ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.04.2004 Справа N 3/8
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Дочірнього підприємства “Е”
на постанову Київського апеляційного господарського суду від
30.12.2003р.
у справі № 3/8
за позовом дочірнього підприємства “Е”
до державного підприємства “Р”
про стягнення 25781,18 грн.
та за зустрічним позовом
про визнання неукладеним договору оренди обладнання,
В С Т А Н О В И В:
Постановою Вищого господарського суду України від 05.06.2003р.
(а.с.197-201 т.1) рішення господарського суду міста Києва від
30.01.2003р. та постанова Київського апеляційного господарського
суду від 25.03.2003р. у справі № 3/8 скасовані, а справу
передано на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
Під час нового розгляду даної справи позивач 13.10.2003р.
(а.с.73 т.2) подав заяву про зміну предмету і підстави позову, в
якій просив суд замість стягнення 25781,18 грн. орендної плати
за користування обладнанням (комп’ютерним комплексом) на
підставі договору оренди обладнання № 2 від 31.01.2002р.
стягнути з відповідача збитки у сумі 74136,0 грн. на підставі
ст. 440 Цивільного кодексу (ЦК) України, а також повернути майно
з чужого незаконного володіння (п. 2 ст. 48 Закону України “Про
власність” ( 697-12 ) (697-12)
).
По зустрічному позову ДП “Р” (відповідач) просить визнати
договір оренди обладнання № 2 від 31.01.2002р. неукладеним у
зв’язку з тим, що договір не містить істотних умов, визначених
ст. 10 Закону України “Про оренду державного та комунального
майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
.
Рішенням господарського суду міста Києва від 13.11.2003р.,
залишеним без змін постановою Київського апеляційного
господарського суду від 30.12.2003р., у задоволенні первісного
позову у частині стягнення збитків у сумі 74136,0 грн.
відмовлено. В решті вимог за первісним позовом провадження у
справі припинено. За зустрічним позовом провадження у справі
також припинено.
Під час вирішення даного спору по суті заявлених вимог за
первісним і зустрічним позовами, з врахуванням заяви позивача
про зміну предмету і підстави позову, суди керувалися ст.ст. 6,
153, 154, 203, 256, 440 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
,
ч. 4 ст. 1, ст. 10 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
, ст. 49 Закону України “Про
власність” ( 697-12 ) (697-12)
та виходили з такого.
Орендарем у спірному договорі оренди обладнання № 2 від
31.01.2002р. є державне підприємство, а тому орендні
правовідносини сторін за даним договором регулюються Законом
України “Про оренду державного та комунального майна”
( 2269-12 ) (2269-12)
.
Договір оренди обладнання № 2 від 31.01.2002р. є неукладеним,
оскільки не містить істотних умов, які визначені у ст. 10 Закону
України “Про оренду державного та комунального майна”
( 2269-12 ) (2269-12)
, внаслідок чого він (договір) не породжує для сторін
жодних юридичних наслідків.
Суд першої інстанції, посилаючись на приписи ст. 203 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, дійшов висновку про те, що відповідно до матеріалів
справи дії відповідача за первісним позовом не пов’язані з
невиконанням чи неналежним виконанням зобов’язань за договором,
оскільки відсутній між сторонами сам договір. Дії відповідача не
носять винний характер, що є обов’язковою умовою
відповідальності за порушення зобов’язання. Тому вимога позивача
про стягнення з відповідача 74136,0 грн. збитків задоволенню не
підлягає.
Провадження у справі щодо вимоги позивача про повернення майна з
чужого незаконного володіння судом припинено на підставі п. 1-1
ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
у зв’язку з відсутністю між
сторонами предмету спору, оскільки відповідно до ст. 49 Закону
України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
володіння майном вважається
правомірним, якщо інше не буде встановлено судом.
Судом же встановлено, що спірне майно було добровільно передано
позивачем відповідачу на підставі акта прийому-передачі від
31.01.2002р. (а.с.14 т.1), а доказів того, що позивач звертався
до відповідача з вимогою про повернення майна, або доказів того,
що відповідач чинить перешкоди позивачу, матеріали справи не
містять. Натомість, відповідач повідомляв позивача про те, що
ВАТ “ПіСіБі-Радіозавод” (правонаступник “Р” а.с.50 т.2) не є
режимним підприємством, що вхід на територію вільний і
пропонував позивачу забрати своє майно (довідка № 289 від
28.07.2003р., лист № 289-1 від 30.07.2003р. (а.с.87-88 т.2).
Провадження у справі за зустрічним позовом про визнання договору
оренди обладнання № 2 від 30.01.2002р. неукладеним припинено на
підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
у зв’язку з
відсутністю між сторонами предмету спору.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд
апеляційної інстанції зважив і на те, що фактично в день
ухвалення рішення суду від 13.11.2003р. сторонами вже
добровўльно, за взаємною згодою було вирішено спір про
повернення відповідачем майна, про що свідчать надані до суду
апеляційної інстанції акти приймання-передачі майна (а.с.159-164
т.2).
Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що позивач,
посилаючись на ст. 440 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
як на підставу
позову, згідно заяви про зміну предмету і підстави позову, не
вказав в чому саме полягала протиправність та винність дій
відповідача у заподіянні шкоди та не навів розрахунок заподіяної
шкоди.
Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд її скасувати і прийняти нове рішення.
У своїй касаційній скарзі, та доповненні до неї, скаржник
посилається на неправильне застосування судом апеляційної
інстанції норм матеріального права, а саме ст.ст. 4, 440 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
, яке полягає у тому, що суд безпідставно
дійшов висновку про відсутність шкоди (збитків) нанесених
позивачу відповідачем внаслідок володіння останнім його
(позивача) майном.
Так, скаржник зазначає, що судом встановлено, що відповідач
користувався майном позивача. Договором оренди майна від
31.01.2002р., який визнано судом неукладеним, встановлено
фіксований розмір орендної плати за користування майном у
розмірі 5472,0 грн. на місяць. Відповідач здійснював орендні
платежі за договором по липень 2002р. Майно було повернуто
13.11.2003р. Отже, на думку скаржника, відповідач з.08.2002р. по
жовтень 2003р. (13 місяців) безпідставно користувався майном, у
зв’язку з чим він наніс позивачу шкоду у розмірі 71136,0 грн.
(13 х 5472 = 71136), а враховуючи недоплачену за серпень орендну
плату у розмірі 3000 грн., то шкода заподіяна у розмірі 74136,0
грн.
До розгляду даної касаційної скарги у судовому засіданні
скаржник подав зміни та уточнення вимог касаційної скарги, в
яких він просив оскаржувані судові акти скасувати, а справу
передати на новий розгляд. При цьому, скаржник посилався на
порушення судами двох інстанцій ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Відповідач у справі надіслав відзив на касаційну скаргу
позивача, в якому просить оскаржувані рішення та постанову
залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, з
мотивів, викладених у відзиві.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.
У касаційній скарзі позивач оскаржує рішення та постанову у
даній справі у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним
позовом, з урахуванням зміни предмету та підстави позову, про
стягнення з відповідача 74136,0 грн. збитків на підставі ст. 440
ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
. По суті ж ухвалених судових актів у
частині припинення провадження у справі за вимогою про
повернення майна з чужого незаконного володіння, а також за
вимогою зустрічного позову про визнання договору оренди № 2 від
31.01.2002р. неукладеним, скаржник ніяких заперечень не надає.
ДП “Е” звернулося до господарського суду міста Києва з позовом
до ДП “Р” про стягнення 24888,0 грн. заборгованості по орендній
платі та 893,18 грн. пені за договором оренди обладнання № 2 від
31.01.2002р., а також про дострокове розірвання цього договору
та зобов’язання відповідача повернути орендоване майно.
Судами двох інтонацій встановлено, що 31.01.2002р. сторонами
укладався договір оренди обладнання за № 2, який не містив
істотних умов, визначених ст. 10 Закону України “Про оренду
державного та комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
, тому суди двох
інстанцій дійшли висновку про те, що цей договір не може
вважатися укладеним, а відтак не породжував для його учасників
юридичних наслідків.
Відповідно до ст. 22 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
позивач вправі до
прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову.
При цьому, ці зміни повинні відповідати вимогам процесуального
законодавства, зокрема ст. 54 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, тобто
містити дані про зміст позовних вимог; обгрунтування позовних
вимог; докази, що підтверджують позов; обгрунтвований розрахунок
сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі
якого подається позов.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до
відповідача, а підставою – посилання на належне йому право,
юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове
обгрунтування необхідності його захисту.
Під час нового розгляду даної справи у жовтні 2003р. ДП “Е”
змінило предмет і підстави позову та просило суд стягнути з
відповідача 74136,0 грн. заподіяних збитків на підстав ст. 440
ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та повернути майно з чужого незаконного
володіння (а.с.73 т.2).
Отже, позивач, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції,
мотивував цю суму саме як збитки внаслідок неотримання доходів
від здавання в оренду майна, яке знаходиться у відповідача, а на
ці правовідносини поширюється дія ст. 203 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
яка встановлює обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані
невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає
з договору. Оскільки договір № 2 від 31.01.2002р. є неукладеним,
а відтак не породжує для сторін юридичних наслідків, то
посилання позивача на заподіяння відповідачем йому збитків є
безпідставним.
Дія ж ст. 440 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, на яку посилається позивач
як на підставу вимоги про стягнення 74136,0 грн., поширюється на
правовідносини, які склалися внаслідок позадоговірної шкоди,
тобто зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди.
Відповідно до ст. 440 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
шкода, заподіяна
особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи,
підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її
заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між
ним і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина
зазначеної особи.
Названа норма права встановлює єдину підставу цивільно-правової
відповідальності за заподіяння шкоди – правопорушення, що
включає в якості складових елементів: шкоду, протиправність дій
заподіювача шкоди, причинний зв’язок між ними та наявність вини
заподіювача шкоди.
Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується
матеріалами справи, позивач не зазначив в чому саме полягала
протиправність та винність дій відповідача у заподіянні шкоди, а
також не надав розрахунку заподіяної шкоди.
В силу ст. 33 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу
своїх вимог і заперечень. При цьому, докази подаються сторонами
та іншими учасниками судового процесу.
Судами ж двох інстанцій встановлено, що спірне майно було
добровільно передано позивачем відповідачу на підставі акта
прийому-передачі від 31.01.2002р. (а.с.14 т.1), що свідчить про
відсутність підстав для застосування до відповідача
відповідальності за правилами статті 440 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Разом з тим, колегія суддів відмічає, що фактичне користування
майном іншої особи (позивача) без відповідного договірного
оформлення не є підставою для виникнення у відповідача
зобов’язань сплачувати саме орендну плату, але зазначені
обставини можуть бути підставою для вирішення спірних питань у
порядку ст. 469 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Отже, враховуючи, що заявлена позивачем до стягнення сума у
розмірі 74136,0 грн. у вигляді збитків, яка фактично складається
із заборгованості по орендній платі за договором від
31.01.2002р. № 2, який визнано неукладеним, не була предметом
розгляду в господарському суді при вирішення даного спору, то ця
сума може бути самостійним предметом позову відповідно до ч. 4
ст. 469 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
при наявності доказів.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Дочірнього підприємства “Е” залишити без
задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського
суду від 30.12.2003р. у справі № 3/8 - без змін.