ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
29.04.2004 Справа N 4/559
Вищий господарський суд України у складі: <...>
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою
відповідальністю "Т" на постанову Київського апеляційного
господарського суду від 17.12.2003 р., рішення господарського суду
м. Києва від 14.11.2003 р. у справі N 4/559 господарського суду
м. Києва за позовом суб'єкта підприємницької діяльності С. до
відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Т" про
стягнення 15470,29 грн.
У судовому засіданні з 20.04.2004 р. по 29.04.2004 р.
оголошувалась перерва.
В С Т А Н О В И В:
С. звернувся до господарського суду м. Києва з позовом про
стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Т"
15470,29 грн., у т.ч. 14936 грн. збитків, 534,29 грн. пені. Для
обгрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що
відповідач не виконав взяте на себе зобов'язання відповідно до
умов договору N 0304 від 19.03.2003 р., а саме не поставив
обладнання в установлений договором строк і виконання даного
зобов'язання в даний час втратило для нього інтерес (а.с. 2).
Відповідач у справі - Товариство з обмеженою відповідальністю
"Т" у відзиві заявлені вимоги відхиляє, вказуючи на те, що позивач
відмовився від прийняття спірного обладнання, безпідставно
вказуючи на його неналежну якість (а.с. 16-18).
Рішенням господарського суду м. Києва від 14.11.2003 р. позов
задоволено частково. Відповідно до рішення суду з відповідача на
користь позивача стягнуто 14936 грн. збитків, 190,76 грн. пені; в
іншій частині позову - відмовлено (а.с. 49-51).
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
17.12.2003 р. рішення господарського суду м. Києва від
14.11.2003 р. залишено без змін (а.с. 69-71).
Прийняті судові акти мотивовані тим, що заявлені позовні
вимоги в частині стягнення збитків та пені у розмірі 190,76 грн.
обгрунтовані, оскільки:
- позивач виконав взяті на себе зобов'язання щодо сплати
коштів за устаткування, між тим відповідач в установлений
договором строк не здійснив поставку обладнання, передбаченого
умовами договору;
- виконання зобов'язання в натурі втратило інтерес для
позивача, у зв'язку з чим він скористався правом відмови від
прийняття простроченого зобов'язання і має право на відшкодування
збитків;
- мало місце прострочення виконання зобов'язання у період з
20.04.2003 р. по 12.05.2003 р., що надає право позивачу вимагати
сплати неустойки, що передбачена умовами договору.
При цьому суди визнали безпідставними вимоги позивача щодо
стягнення неустойки у період з 13.05.2003 р., оскільки
13.05.2003 р. останній відмовився від прийняття обладнання.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами,
ТОВ "Т" звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою та просить їх скасувати, а справу направити на
новий розгляд до суду першої інстанції.
Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням судами норм
матеріального та процесуального права, а саме статтями 43, 84 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, статтями 162, 167, 209, 213, 215, 245, 246 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального і процесуального
права при винесенні оспорюваних судових актів, вважає касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню на таких підставах.
Згідно зі ст. 4 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(чинному на момент
виникнення цивільних прав та обов'язків сторін та прийняття
судових актів), цивільні права і обов'язки виникають на підставах,
передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій,
які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і
змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і
обов'язки. Відповідно до цього цивільні права і обов'язки
виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод,
хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст. 151 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, договір
(багатостороння угода) є однією з причин виникнення зобов'язань.
При вирішенні даного спору по суті заявлених вимог судом
першої інстанції та перегляді прийнятого рішення судом апеляційної
інстанції встановлено, що сторонами 19.03.2003 р. укладено договір
N 0304 на поставку продукції. Відповідно до умов договору,
відповідач - ТОВ "Т" брало на себе зобов'язання поставити
обладнання, а позивач - С., за змістом даного договору,
зобов'язувався сплатити грошові кошти на суму 17342 грн.
Даний договір за своєю правовою природою є договором
поставки.
Так, відповідно до ст. 245 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, за договором
поставки організація-поставщик зобов'язується передати у певні
строки або строк організації-покупцеві (замовникові) у власність
(в оперативне управління) певну продукцію згідно з обов'язковим
для обох організацій плановим актом розподілу продукції;
організація-покупець зобов'язується прийняти продукцію і оплатити
її за встановленими цінами. Також договором поставки є договір, що
укладається між організаціями за їх розсудом, за яким поставщик
зобов'язується передати покупцеві продукцію.
Договір поставки є двостороннім договором і передбачає
взаємні зобов'язання сторін.
Згідно зі ст. 171 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, взаємні зобов'язання
за договором повинні виконуватися одночасно, якщо з закону,
договору або змісту зобов'язання не випливає інше.
Встановлений вказаною нормою порядок виконання зобов'язань
передбачає вчинення певних дій, направлених на виконання
відповідних зобов'язань сторонами одночасно або безпосередньо одне
за одним. Таким чином, кожна зі сторін має право затримати
виконання зобов'язання, яке вона взяла за умовами договору, до
моменту, коли виконання свого зобов'язання запропонує інша
сторона, якщо інший порядок виконання зобов'язання не визначений
законом, договором або випливає із змісту зобов'язання.
Укладений сторонами договір передбачає певний порядок
виконання взаємних зобов'язань, а саме: позивач сплачує авансовий
платіж 50% вартості обладнання (виконання зобов'язання частинами,
що не суперечить ст. 163 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, а інші 50%
вартості - після приймання обладнання на складі відповідача, однак
не пізніше 10 днів з моменту повідомлення щодо готовності
обладнання (п.1.2 договору); відповідач, за змістом договору,
забезпечує наявність обладнання на складі протягом 30 днів з
моменту надходження авансового платежу (п.1.3 договору).
Як встановлено судами, позивач перерахував як аванс
відповідачу 20.03.2003 р. 8671 грн., інша частина коштів сплачена
ним 12.05.2003 р. Таким чином, відповідач був зобов'язаний
забезпечити наявність обладнання на складі до 19.04.2003 р.
(включно).
Залишаючи прийняте судом першої інстанції рішення в силі, суд
апеляційної інстанції виходив з того, що місце виконання
зобов'язання щодо поставки обладнання договором не визначено.
Однак, такого висновку суд апеляційної інстанції дійшов, не
надавши оцінку всім умовам договору. Зокрема, судом не дана
оцінка, у сукупності з іншими умовами договору (п.1.4) п.1.2
договору, який визначає порядок приймання обладнання на складі
відповідача.
Відповідно до ст. 167 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, зобов'язання
повинно бути виконано в місці, визначеному, зокрема, договором.
Згідно зі ст. 161 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, зобов'язання повинні
виконуватися належним чином і в установлений строк, зокрема,
відповідно до умов договору.
На підставі ч.1 ст. 208 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, зобов'язання
повинно бути виконане в натурі.
За загальним правилом, одностороння відмова від виконання
зобов'язання не допускається (ст. 162 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
). Між
тим, за змістом ч.2 ст. 213 ЦК УРСР, якщо внаслідок прострочення
боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може
відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування
збитків. Визначене ст. 213 ЦК УРСР загальне правило передбачено і
спеціальною нормою, що регулює відносини з поставки.
Так, відповідно до ч.2 ст. 246 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, покупець
вправі, повідомивши поставщика, відмовитись від прийняття
продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не
передбачено інше. При цьому продукцію, відвантажену поставщиком до
одержання повідомлення покупця, останній зобов'язаний прийняти і
оплатити.
Таким чином, для правильного вирішення спору у даній справі
судам необхідно було з'ясувати: чи була продукція на складі та чи
був повідомлений позивач про готовність продукції (у тому числі
після закінчення строку виконання зобов'язання з поставки та до
відмови позивача від прийняття простроченого зобов'язання).
Зазначені питання судом першої інстанції не досліджувались, а
судом апеляційної інстанції досліджені недостатньо.
Зокрема, судами не взяті до уваги письмові докази, які
знаходяться у матеріалах справи, а саме: претензія позивача,
відповідно до якої останній зазначає про факт передачі йому
обладнання відповідачем та відмову в його прийнятті у зв'язку з
неналежною якістю (а.с. 7); відповідь відповідача на претензію
(а.с. 8); інші звернення позивача, відповідно до яких останній не
заперечує фактів передачі йому обладнання та відмови в його
прийнятті.
Між тим, як зазначалось, покупець може відмовитись від
прийняття продукції, строк поставки якої прострочено, лише після
відповідного повідомлення про відмову у прийнятті; в іншому
випадку на покупця покладається обов'язок прийняти і оплатити.
Крім того, судам необхідно було з'ясувати: чи було
обладнання, яке намагався передати відповідач позивачу, належної
якості, тобто встановити: обгрунтовано чи безпідставно позивач
відмовився від його прийняття, враховуючи загальне правило щодо
недопустимості односторонньої відмови від виконання зобов'язання,
в даному випадку - зобов'язання прийняти обладнання. З'ясування
зазначеного питання має важливе значення для правильного вирішення
спору, оскільки у разі безпідставної відмови позивача від
прийняття обладнання, заявлені ним вимоги не можуть вважатись
обгрунтованими.
При цьому судам треба було взяти до уваги такі положення,
визначені нормами матеріального права.
Так, відповідно до ст. 248 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, якість
продукції, що поставляється, повинна відповідати стандартам,
технічним умовам або зразкам. У договорі може бути передбачена
поставка продукції більш високої якості порівняно зі стандартами,
затвердженими технічними умовами чи зразками.
Отже, для з'ясування зазначеного питання судам необхідно було
дослідити, які вимоги щодо якості обладнання, його технічних
характеристик передбачені сторонами у договорі. У разі відсутності
відповідних умов у договорі, визначити: які встановлені загальні
стандарти та технічні умови для даного обладнання і чи відповідає
йому обладнання, що пропонувалось відповідачем.
Враховуючи необхідність спеціальних знань для вирішення
зазначеного питання, суди не були позбавлені можливості відповідно
до ст. 41 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
призначити відповідну судову
експертизу.
Не з'ясувавши зазначені обставини, суди допустили порушення
норм процесуального права, а саме статей 47, 38 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Зазначені обставини, які не встановлені судами, однак мають
значення для визначення прав та обов'язків сторін у справі, не
можуть бути усунуті судом касаційної інстанції.
Так, відповідно до ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна
інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи
перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
З урахуванням викладеного, прийняті судові рішення підлягають
скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої
інстанції.
На підставі викладеного, керуючись статтями 111-5, 111-7,
111-9 - 111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Т"
задовольнити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
17.12.2003 р. та рішення господарського суду м. Києва від
14.11.2003 р. у справі N 4/559 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
м. Києва.
Вісник господарського судочинства, рік 2004, N 3, стор.194