Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Тітова Ю. Г., при секретарі судового засідання Бурнишевій О. Е. (за участю представників: позивача - С. Г. М., відповідача - В. О. А., Пенсійного фонду України - Г. О. П.), розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргою Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова (далі - Управління ПФУ) справу за позовом Відкритого акціонерного товариства "Український Професійний Банк" (далі - Банк) до Управління ПФУ про скасування рішення, встановила:

У лютому 2007 року Банк звернувся до суду з позовом про скасування рішення Управління ПФУ від 25 січня 2007 року N 125, яким до нього було застосовано фінансові санкції у розмірі 885714 грн. 26 коп.

Господарський суд Львівської області постановою від 17 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2007 року, позов Банку задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 7 квітня 2009 року ці судові рішення залишив без змін.

У скарзі про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України за винятковими обставинами Управління ПФУ, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, просить Верховний Суд України скасувати всі ухвалені рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування скарги додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 лютого 2009 року у справі за аналогічним позовом, у якій, на думку скаржника, одну й ту саму норму права застосовано інакше, ніж у справі, що розглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України доходить висновку про їх обґрунтованість.

Суди встановили, що оспорюваним рішенням до позивача застосовано фінансові санкції на підставі пункту 2 частини 10 статті 106 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV (1058-15) ) за порушення вимог, передбачених абзацом другим частини 12 статті 20 цього Закону, оскільки, приймаючи від Закритого акціонерного товариства "Завод Комунального Транспорту" (далі - ЗАТ) у жовтні і листопаді 2006 року документи на видачу заробітної плати, він не перевірив правильність нарахування та повноту сплати страхових внесків.

Задовольняючи позов, суди всіх інстанцій виходили з того, що відповідальність за правильність та повноту нарахованих і сплачених страхових внесків до Пенсійного фонду України покладено на платників (страхувальників), а не на Банк, тому рішення про застосування фінансових санкцій до позивача є неправомірним.

З таким висновком погодитися не можна виходячи з наступного.

Відповідно до абзацу другого частини 12 статті 20 Закону N 1058-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установи банків приймають від страхувальників платіжні доручення та інші платіжні документи на видачу (перерахування) коштів для виплат заробітної плати (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум страхових внесків або документів, що підтверджують фактичну сплату цих сум. У разі невиконання банками цієї вимоги вони за рахунок власних коштів у порядку, встановленому Національним банком України, сплачують відповідному територіальному органу Пенсійного фонду суму, що дорівнює сумі несплачених страхових внесків, з правом зворотної вимоги до страхувальників щодо відшкодування цієї суми.

Згідно з пунктом 2 частини 10 статті 106 Закону N 1058-IV за порушення вимог, передбачених частиною 12 статті 20 цього Закону, накладається штраф у розмірі суми страхових внесків, яка підлягає сплаті страхувальником.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що Законом N 1058-IV на банки покладено обов'язок перевіряти повноту сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування при прийнятті ними платіжних доручень на видачу заробітної плати. У протилежному випадку банк зобов'язаний сам відшкодувати недоплачену суму.

Судами ж установлено, що ЗАТ подавало Банку платіжні документи на перерахування страхових внесків, але зазначені в них суми не відповідали тим, які підлягали сплаті. Так, при одержанні Банком коштів на виплату заробітної плати 31 жовтня 2006 року в сумі 2061083 грн. 29 коп. зазначене товариство подало платіжний документ на перерахування страхових внесків на суму 4 грн., хоча повинно було сплатити 696646 грн. 15 коп., нарахованих за ставкою 31,8 %. Усього за період із жовтня по листопад 2006 року ЗАТ було не доплачено страхових внесків на суму 885714 грн. 26 коп.

Суди, на обґрунтування своїх рішень помилково послалися на норми Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" та Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року N 22 та зареєстровану в Міністерстві юстиції України 29 березня 2004 року за N 377/8976 (z0377-04) . Так, норми першого акта є загальними, в той час як перевагу мають спеціальні, за наведених обставин - норми Закону N 1058-IV. Другий нормативно-правовий акт, зокрема, абзац четвертий пункту 3.9 цієї Інструкції, за змістом якого банк не повинен перевіряти правильність нарахування (обчислення) платежів, утриманих із заробітної плати, також не підлягає застосуванню, оскільки він є підзаконним, а отже має меншу юридичну силу по відношенню до Закону N 1058-IV (1058-15) і тому не може йому суперечити. Крім того, в абзаці п'ятому цього ж пункту (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було встановлено що, якщо банк не забезпечив перерахування страхових внесків одночасно з видачею (перерахуванням) коштів на виплату заробітної плати, то він за рахунок власних коштів сплачує відповідному Фонду суму несплачених страхових внесків. У разі несплати самим банком цих сум Фонд здійснює їх стягнення з банку в порядку, встановленому законодавством України.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає за необхідне скасувати всі ухвалені у справі судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 7 квітня 2009 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2007 року та постанову господарського суду Львівської області від 17 квітня 2007 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.