ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.04.2004 Справа N 25/243
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - судді
суддів
розглянувши у відкритому Державної податкової
судовому засіданні касаційну адміністрації у
скаргу м. Києві
на постанову Київського апеляційного
господарського суду від
06.10.2003
у справі № 25/243
господарського суду м. Києва
за позовом Товариства з обмеженою
відповідальністю "ТЛ"
до відповідачів: 1) Державної податкової
адміністрації у м. Києві;
2) Управління державного
казначейства у м. Києві
за участю прокуратури м. Києва
про стягнення з 6 958 271, 64 грн.,
за участю представників від:
позивача
відповідача1)
відповідача2)
прокуратури
В С Т А Н О В И В :
ТОВ "ТЛ" звернулось до господарського суду з позовом про стягнення
з ДПА у м. Києві вартості незаконно вилученого товару в сумі
3 962 054, 92 грн., збитки у вигляді неодержаних доходів в сумі
432 000, 00 грн. та збитки в результаті заподіяння шкоди діловій
репутації в сумі 432 000, 00 грн. за рахунок державного бюджету
України.
Позивач, заявою від 31.03.2003 уточнив предмет позову, збільшив
розмір позовних вимог і просить суд стягнути з управління
Державного казначейства у м. Києві, в якості відшкодування
вартості незаконно вилученого товару з урахуванням індексу
інфляції в сумі 1 812 754, 99 грн., суму неодержаного доходу
(упущеної вигоди) у зв'язку з незаконним вилученням товару (з
урахуванням індексу інфляції) в сумі 813 615, 55 грн., збитки у
вигляді неодержаних доходів, викликаних незаконним припиненням
підприємницької діяльності в сумі 3 900 000, 00 грн., збитки в
результаті заподіяння шкоди діловій репутації внаслідок
незаконного припинення підприємницької діяльності в сумі 432 000,
00 грн..
Рішенням господарського суду м. Києва від 06.06.2003 позов
задоволено частково: стягнуто з бюджету в особі управління
Державного казначейства в м. Києві на користь ТОВ "ТЛ" 5 655 475,
40 грн. заподіяної шкоди (вартість вилученого майна з урахуванням
індексу інфляції, неотримані доходи від реалізації товару
внаслідок вилучення товару, неотримані доходи внаслідок фактичного
припинення діяльності позивачем), а в іншій частині позову
відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
06.10.2003 рішення господарського суду залишено без змін, а
апеляційну скаргу ДПА в м. Києві - без задоволення.
Не погоджуючись з винесеними у справі судовими актами, ДПА в м.
Києві звернулася до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського
апеляційного господарського суду від 06.10.2003, рішення
господарського суду м. Києва від 06.06.2003 та прийняти нове
рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "ТЛ" відмовити.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ДПА у м. Києві посилається на
порушення та неправильне застосування господарськими судами норм
матеріального та процесуального права, а саме: п. 2 ст. 121
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст.ст. 203, 550, 453
Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, ст. 18 Закону України "Про
підприємства в Україні" ( 887-12 ) (887-12)
, ст.ст. 33, 36, 84
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, пп. 4,
5, 18 Положення бухгалтерського обліку.
До того ж, заявником подано доповнення до касаційної скарги в
якому стверджується, що судами не було повідомлено належним чином
прокурора, як учасника судового процесу у зв'язку з чим було
порушено його право, що є підставою для скасування судових актів
на відповідно до ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Заслухавши представників сторін, перевіривши юридичну оцінку
обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та
постанові апеляційного господарських судів, колегія суддів Вищого
господарського суду України вважає, що касаційна скарга не
підлягає задоволенню виходячи з наступного.
До зобов'язань із заподіянням шкоди, що виникли до набрання
чинності Цивільним кодексом України від 16.01.2003 № 435- ІУ,
застосовуються положення глави 40 Цивільного кодексу УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
.
Статтею 440 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
визначено загальні
підстави відповідальності за заподіяння шкоди, а статтею 442 цього
Кодексу передбачено спеціальні підстави відповідальності за шкоду,
заподіяну незаконними діями державних і громадських організацій, а
також їх службовими особами.
Відповідно до положень ст. 442 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і
громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними
службових обов'язків в галузі адміністративного управління,
відшкодовується на загальних підставах (ст.ст. 440, 441 цього
Кодексу), якщо інше не передбачено законом. За шкоду, заподіяну
такими діями організаціям, відповідальність настає в порядку,
встановленому законом.
У даний час немає загального закону про порядок відшкодування
шкоди, завданої юридичним особам незаконними діями в галузі
адміністративного управління. Проте така відповідальність
встановлена в окремих засадах, зокрема у ст. 27 Закону України
"Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) (887-12)
(був чинним на момент
виникнення спірних відносин), ст. 13 Закону України "Про державну
податкову службу в Україні" ( 509-12 ) (509-12)
. Так, відповідно до абз. 2
ч. 2 ст. 27 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) (887-12)
збитки (включаючи очікуваний і неодержаний прибуток) завдані
підприємству в результаті виконання вказівок державних чи інших
органів або їх службових осіб, які порушили права підприємства, а
також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх
службовими особами передбачених законодавством і обов'язків щодо
підприємства підлягають відшкодуванню за їх рахунок.
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про державну податкову службу
в Україні" ( 509-12 ) (509-12)
збитки, завдані неправомірними діями
посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають
відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.
Як роз'яснено Пленумом Верховного Суду України в п.1 постанови від
29.12.76 № 11 "Про судове рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
(зі змінами),
рішення є законним тоді, коли суд виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційної
інстанціє, якою рішення залишено без змін, цим вимогам
відповідають.
Як слідує з матеріалів справи, відповідач у касаційній скарзі не
ставить під сумнів матеріальні та правові підстави позову, та не
спростовує під час судового розгляду фактичні обставини справи, а
лише не погоджується з розміром відшкодування, присудженого судом
на користь позивача за рахунок коштів державного бюджету України.
З наведеного вбачається, що скаржник у скарзі на противагу
висновкам суду першої та апеляційної інстанцій порушує питання
доведеності розміру нанесених позивачу збитків з посиланням на
неправильно встановлені фактичні обставини справи.
Натомість згідно імперативних вимог ч. 2 ст. 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, касаційна інстанція не
має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не
були встановлені в судовому рішенні чи відхилені судом, вирішувати
питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
чи додатково перевіряти докази.
Так, порушено у касаційній скарзі питання, що по відношенню до
посадових осіб позивача за ухилення від сплати податків триває
провадження у кримінальній справі, а, отже, притягнення посадових
осіб позивача буде свідчити про умисні дії останнього, що, в свою
чергу, доводить наявність вини позивача, спростовується фактичними
обставинами справи та суперечить вимогам ст. 440 Цивільного
кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Колегія суддів відмічає, що висновок місцевого та апеляційного
господарських судів правомірно мотивовано неприйняттям до уваги
постанови від 22.07.2003 про скасування постанови про закриття
кримінальної справи начальником відділу Генеральної прокуратури
України Гесеєвим О.В., оскільки рішенням арбітражного суду м.
Києва від 03.01.2001 дано правову оцінку відомостям, які містяться
у висновку спеціаліста-бухгалтера № 13/Ш від 21.08.2000 та акті
перевірки ДПА у м. Києві № 153 від 14.06.2000 щодо недійсності
податкових накладних. Зазначеним рішенням арбітражного суду м.
Києва встановлено неправомірність донарахування позивачу - ДПІ у
Печерському районі м. Києва податку на додану вартість та штрафних
(фінансових) санкцій.
Отже, визначення питання правомірності чи неправомірності дій
посадових осіб позивача не може впливати на кваліфікацію дій
службових осіб відповідача як правомірних чи неправомірних.
Щодо порушення вимог ст. 453 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
,
ст.ст. 33, 36 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, на які посилається податкова адміністрація, а саме,
відсутності доказів того, що у ІV кварталі 1999 р. прибуток
складав 233 300, 00 грн., то слід зазначити, що розмір позовних
вимог позивача в частині відшкодування заподіяних йому збитків у
вигляді неотриманих доходів обґрунтовується даними бухгалтерської
і податкової звітності позивача. Так, відповідна сума була
задекларована позивачем в декларації про прибуток за ІІІ квартал
1994 р., яка була своєчасно подана позивачем в ДПІ у Печерському
районі м. Києва.
Окрім того, предметом дослідження та аналізу були висновки
експерта-бухгалтера експертно-оціночної фірми "Нотінгем Хауз" від
25.05.2001, що підтверджують дані декларації про прибуток позивача
в ІІІ кварталі 1999 р..
Відповідач стверджує, що в судових актах місцевого та апеляційного
суду порушено ст. 203 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, ст. 18
Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) (887-12)
, пп. 4.5,
18 Положення бухгалтерського обліку. При цьому стверджується, що
судом за базу розрахунків був прийнятий не чистий прибуток
позивача, а його оподатковуване значення, яке містить у своєму
складі поточний податок на прибуток, тобто зобов'язання, що
підлягає сплаті до бюджету України.
Відповідно до ст.440 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
шкода,
заподіяна організації, підлягає відшкодуванню собою, яка заподіяла
шкоду у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених
законодавством.
Присуджуючи відшкодування, суд відповідно до обставин справи
зобов'язує особу, відповідальну за шкоду, відшкодувати її в натурі
або повністю відшкодувати заподіяні збитки (ст. 453 ЦК УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
). При цьому під збитками, серед іншого, розуміються і
неодержані доходи потерпілої особи.
Окрім того, у ст. 27 Закону України "Про підприємства України"
( 887-12 ) (887-12)
передбачено відшкодування підприємствам збитків,
завданих незаконними діями державних органів, включаючи очікуваний
і неодержаний дохід.
У касаційній скарзі стверджується, що апеляційним господарським
судом порушено ст. 84 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, а саме: з рішення не зрозуміло, що стало
об'єктом для розрахунку вартості вилученого майна з урахуванням
індексу інфляції його чистини чи майно у повному обсязі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлених місцевим та
апеляційним судами обставин, що вилучене ДПА у м. Києві майно з
приміщення належало на праві власності позивачу. Окрім того, даний
факт стверджується актами огляду та вилучення висновком
судово-бухгалтерської експертизи, первинними бухгалтерськими
документами позивача, листами Генеральної прокуратури України, ДПА
України.
Крім того, ДПА в м. Києві у доповненні на касаційну скаргу вказує
на те, що судами не було повідомлено прокуратуру м. Києва як
учасника судового процесу про прийняті відповідні рішення та
ухвали, що порушують права останнього та унеможливлюють вчинення
стороною у справі процесуальних дій, передбачених Господарським
процесуальним кодексом України. Зазначене, на думку податкової
адміністрації, призвело до порушення прав сторони в процесі та
відповідно в будь-якому разі є підставою для скасування судових
рішень відповідно до ст. 111-10 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Дійсно, згідно п. 2 ст. 111-10 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, в будь-якому випадку підставою для
скасування рішення місцевого або постанови апеляційного
господарського суду є порушення норм процесуального права, якщо
справу розглянуто судом за відсутності будь-якої з сторін, не
повідомленоє належним чином про час і місце засідання суду.
Разом з цим, позивач не погоджується з таким твердженням
податкової адміністрації, оскільки, прокурор не є стороною по
справі, він є самостійним учасником судового процесу, який лише
користується правами та несе обов'язки сторони.
Згідно чинного законодавства прокурор стає таким учасником процесу
лише після вчинення певних процесуальних дій, зокрема
безпосереднього звернення з позовною заявою, вступу за своєю
ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб на будьякій
стадії її розгляду, якщо цього вимагає захист інтересів держави.
В матеріалах справи відсутні відомості про вступ органів
прокуратури до розгляду справи.
Також треба відмітити, що з матеріалів справи вбачається, що суд
направляв копії ухвал в прокуратуру м. Києва, тим самим прокурор
був інформований про час і місце засідання суду.
Крім того, ДПА в м. Києві не вказала, які саме права прокурора м.
Києва порушені, в зв'язку з прийнятими судами рішеннями.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що підстави для
скасування рішення господарського суду м. Києва від 06.06.2003 та
постанова Київського апеляційного господарського суду від
06.10.2003 у справі відсутні, оскільки прийняті при всебічному,
повному та неупередженому розгляді всіх фактичних обставин справи,
при правильному застосуванні норм матеріального і процесуального
права.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 1 ч. 1 ст.
111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України, -
П О С Т А Н О В И В :
1. Касаційну скаргу Державної податкової адміністрації у м. Києві
від 28.11.2003 № 1182/9/10-108 залишити без задоволення, а
постанову Київського апеляційного господарського суду від
06.10.2003 у справі № 25/243 - без змін.
2. Пункт 3 ухвали Вищого господарського суду України від
20.02.2004 щодо зупинення виконання рішення господарського суду м.
Києва від 06.06.2003 у справі № 25/243 вважати таким, що втратив
чинність.