420/5945/19 Про визнання протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати особі середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, зобов`язання військової частини нарахувати та виплатити особі середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку - 29.09.2020 Прийняття

07.10.2019 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини А3519, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні з 03.08.2018 по 06.06.2019 з розрахунку середнього грошового забезпечення за останні два календарні місяці; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку з 03.08.2018 по 06.06.2019 з розрахунку середнього грошового забезпечення за останні два календарні місяці, а саме 173 265,40 гривень.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що він звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу військової частини 03.08.2018. Разом з тим, повний розрахунок з ним при звільненні проведений лише 06.06.2019. За таких обставин вважає, що ненарахування та виплата середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні є протиправною бездіяльністю відповідача.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10.12.2019, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020, позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини А3519 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії залишено без розгляду.

Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач дізнався про порушення своїх прав, свобод чи інтересів в день фактичного розрахунку з ним, а саме 06.06.2019, тому день, наступний за ним, є початком перебігу строку звернення до суду. При цьому, з даним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду лише 07.10.2019, тобто через 4 місяці після фактичного розрахунку з ним. Крім того, суд зазначає, що позивачем не подано клопотання про поновлення пропущеного строку звернення із позовом до суду. При цьому суди попередніх інстанцій взяли до уваги висновки Конституційного Суду України, викладені у Рішенні від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012. Також суд першої інстанції взяв до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 30.01.2019 по справі № 910/4518/16.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав жодної оцінки доводам апелента, не врахував позицію Верховного Суду у постанові від 04.07.2019 у справі № 821/2/18. Наголошує, що про порушення своїх прав йому стало відомо лише зі змісту листа від 02.10.2019 № 1827, яким відповідач фактично підтвердив свою бездіяльність та небажання виплачувати середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Позиція інших учасників справи

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 25.03.2020 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020

Ухвалою Верховного Суду від 28.09.2020 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України (по стройовій частині) від 02.07.2018 № 124 позивача звільнено з військової служби у запас, що підтверджується витягом з наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 23.06.2018 № 376.

Позивач вказав, що військову службу він проходив у Командуванні Військово-Морських Сил Збройних Сил України, при цьому на грошовому забезпеченні перебував при військовій частині А3519, де йому нараховувалось та виплачувалось грошове забезпечення до дня звільнення з військової служби.

Під час звільнення з військової служби у запас позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з січня 2016 року по серпень 2018 року.

Позивач зазначив, що 28.08.2018 він звернувся до військової частини А3519 з приводу врегулювання питання виплати йому індексації грошового забезпечення, але йому надали відповідь від 29.08.2018 № 1747, що відповідно до листа Директора Департаменту фінансів від 04.01.2016 № 248/3/9/1/2 у зв`язку із внесенням змін до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення" (1078-2003-п) (із змінами), індексацію грошового забезпечення не нараховується до окремого роз`яснення.

Фактично вказаним листом від 29.08.2018 № 1747 військова частина А3519 відмовила позивачу у задоволенні заяви від 28.08.2018 та у виплаті йому індексації грошового забезпечення.

Позивач 02.10.2018 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду та просив: визнати протиправною бездіяльність військової частини А3519 щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 03.08.2018; зобов`язати військову частини А3519 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період 01.01.2016 по 03.08.2018.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду 03.12.2018 по справі № 1540/5127/18 суд визнав протиправною бездіяльність військової частини А3519 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018. Зобов`язано військову частину А3519 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018.

Відповідач виконав рішення суду у червні 2019 року, нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018.

Після отримання зазначених коштів, позивач розраховував, що військова частина А3519 нарахує та виплатить йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Не отримавши зазначених коштів, з метою врегулювання даного питання, 03.09.2019 він звернувся до командира військової частини А3519 з листом, в якому просив відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (100-95-п) , нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто з 03.08.2018 по 06.06.2019, із розрахунку середнього грошового забезпечення за останні два календарні місяці. Військова частина А3519 надала позивачу відповідь від 02.10.2018 № 1827, якою фактично відмовила у нарахуванні та виплаті йому зазначених коштів.

Позивач зазначив, що він звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу військової частини 03.08.2018. Разом з тим, повний розрахунок з ним при звільненні проведений лише 06.06.2019. Отже, на думку позивача, йому підлягає до виплати середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їхнього застосування (в редакції, яка діяла на час вирішення справи в судах першої та апеляційної інстанцій)

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ; у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з даним позовом) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Частиною першою статті 122 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з даним позовом) встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною третьою статті 122 КАС України встановлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною третьою статті 123 КАС України встановлено, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У Рішенні від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України розтлумачив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Юридично значимі обставини в межах цих правовідносинах є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Судами попередніх інстанції встановлено, що датою, з якої позивач мав би дізнатися про порушення своїх прав, є дата проведення з ним розрахунку - 06.06.2019. У контексті обставин цієї справи колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні обмежено строками.

Враховуючи, що позивач звернувся до суду після остаточного розрахунку з ним 06.06.2019 лише 07.10.2019, то він дійсно пропустив встановлений законом строк звернення до суду з позовом у цій справі.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 123 КАС України визначено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що датою, з якої позивач мав би дізнатися про порушення своїх трудових прав, є дата отримання ним нарахованих сум. Оскільки від цієї дати (06.06.2019) минуло більше трьох місяців, то за таких обставин висновок судів попередніх інстанцій про наявність передбачених процесуальним законом підстав для залишення цього позову без розгляду є правильним.

Крім того, позивачем до суду клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду не було подано.

В аспекті наведеного вище Верховний Суд вважає за доцільне зазначити, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

При таких обставинах посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 04.07.2019 у справі № 821/2/18 є помилковим, оскільки висновки зазначеного рішення стосуються строків звернення до суду при невиплати військовослужбовцям, звільнених з військової служби, грошової компенсації за неотримане грошове речове майно, де достатнім строком для реалізації позивачем права звернення до суду за захистом порушеного права є загальний шестимісячний строк.

Подібні висновки щодо застосування строків звернення до суду з приводу стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені викладені у постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 802/28/16-а, від 20.06.2018 у справі № 823/761/17, від 09.08.2019 у справі № 420/5793/18, від 30.06.2020 у справі № 360/4889/19.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно застосували положення КАС України (2747-15) та КЗпП України (322-08) щодо строку звернення до суду з таким позовом.

Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судами першої та апеляційної інстанцій надано належну правову оцінку доводам, наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, у касаційній скарзі не зазначено.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищенаведене, відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки судами не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права.