1.380.2019.002690 Про визнання незаконними та скасування податкових повідомлень-рішень, якими платнику податків визначено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, та суму штрафних (фінансових) санкцій - 29.09.2020 Прийняття

У травні 2019 року Державна установа "Личаківська виправна колонія (№30)" (далі - Виправна колонія, позивач у справі) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Львівській області (правонаступником якого є Головне управління ДПС у Львівській області) (далі - податковий орган, відповідач у справі, скаржник у справі), в якому просила визнати протиправними та скасувати рішення відповідача у справі від 04 лютого 2019 року №0000941308, №0000951308, №0000931308 та вимогу від 14 січня 2019 року №Ю-0000541308.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що установи, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством є платниками єдиного внеску. Суд дійшов висновку, що позивач, як податковий агент, зобов`язаний своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу (заробітної плати) засуджених до позбавлення волі, а також єдиний внесок, незалежно від укладення письмового трудового договору із засудженими. Позивач, як податковий агент, зобов`язаний подавати у строки, встановлені законодавством, відповідну звітність. У випадку невиконання цих обов`язків нести визначену законодавством відповідальність. Враховуючи, що Виправною колонією не спростовано зафіксовані порушення в акті перевірки, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних рішень та вимог.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області задоволено повністю, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року - скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що укладаючи цивільно-правові договори з іншими суб`єктами господарювання про надання робочої сили та розрахунки за неї, позивач в частині виконання умов вказаних договорів не виступав роботодавцем для засуджених, а лише створював умови для залучення засуджених відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України (1129-15) до суспільно корисної оплачуваної праці, робота, яка здійснювалася засудженими, виконувалася на підставі договорів про надання робочої сили, які укладалися з юридичними особами, а не з позивачем. У зв`язку з вказаним у скаржника відсутні підстави для вжиття заходів щодо притягнення позивача до відповідальності за ненарахування єдиного соціального внеску.

Не погоджуюсь з постановою суду апеляційної інстанції податковим органом подана касаційна скарга, в якій скаржник просить скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог відповідач, зіславшись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зазначає, що судом не враховано, що примусовість характеру трудових відносин засуджених, а також мета їх виправлення та перевиховання зумовлює особливість регулювання таких відносин шляхом поєднання норм законодавства про працю та вимог кримінально-виконавчого законодавства, що, однак, не позбавляє виплачених засудженим сум доходу за виконану ними роботу ознак заробітної плати.

У спірній ситуації особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак і податковим агентом, на якого покладається обов`язок з утримання та сплати сум податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску із заробітної плати таких осіб, при цьому, базою оподаткування є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід засуджених осіб, які відбувають покарання, та залучаються до робіт, за які виплачується заробітна плата.

В період з 01 жовтня 2016 року по 31 грудня 2017 року в Державній установі "Личаківська виправна колонія (№30)" працювало всього 506 осіб, по яких за відпрацьовані години велись табелі обліку відпрацьованого робочого часу, штатні розписи, відомості нарахування заробітної плати за фактично відпрацьовані дні. Таким чином, Позивач, як податковий агент, був зобов`язаний своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу (заробітної плати) засуджених до позбавлення волі, а також єдиний внесок, незалежно від укладення письмового трудового договору із засудженими. У випадку невиконання цих обов`язків позивач зобов`язаний нести визначену законодавством відповідальність.

01 вересня 2020 року ухвалою Верховного Суду внаслідок усунення відповідачем недоліків касаційної скарги відкрито провадження за касаційною скаргою податкового органу на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року у справі №1.380.2019.002690. Підставою для відкриття касаційного провадження у справі № 1.380.2019.002690 слугувало оскарження судових рішень, перелік яких визначений у частині 1 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, з посиланням у касаційній скарзі на застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 08 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 17 березня 2020 року у справі №809/710/17, від 03 квітня 2020 року у справі №580/908/19.

10 вересня 2020 року справа №1.380.2019.002690 надійшла до Верховного Суду.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у період з 20 грудня 2018 року по 04 січня 2019 року податковим органом проведена документальна планова виїзна перевірка Державної установи "Личаківська виправна колонія (№30)" з питань повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору за період з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2017 року, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01 січня 2011 року по 31 грудня 2017 року.

За результатами перевірки складений акт від 14 січня 2019 року №45/13-01-13-08/08563932, в якому вказано про порушення позивачем вимог Податкового кодексу України (2755-17) , а саме: підпунктів 168.1.1, 168.1.2, 168.1.4, 168.1.5 пункту 168.1 статті 168, пункту 171.1 статті 171, підпункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України в частині перерахування до бюджету податку на доходи фізичних осіб; пункту 2 статті 6, пункту 1 статті 7, статті 8, пункту 2 статті 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування в частині донараховано єдиного внеску" за період з 01 жовтня 2016 року по 31 грудня 2017 року на суму 311025,00 гривень; підпунктів 14.1.180 пункту 14.1 статті 14, абзац 1 пункту 46.1 статті 46, пунктів 49.1 та 49.2, підпунктів 49.18.2 пункту 49.18 статті 49, статті 51, підпункту б пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України в частині подання податкових розрахунків за ф.№1-ДФ про суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків, і суму утриманого з них податку, за період, що перевірявся, без відображення нарахованих та виплачених доходів від працевлаштування засуджених, нарахованого та перерахованого податку з доходів фізичних осіб.

21 січня 2019 року позивач звертався до Головного управління ДФС у Львівській області із запереченнями до акту перевірки від 14 січня 2019 року №45/13-01-13-08/08563932.

30 січня 2019 року податковий орган надав відповідь за №4431/10/13.8, згідно якої, заперечення позивача залишено без задоволення.

31 січня 2019 року відповідач відповідно до листа № 4802/10/13.8 вніс зміни та доповнення до акта перевірки від 14 січня 2019 року №45/13-01-13-08/08563932.

На підставі висновків акта перевірки, відповідач виніс:

- податкове повідомлення-рішення від 04 лютого 2019 року №0000941308, яким за порушення вимог Податкового кодексу України (2755-17) , а саме: підпунктів 168.1.1, 168.1.2, 168.1.4, 168.1.5 пункту 168.1 статті 168, пункту 171.1 статті 171, підпункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України позивачу визначено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб на загальну суму 1123383,70 гривень (основне зобов`язання - 898706.96 гривень, штрафні санкції - 224676,74 гривень);

- податкове повідомлення-рішення від 04 лютого 2019 року №0000951308, яким за порушення підпунктів 14.1.180 пункту 14.1 статті 14, абзац 1 пункту 46.1 статті 46, пунктів 49.1 та 49.2, підпунктів 49.18.2 пункту 49.18 статті 49, статті 51, підпункту б пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції в сумі 510 гривень.

- рішення від 04 лютого 2019 року № 0000931308 про застосування до позивача штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску в розмірі 155512,50 гривень.

- вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14 січня 2019 року №Ю-0000541308 зі сплати недоїмки по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 311025.00 гривень.

15 лютого 2019 року позивач звертався до Державної фіскальної служби України із скаргою, у якій зазначав про протиправність рішень та просив скасувати податкові повідомлення рішення Головного управління ДФС у Львівській області від 04 лютого 2019 року №0000941308 та №0000951308, рішення від 04 лютого 2019 року №0000931308 та вимогу від 14 січня 2019 року №Ю-0000541308.

Рішенням від 04 березня 2019 року №1034/6/99-99-11-05-01-25 продовжено строк розгляду скарги.

Відповідно до рішень за результатами розгляду скарги від 21 березня 2019 року №13290/6199-99-11-05-02-25 та 04 квітня 2019 року № 15758/6/99-99-11-05-01-25, Державна фіскальна служба України залишила рішення Головного управління ДФС у Львівській області без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею.

Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.

Частиною першою статті 120 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно з частиною першою статті 60-1 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до обмеження волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

За правилами частин першої, другої статті 122 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені мають право на загальних підставах на призначення та отримання пенсії за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законодавством про пенсійне забезпечення. Пенсії засудженим за наявності відповідного права мають призначаються територіальними органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання.

Таким чином, засуджені до відбування покарання в місцях позбавлення волі, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці за строковими трудовими договорами, є застрахованими особами, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, а суми виплат, отримані ними, є базою для нарахування податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного соціального внеску.

Право на працю засуджених до позбавлення волі реалізується шляхом укладення строкового трудового договору.

Згідно з статтями 118- 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України (322-08) , Закону України "Про оплату праці" (108/95-ВР) з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - засуджений), які тримаються в установах виконання покарань (далі - установа) та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України Наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5 (z0387-13) затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (надалі також- Інструкція №396/5).

Відповідно до пункту 1.2 Інструкції №396/5 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.

Пунктами 2.1 - 2.2 Інструкції №396/5 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що засуджені до обмеження волі залучаються до праці на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою. Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.

Відповідно до пункту 3.7 Інструкції №396/5 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) засудженим, які відбувають покарання у виправних центрах, виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як сімдесят п`ять відсотків нарахованого їм місячного заробітку.

Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).

Таким чином, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, в результаті чого, їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також, додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (2464-17) .

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону платниками єдиного внеску є: роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Наведені норми дають підстави для висновку, що в разі виплати застрахованій особі заробітної плати (інших виплат) сплату єдиного внеску зобов`язаний забезпечити саме роботодавець, який використовує працю фізичних осіб.

Аналіз наведеного правового врегулювання дає підстави для висновку, що визначальною передумовою для сплати єдиного внеску є наявність між суб`єктом господарювання та працівником відносин, які фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника чи роботодавця.

Зміст спірних аналогічних правовідносин між колонією та засудженими в контексті необхідності сплати єдиного соціального внеску вже був предметом неодноразового розгляду Верховним Судом. Так, у постановах від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 10 червня 2020 року у справі №440/2590/19, від 18 червня 2020 року у справі №240/1700/19 Верховний Суд висловив правову позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відповідно до якої особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.

Такий правовий висновок Верховним Судом зроблено за результатом системного аналізу норм Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (2464-17) , Інструкції №449, Кримінально-виконавчого кодексу України (1129-15) , Кодексу законів про працю України (322-08) , Закону України "Про оплату праці" (108/95-ВР) та Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5 (z0387-13) , який дав підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому державному соціальному страхуванні.

При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Також Верховний Суд констатував, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.

Разом з тим, за змістом частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.

Принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.

Для повного, об`єктивного та всебічного з`ясування обставин справи суду необхідно надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які міститься в матеріалах справи або витребовується, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, з посиланням на це в мотивувальній частині свого рішення, враховуючи при цьому відповідні норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Аналізуючи рішення судів попередніх інстанцій, встановлено, що суд першої інстанції лише наголосив на наявності в матеріалах справи копії наказів про призначення на посади робітників із числа спецконтингенту, копії табелів обліку використання робочого часу, бухгалтерські довідки тощо. При цьому суд першої інстанції не надав будь-якої оцінки зазначеним документам, не перевірив відповідність кількості осіб призначених наказами "Про призначення робітників із числа спецконтингенту на посади господарської обслуги" за відповідний місяць відомостям, які містяться в акті перевірки на підставі якого винесені оскаржувані рішення. Окрім того, в матеріалах справи містяться неякісні копії табелю використання робочого часу.

Суд апеляційної інстанції задовольняючи позовні вимоги дійшов до висновку, що укладаючи цивільно-правові договори іншими суб`єктами господарювання про надання робочої сили та розрахунки за неї, позивач в частині виконання умов вказаних договорів не виступав роботодавцем для засуджених, а лише створював умови для залучення засуджених відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України (1129-15) до суспільно корисної оплачуваної праці, робота, яка здійснювалася засудженими, виконувалася на підставі договорів про надання робочої сили, які укладалися з юридичними особами, а не з позивачем.

В той же час, в матеріалах справи не міститься жодного цивільно-правового договору про які зазначає суд апеляційної інстанції.

Також Суд вважає за необхідне звернути увагу на тому, що окрім іншого предметом адміністративного позову є визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 04 лютого 2019 року №0000951308, яким за порушення підпунктів 14.1.180 пункту 14.1 статті 14, абзац 1 пункту 46.1 статті 46, пунктів 49.1 та 49.2, підпунктів 49.18.2 пункту 49.18 статті 49, статті 51, підпункту б пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України до позивача застосовано штрафні (фінансові) санкції в сумі 510 гривень.

При вирішенні справи судами не враховано, що в матеріалах справи відсутнє податкове повідомлення-рішення від 04 лютого 2019 року №0000951308, однак наявне податкове повідомлення-рішення №0000951308 датоване 04 лютого 2018 року, яке винесене на підставі акта перевірки від 20 вересня 2018 року №2324/13-01-14-06/37685117 та яке не було предметом оскарження у цій адміністративній справі.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України).

Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги вказане, дослідити належним чином завірені копії документів, зокрема податкове повідомлення-рішення №0000951308, надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності та встановити відповідність акта перевірки іншим документам, які містяться в матеріалах справи.

Вказані вище обставини справи досліджені в неповному обсязі, тому для повного, об`єктивного та всебічного з`ясування обставин справи суду необхідно надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які міститься в матеріалах справи або витребовується, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, з посиланням на це в мотивувальній частині свого рішення, враховуючи при цьому відповідні норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Суд дійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанції порушено принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, що призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам щодо законності і обґрунтованості, а тому такі рішення підлягають скасуванню, а справа відповідно до правил статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року у справі №1.380.2019.002690 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.