати згідно з рішенням
виконавчого комітету Львівської міської ради від 05.06.1998р.
№ 324. Зміни до названих пунктів договору сторонами не
вносились, вони не визнані в установленому порядку недійсними, а
відтак є обов’язковими для виконання сторонами договору.
Відповідно до ст.ст. 4, 151, 153, 161, 162, 216 угода (договір)
є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків
(зобов’язань); зобов’язання повинні виконуватись належним чином
та у встановлений строк відповідно до вказівок закону, договору
і припиняються виконанням проведеним належним чином, а
одностороння відмова від їх виконання не допускається.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідач, в супереч
п.п. 7.12., 12 договору, плату за землю не вносив. Дану
обставину не спростовано і судом апеляційної інстанції.
Посилання апеляційного суду на свідоцтво № 1306003364 від
12.12.2002р., згідно якого відповідач є платником єдиного
податку, не може бути взято до уваги і з огляду на те, що воно
видано через рік після того, як відповідач взяв на себе
зобов’язання за договором оренди від 31.10.2001р. щодо сплати
плати за землю, і яке є обов’язковим для виконання.
Не спростовано судом апеляційної інстанції і встановлений судом
першої інстанції факт того, що відповідач не використовує об’єкт
оренди за цільовим призначенням, тобто приміщення не
використовує під шевську майстерню, як то передбачено п. 2
договору. Даний факт підтверджується наявними в матеріалах
справи актами обстеження від 24.01.2003р., 20.02.2003р.,
26.03.2003р. (а.с.17-19).
Пунктом 11.2 договору сторони передбачили, що при тривалому,
більш трьох місяців з дати підписання договору, не використання
орендарем наданого йому в оренду приміщення, приміщення
вважається неосвоєним і договір підлягає розірванню у
відповідності з чинним законодавством України.
Судами двох інстанцій встановлено, що між сторонами виникли та
існували зобов’язальні відносини на підставі договору оренди
нерухомого майна, що знаходиться у комунальній власності
Управління ресурсів Львівської міської ради.
Отже, до спірних правовідносин застосовуються норми Закону
України “Про оренду державного та комунального майна”
( 2269-12 ) (2269-12)
.
Всі істотні умови даного виду договору зазначені у ст. 10
названого Закону.
Однією з істотних умов договору оренди (п. 7.8) є страхування
орендарем у встановленому порядку об’єкта оренди на термін
оренди на користь орендодавця протягом місяця з дати укладання
договору.
Згідно з ч. 3 ст. 26 Закону, договір оренди може бути розірвано
за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди
може бути достроково розірвано за рішенням суду, арбітражного
суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань.
Господарським судом першої інстанції встановлено, що відповідач
у місячний термін договір страхування орендованого майна не
уклав. Відповідач застрахував орендоване майно лише 12.02.2002р.
і не на весь термін оренди, як то передбачено п. 7.8 договору,
тобто до 31.10.2006р. (п. 4.1. договору оренди), а тільки на
однин рік. Тому суд першої інстанції правильно дійшов висновку
про те, що відповідач відповідно до ст. 10 Закону не виконав
своїх зобов’язань по страхуванню взятого ним в оренду
комунального майна.
Враховуючи все вище викладене, колегія суддів вважає, що правові
висновки рішення суду першої інстанції відповідають вимогам
закону, і підстав для його скасування судом апеляційної
інстанції касаційною інстанцією не встановлено.
За таких обставин, постанову Львівського апеляційного
господарського суду від 04-18.02.2004р. слід скасувати, а
рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Управління комунального майна Львівської
міської ради задовольнити.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від
04-18.02.2004р. у справі № 1/571-5/160 скасувати, а рішення
господарського суду від 20.11.2003р. залишити в силі.