ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.06.2004 Справа N А-11/405-03
Вищий господарський суд України у складі: суддя головуючий, судді
розглянув касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства
акціонерно - комерційного банку "П", м. Київ (далі - АКБ "П")
на рішення господарського суду Харківської області від
20.10.2003 та
постанову Харківського апеляційного господарського суду від
23.02.2004
зі справи № А-11/405-03
за позовом АКБ "П"
до Управління, м. Харків (далі - Управління міської ради)
про визнання недійсним акта ненормативного характеру, визнання
незаконними дій з демонтажу та вилучення конструкції, стягнення
матеріальної шкоди в сумі 320 грн. та моральної шкоди в сумі 50
000 грн.
Судове засідання проведено за участю представників сторін:
позивача, відповідача.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд
України
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Харківської області від 20.10.2003
позов задоволено частково: визнано недійсним винесений
відповідачем припис від 19.06.2003 № 10-153 та визнано незаконними
дії з демонтажу та вилучення конструкції; у задоволенні решти
позовних вимог відмовлено. Мотивами рішення суду першої інстанції
по суті спору зазначено те, що:
за чинним законодавством України Управління міської ради не
наділено повноваженнями з демонтажу та вилучення конструкції
зовнішньої реклами;
вимога АКБ "П" про стягнення з Управління міської ради 320 грн.
матеріальної шкоди, що становить вартість конструкції вилученої
зовнішньої реклами, не підлягає задоволенню з огляду на її
збереження відповідачем та відсутності вимоги позивача про
витребування цієї конструкції;
вимога АКБ "П" про відшкодування Управлінням міської ради 50 000
грн. моральної шкоди не підлягає задоволенню з огляду на те, що
причиною демонтажу та вилучення конструкції зовнішньої реклами
були незаконні дії позивача.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від
23.02.2004 рішення господарського суду Харківської області від
20.10.2003 змінено: провадження у справі в частині визнання
недійсним припису від 19.06.2003 № 10-153 та в частині визнання
незаконними дій з демонтажу та вилучення конструкції припинено на
підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі - ГПК); в інший
частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Мотивами
рішення суду апеляційної інстанції по суті спору зазначено те, що:
припис від 19.06.2003 № 10-153 є лише пропозицією робочого органу,
призначеного виконавчим органом міської ради відповідно до Типових
правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 23.09.1998 № 1511, а отже цей акт
не має обов'язкового характеру;
вимога про визнання незаконними дій з демонтажу та вилучення
конструкції не відповідає визначеним цивільним законодавством
способам захисту цивільних прав.
Крім того, судом апеляційної інстанції змінено мотивацію відмови в
задоволенні позовної вимоги про стягнення 50 000 грн. моральної
шкоди. Апеляційна інстанція мотивує відмову в задоволенні цієї
вимоги тим, що АКБ "П" не доведено вини Управління міської ради у
порушенні немайнових прав позивача, а також приниження його
ділової репутації, втрати клієнтів та інших обставин, з яким
пов'язано порушення немайнових прав позивача.
У касаційній скарзі від 15.03.2004 до Вищого господарського суду
України АКБ "П" просить скасувати повністю постанову Харківського
апеляційного господарського суду від 23.02.2004 та частково -
рішення господарського суду Харківської області від 20.10.2003 і
прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у
повному обсязі. Скаргу мотивовано тим, що:
припис від 19.06.2003 № 10-153 носить владний, обов'язковий
характер;
пунктом 10 частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
прямо передбачено такий спосіб захисту цивільного права
як визнання незаконними дій органу місцевого самоврядування;
конструкція вивіски така, що не підлягає повторному її
використанню після демонтажу та перевезень;
судові інстанції відмовили у задоволенні позовної вимоги про
відшкодування моральної шкоди з порушенням правил розподілу тягаря
доказування наявності вини заподіювача цієї шкоди, визначених у
статті 440 Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Сторони відповідно до статті 111-4 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
належним чином
повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин
справи та правильність застосування ними норм матеріального і
процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін,
Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність
скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи на новий
розгляд до господарського суду першої інстанції з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- 19.06.2003 Управлінням міської ради на адресу АКБ "П" надіслано
припис № 10-153 про усунення порушень порядку розміщення
зовнішньої реклами (далі - оспорюваний припис), яким позивачеві
було запропоновано усунути допущене ним порушення шляхом отримання
дозволу; оспорюваним приписом АКБ "П" було попереджено, що у разі
його невиконання у триденний строк конструкцію зовнішньої реклами
буде демонтовано з покладанням на позивача відповідних витрат на
демонтаж та зберігання;
- АКБ "П" не виконав вимогу оспорюваного припису;
- на підставі наказу заступника начальника Управління міської ради
від 08.07.2003 № 54 - об було здійснено демонтаж належної
позивачеві спеціальної конструкції зовнішньої реклами;
- конструкцію зовнішньої реклами позивача вироблено у вигляді
щита, на якому містяться написи: "П", "Обмін валют", "Купівля.
Валюта. Продаж", "USD. EUR. RUP. GBP", "Перевірка
платоспроможності іноземної валюти", "Обмін зношених доларів США";
- конструкцію з інформацією про послуги АКБ "П" було розміщено до
її демонтажу на фасаді споруди, в якій розташовано відділення
цього банку у місті Харкові.
Причиною спору у справі стало питання про правомірність розміщення
АКБ "П" спеціальної конструкції зовнішньої реклами на фасаді
споруди, в якій розташовано його відділення.
Судовими інстанціями у справі не взято до уваги приписи статті 15
Закону України "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) (270/96-ВР)
в редакції станом на 15
травня 2003 року, тобто на час виникнення спірних відносин сторін
у справі. Згідно з частиною 3 цієї статті інформація (вивіска) про
особу, розміщена на фасаді, біля входу (в'їзду), або про її
продукцію у вітрині споруди, в якій ця особа займає приміщення, не
потребує отримання дозволу місцевого органу влади. А відповідно до
частини 1 до зовнішньої реклами належить будь-яка реклама, що
розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах,
розташованих просто неба, на фасадах будинків та споруд.
Відповідно до пункту 2 Типових правил розміщення зовнішньої
реклами ( 1511-98-п ) (1511-98-п)
, затверджених постановою Кабінету Міністрів
України від 23.09.1998 № 1511, яка була чинною на час триваючих
спірних відносин сторін спору:
зовнішня реклама - будь-яка спеціальна інформація про осіб чи
продукцію, яка розповсюджується з метою прямого чи
опосередкованого одержання прибутку засобами зовнішньої реклами,
що розміщуються на окремих тимчасових і стаціонарних спеціальних
конструкціях - установках, щитах, екранах тощо, розташованих
просто неба, на фасадах будинків та споруд; опорах вуличного
освітлення та над проїжджою частиною вулиць і доріг, елементах
вуличного обладнання та будівлях (далі - місця розташування
спеціальних конструкцій);
місце розташування спеціальної конструкції - певна площа поверхні
будинку (будівлі), споруди, елемента вуличного обладнання, опори
вуличного освітлення або відведеної території (зелена зона,
асфальт, грунт), у тому числі в межах червоних ліній міських
вулиць і доріг, у смугах відводу автомобільних і залізничних
доріг, що перебувають у державній, комунальній, колективній або
приватній власності та надаються розповсюджувачу зовнішньої
реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним
органом (особами, зазначеними у пункті 5 статті 48 Закону України
"Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
);
спеціальні конструкції - конструкції, що використовуються для
розміщення рекламоносіїв, які розташовуються на будинках (дахах,
фасадах, стінах, балконах тощо), інших будівлях та спорудах
(підземних переходах, парканах, мостах, шляхопроводах, опорах
вуличного освітлення тощо), над проїжджою частиною вулиць і доріг,
на території зеленої зони, на асфальті, грунті, елементах
вуличного обладнання або у повітрі: світлові та несвітлові,
тимчасові та стаціонарні, наземні та неназемні (повітряні), плоскі
та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички,
короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі,
тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі
тощо.
Отже, відповідно до змісту припису частини 3 статті 15 Закону
України "Про рекламу" ( 270/96-ВР ) (270/96-ВР)
, що був чинним на час
виникнення спірних правовідносин сторін у справі, позивач не
потребував отримання дозволу місцевого органу влади на розміщення
спеціальної конструкції зовнішньої реклами. З огляду на припис
цієї норми логічно випливають висновки, по-перше, про незаконність
дій Управління міської ради з демонтажу спеціальної конструкції
АКБ "П" та, по-друге, порушення цими діями відповідача прав
позивача. Тому судами дано неправильну юридичну оцінку
встановленим ним обставинам справи та підставам позовних вимог АКБ
"П". Судові інстанції помилково мотивували свої рішення про
відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування майнової та
немайнової шкоди посиланням на те, що позивач розмістив
конструкцію зовнішньої реклами всупереч закону без дозволу і тим
самим спричинив виникнення спору зі справи.
Помилка у застосуванні припису частини 3 статті 15 Закону України
"Про рекламу" ( 270/96-ВР ) (270/96-ВР)
призвела до неправильного визначення
судами змісту умов для покладення на Управління міської ради
відповідальності за заподіяння шкоди. Судами не дано належної
оцінки діям Управління міської ради з демонтажу конструкції
зовнішньої реклами як протиправним та не досліджено наявності
причинного зв'язку між цією протиправною поведінкою відповідача і
майновою та немайновою шкодою, завданою позивачеві. Судові
інстанції також ухилилися від перевірки доводів АКБ "П",
викладених у його позовній заяві, про розмір заподіяної йому
майнової та немайнової шкоди внаслідок незаконного демонтажу
належної йому конструкції зовнішньої реклами.
Крім того, судом апеляційної інстанції допущено порушення
визначеного у статті 4401 ЦК ( 435-15 ) (435-15)
Української РСР правила
про розподіл тягаря доказування вини заподіювача шкоди. Мотивуючи
відмову у задоволенні позовної вимоги АКБ "П" про відшкодування
моральної шкоди, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем
не доведено вину відповідача у порушенні законних немайнових прав
позивача. Відповідно до пункту 3 роз'яснення президії Вищого
арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/95 "Про деякі
питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням
моральної шкоди" при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням
моральної шкоди, слід мати на увазі, що відповідно до статті 440-1
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
винна у заподіянні цієї
шкоди особа може бути звільнена від обов'язку відшкодування тільки
за умови, якщо вона доведе відсутність своєї вини (умислу або
необережності). Таким чином, позивач повинен довести лише факт
заподіяння йому моральної шкоди відповідачем, а не наявність у
цьому вини останнього.
Отже судами першої та апеляційної інстанцій порушено приписи
частини першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
щодо прийняття
судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин
справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно
всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі
всіх обставин справи в їх сукупності.
Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111-7 ГПК
( 1798-12 ) (1798-12)
України ( 1798-12 ) (1798-12)
не має права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
Тому рішення судових інстанцій у цій справі підлягають скасуванню,
а справа - передачі до суду першої інстанції на новий розгляд. У
новому розгляді справи господарського суду необхідно визначити на
підставі поданих сторонами доказів наявність та розмір завданої
позивачеві майнової та моральної шкоди.
Керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства акціонерно
- комерційного банку "П" зі справи № А-11/405-03 задовольнити
частково.
2. Рішення господарського суду Харківської області від 20.10.2003
та постанову Харківського апеляційного господарського суду від
23.02.2004 з цієї справи скасувати.
3. Справу № А-11/405-03 передати на новий розгляд до
господарського суду Харківської області.