ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09.06.2004 Справа N 30/440
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
суддів
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
товариства з обмеженою відповідальністю "С" на постанову
Київського апеляційного господарського суду від 20 січня 2004 року
у справі № 30/440 за позовом комунального підприємства "О" до
товариства з обмеженою відповідальністю "С" про дострокове
розірвання договору та виселення, -
В С Т А Н О В И В:
У серпні 2003 року комунальне підприємство "О" звернулось до
господарського суду м. Києва з позовом до товариства з обмеженою
відповідальністю "С" про дострокове розірвання договору оренди
нежитлового приміщення № 4515/4 від 25 січня 2000 року та
виселення відповідача з нежитлового приміщення, розташованого в м.
Києві, загальною площею 707,30 м2, зокрема, підвалу 350 м2 та
першого поверху 357,3 м2, посилаючись на заборгованість
відповідача у вигляді несплати орендних платежів за 9 місяців в
сумі 30904,91 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 14 листопада 2003 року,
залишеним без змін постановою Київського апеляційного
господарського суду від 20 січня 2004 року, позов задоволено.
Розірвано договір оренди № 4515/4 від 25 січня 2000 року, виселено
відповідача з нежитлового приміщення загальною площею 707,30 м2 в
буд. 20 у м. Києві, передавши його позивачу. Стягнуто з
відповідача на користь позивача судові витрати.
В касаційній скарзі відповідач просить скасувати постановлені
судові рішення та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити,
посилаючись на порушення та неправильне застосування судами
попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, прокурора, вивчивши
матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, суд
вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню,
виходячи з наступного.
Задовольняючи позов про розірвання договору оренди та залишаючи
рішення місцевого суду без змін, попередні судові інстанції
виходили з вимог ст.ст. 161, 162, 268, 269 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 2, 18 Закону України "Про оренду
державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (2269-12)
та того, що з
матеріалів справи, а саме, з платіжних доручень № 125 від 20
березня 2002 року, № 132 від 3 квітня 2002 року, № 133 від 15
квітня 2002 року та № 213 від 29 липня 2002 року, вбачаґться, що
відповідач систематично не сплачує орендні та комунальні платежі,
а в період з березня по липень 2002 року орендна плата не
вносилась.
У зв'язку з розірванням договору оренди відповідач втрачає статус
Оря і, оскільки інших доказів щодо підтвердження права
користування спірним приміщенням він не має, то підлягає
виселенню.
Проте, з зазначеними висновками попередніх судових інстанцій
погодитись не можна.
При розгляді справи попередніми судовими інстанціями встановлено
строк дії спірного договору між сторонами з 25 січня 2000 року по
31 грудня 2005 року.
Згідно п. 1.1 договору орендодавець передає, а Орендар приймає в
користування орендовані приміщення.
За умовами п. 3.1 договору за користування приміщенням Орендар
сплачує орендну плату щомісяця у розмірах, визначених в додатках
1, 2 до даного договору, які являються невід'ємною частиною
договору.
Визначаючи розмір орендної плати, попередні судові інстанції
виходили з наявних в матеріалах справи додатків 1, 2 від 28 лютого
2001 року.
В порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, висновок місцевого та апеляційного судів щодо
систематичної несплати відповідачем орендної плати ґрунтується на
неповно встановлених обставинах справи.
Зокрема, при прийнятті судових рішень попередніми судовими
інстанціями не встановлено, коли відбулась передача майна за
вказаним договором та який розмір орендної плати визначено
сторонами в період з часу укладання договору і до 28 лютого 2001
року, в якому розмірі вносились відповідачем платежі в період дії
договору.
Між тим, з'ясування даних питань має істотне значення для
вирішення спору і перевірки доводів відповідача про те, що він не
має заборгованості, оскільки ним вносились платежі у більшому
розмірі і дані платежі повинні бути зараховані як плата у наступні
періоди і, як наслідок, впливає на правильність застосування норм
матеріального права.
З огляду на викладене, постановлені у справі судові рішення не
можна визнати законними та обґрунтованими, прийнятими у
відповідності з нормами матеріального і процесуального права,
фактичними обставинами та наявними матеріалами справи, а тому вони
підлягають скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до
суду першої інстанції.
При новому розгляді справи суду слід урахувати наведене, з'ясувати
фактичні обставини справи, дійсні права та обов'язки сторін і в
залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне та
обґрунтоване рішення.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11, 111-12
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "С"
задовольнити частково.
Рішення господарського суду м. Києва від 14 листопада 2003 року та
постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 січня
2004 року у справі № 30/440 скасувати, а справу передати до суду
першої інстанції на новий розгляд.