Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за скаргою заступника Генерального прокурора України справу за позовом Приватного підприємства "Ібрис" (далі - Підприємство) до Державної податкової інспекції у м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області (далі - ДПІ) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, встановила:

У вересні 2005 року Підприємство звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що зменшення ДПІ заявленої суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість (далі - ПДВ) та суми податку на прибуток підприємств не ґрунтується на нормах податкового законодавства.

Господарський суд Дніпропетровської області постановою від 28 листопада 2005 року позов задовольнив - визнав недійсними податкові повідомлення-рішення, якими визначено суми податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 2917410,00 грн. і з ПДВ - 2430069,00 грн.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 26 вересня 2006 року рішення суду першої інстанції частково скасував: позов задовольнив частково, визнавши недійсними податкові повідомлення-рішення в частині визначення податкового зобов'язання з ПДВ у сумі 1886136,55 грн.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 лютого 2009 року рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України заступник Генерального прокурора України порушив питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали касаційного суду, пославшись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права, а саме: статей 11, 159, 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для задоволення скарги.

Суди попередніх інстанцій установили, що передумовою визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток та ПДВ була угода N 05-05/01 від 5 травня 2004 року на поставку ячменю (загальний обсяг поставки - понад 7 тис. тонн), укладена між позивачем і Приватним підприємством "Лани Придніпров'я". Останнім було виписано відповідні податкові накладні на користь Підприємства. Ця операція визначена ДПІ як безтоварна із посиланням на відсутність товарно-транспортних накладних, які у свою чергу підтверджували б факт перевезення товарно-матеріальних цінностей за указаною угодою.

Відповідно до підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року N 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (далі - Закон N 334/94-ВР (334/94-ВР) ) до складу валових витрат не належать будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно з підпунктом 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість", якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. Не дозволяється включати до податкового кредиту будь-які витрати зі сплати податку, не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг) (підпункт 7.4.5).

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком касаційного суду про те, що податкова накладна є водночас звітним податковим і розрахунковим документом, який, при умові його належного оформлення, є підставою для включення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених у ціні товару.

При цьому, докази, на які послалися суди в ухвалених рішеннях, вважаються обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у цій справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкових зобов'язань, а ДПІ, приймаючи податкові повідомлення-рішення, про скасування яких заявлено позов, виходила з того, що позивач товар не придбавав і ці операції були безтоварними.

Суди повинні були з урахуванням сутності заперечень ДПІ проти позову витребувати у позивача докази, які підтверджують віднесення сум ПДВ до податкового кредиту та збільшення сум валових витрат. Якщо сторони у справі таких доказів не надали, або надані докази були недостатніми, то суд, керуючись частинами 4, 5 статті 11 КАС, зобов'язаний був із власної ініціативи витребувати докази, які підтверджують або спростовують ці обставини.

Судами встановлено, що визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток було здійснено у зв'язку із порушенням вимог підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України N 334/94-ВР, пункту 8 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 27 травня 1996 року N 294, та наказу Міністерства транспорту України від 29 грудня 1995 року N 488/346 "Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля", а саме: Підприємство віднесло до складу валових витрат суми без підтверджуючих документів - товарно-транспортних накладних, які б засвідчували факт перевезення товарно-матеріальних цінностей за зазначеною вище угодою.

Разом з цим, за змістом частин 4, 5 статті 11 КАС суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати наявність доказів, які б підтверджували зазначені факти. Дійшовши висновку, що поданих сторонами доказів недостатньо для встановлення обставин справи, суд має право вжити передбачених законом заходів щодо витребування належних доказів із власної ініціативи.

Відповідно до частин 2, 3 статті 159 КАС законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

На підставі викладеного скарга заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням останньої на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід урахувати, що згідно з частиною 1 статті 138 КАС предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справа Верховного Суду України постановила:

Скаргу заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 лютого 2009 року, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2006 року та постанову господарського суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2005 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.