ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.04.2004 Справа N 31/21
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши матеріали касаційної скарги Спільного
українсько-німецького підприємства Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б"
на постанову Київського апеляційного господарського суду від
28.05.2003
у справі № 31/21
за позовом Спільного українсько-німецького підприємства
Товариство з обмеженою відповідальністю “Б"
до Дочірнього підприємства “Х"
про стягнення 115 798,62 грн.
та зустрічним позовом Дочірнього підприємства “Х” до Спільного
українсько-німецького підприємства Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б"
про стягнення 9 975,48 грн.
Спільне українсько-німецьке підприємство Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б” звернулося до господарського суду м. Києва
з позовом до Дочірнього підприємства “Х” про стягнення збитків,
завданих невиконанням останнім своїх обов'язків згідно із
заявками на перевезення вантажу від 16.01.01 р. та від 24.01.01
р.
В свою чергу, Дочірнє підприємство “Х” звернулося до
господарського суду м. Києва із зустрічною позовною заявою до
Спільного українсько-німецького підприємства Товариство з
обмеженою відповідальністю “Б”, в якій просив стягнути з
останнього суму за міжнародні транспортні послуги згідно з
виставленим рахунком № 6 від 06.02.2001 р. у розмірі 9 975,48
грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 03.03.2003 р.
основний позов Спільного українсько-німецького підприємства
Товариство з обмеженою відповідальністю “Б” було задоволене
частково: стягнуто з Дочірнього підприємства “Х” на користь
Позивача вартість неповернутого вантажу у розмірі 33 502,84 грн.
та частину судових витрат на державне мито.
Цим же рішенням було частково задоволене зустрічний позов
Дочірнього підприємства “Х": стягнуто з Спільного
українсько-німецького підприємства Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б” заборгованість за перевезення вантажу у
розмўрў 7 358,74 грн.
Позивач у справі - Спільне українсько-німецьке підприємство
Товариство з обмеженою відповідальністю “Б”, не погоджуючись із
рішення господарського суду м. Києва від 03.03.2003 р. по
справі, звернувся до Київського апеляційного господарського суду
із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати зазначене
рішення господарського суду м. Києва та прийняти нове рішення,
яким задовольнити позов Спільного українсько-німецького
підприємства Товариство з обмеженою відповідальністю “Б”, а в
задоволенні зустрічного позову Дочірньому підприємству “Х”
відмовити.
Київський апеляційний господарський суд за наслідками перегляду
справи № 31/21 виніс постанову від 28.05.2003 р., якою рішення
господарського суду м. Києва від 03.03.2003 р. у справі № 31/21
залишив без змін, а апеляційну скаргу Спільного
українсько-німецького підприємства Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б” - без задоволення.
Спільне українсько-німецьке підприємство Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б”, не погоджуючись з постановою Київського
апеляційного господарського суду від 28.05.2003 р., звернувся до
Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на
зазначену постанову, в якій просить: касаційну скаргу
задовольнити, постанову Київського апеляційного господарського
суду від 28.05.2003 р. скасувати; прийняти нове рішення, яким
первісний позов Спільного українсько-німецького підприємства
Товариство з обмеженою відповідальністю “Б” задовольнити, а в
задоволенні зустрічного позову Дочірньому підприємству “Х”
відмовити.
При цьому скаржник посилається на порушення судом апеляційної
інстанції норм матеріального права України, що призвело до
неправильного вирішення спору.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, дослідивши
матеріали справи, встановила наступне:
18.11.2000 р. між Спільним українсько-німецьким підприємством
Товариство з обмеженою відповідальністю “Б” та підприємством “В”
(Голландія) був укладений зовнішньоекономічний контракт
№ 18/11/00 на постачання товарів технічного призначення.
Відповідно до цього контракту Позивач продав, а підприємство “В”
купило товар на умовах поставки РСА на загальну суму 500 000
німецьких марок.
23.01.2001 р. між тими ж сторонами був підписаний Додаток до
контракту № 18/11/00, яким сторони контракту змінили його в
частині умов поставки: Позивач продав, а підприємство “В” купило
товар на умовах поставки ВВІ! на загальну суму 500 000 німецьких
марок.
На виконання умов Контракту Позивач надіслав Відповідачу заявку
на автотранспорт від 16.01.2001 р., згідно з якою замовив 2
автомобіля (напівпричепа) для перевезення та доставку вантажу на
адресу підприємства “В” з розрахунку 2 400 німецьких марок за
машину. Відповідач зазначену заявку виконав, про що свідчить
печатка вантажоотримувача - підприємства “В” - на СМК-накладній
від 23.01.2001 р.
23.01.2001 р. Позивач надіслав Відповідачу ще одну заявку на
автотранспорт, згідно з якою замовив 1 автомашину (напівпричіп)
для перевезення та доставки вантажу на адресу підприємства “В” з
розрахунку 2 400 німецьких марок за машину. Як встановлено
судами першої та апеляційної інстанцій, зазначену заявку
Відповідач не виконав (відсутня печатка вантажоотримувача на
відповідній накладній), натомість, поставив вантаж замість
Бельгії до Німеччини, де його і розмитнив.
Непоставку вантажу за другою заявкою Відповідач мотивує тим, що
Позивачем не було належним чином здійснено оплату його послуг за
заявками на перевезення вантажів.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій,
13.03.2001 р. Позивач платіжним дорученням № 21 сплатив на
рахунок Відповідача 6 250 грн. в якості оплати за міжнародні
транспортні послуги за заявкою від 23.01.2003 р.
Окрім того, судами встановлено, що підприємством “В” було
сплачено Відповідачу 2617 грн. в якості винагороди за надані
послуги.
В позовній заяві Позивач вимагає стягнення з Відповідача 115
798,62 грн., з яких: 40 203,41 грн. - вартість непоставленого
вантажу, 6 250 грн. - вартість транспортних витрат, 6 024,84
грн. - пені ДПА за порушення термінів розрахунків в іноземній
валюті та 63 320,37 -втрачена вигода.
В зустрічній позовній заяві підприємство “Х” вимагає стягнути з
Позивача за основним позовом суму за міжнародні транспортні
послуги у розмірі 9 975,48 грн.
Перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій
норм матеріального права до спірних правовідносин, колегія
суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з умовами Контракту Позивач зобов'язався на умовах РСА
продати товар на загальну суму 500 000 німецьких марок.
Відповідно до “Міжнародних правил по тлумаченню термінів
ІНКОТЕРМС” в редакції 1990 р. поставка на умовах РСА передбачає
можливість укладання договору на перевезення вантажу Продавцем
на ризик та за рахунок Покупця.
Отже, на виконання зазначених умов Позивач уклав з Відповідачем
договір на перевезення у формі заявки на автотранспорт від
16.01.2001 р., в якій зазначив, що оплата за перевезення вантажу
проводиться Позивачем після доставки вантажу на адресу Покупця
за Контрактом.
Суд першої інстанції в своєму рішенні зазначає, що позов в
частині відшкодування транспортних витрат в сумі 6 250 грн. не
підлягає задоволенню, мотивуючи це тим, що оскільки Позивач
зазначив в заявці від 16.01.2001 р. про сплату транспортних
витрат ним самим, він має право на відшкодування зазначеної суми
витрат в порядку регресу від Покупця за Контрактом.
Такий висновок суду не відповідає нормам матеріального права з
наступних підстав.
Поставка на умовах РСА передбачає наступне: якщо згідно з
торговим звичаєм потрібна допомога продавця щодо укладання
договору з перевізником, то продавець може діяти на ризик і за
рахунок покупця. Отже, Позивач, укладаючи заявку на перевезення
від 16.01.2001 р., діяв в якості повноважного представника
Покупця за Контрактом.
Відповідно до ст. 62 ЦК Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
угода,
укладена однією особою (представником) від імені другої особи
(яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на
довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо
створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку
представляють.
Таким чином, укладання Позивачем заявки від 16.01.2001 р.
створило обов'язок щодо оплати транспортних послуг Відповідача
саме у Покупця за Контрактом - підприємства “В”, а, отже, вимоги
Позивача щодо стягнення з Відповідача сум транспортних витрат за
цією заявкою є цілком правомірними.
Окрім того, суд першої інстанції в рішенні встановив, що вимоги
Позивача щодо стягнення з Відповідача вартості непоставленого
вантажу, пені, нарахованої ДПА за порушення термінів розрахунків
в іноземній валюті, а також втраченої вигоди не підлягають
задоволенню. Такі свої висновки суд мотивує тим, що Позивачем не
доведено факт пошкодження вантажу перевізником, тобто
Відповідачем, а тому наслідки, спричинені неотриманням вантажу
Покупцем за Контрактом, не підлягають відшкодуванню за рахунок
Відповідача. Такі висновки суду також не відповідають нормам
матеріального права з наступних підстав.
Поставка вантажу, який виявився непридатним для використання,
була здійснена згідно із заявкою на автотранспорт, направленої
Позивачем Відповідачу 23.01.2001 р.
Згідно з Доповненням від 23.01.2001 р. до Контракту № 18/11/00
сторони змінили умови поставки з РСА на ВВП. Таким чином,
перевезення Відповідачем вантажу за заявкою від 23.01.2001 р.
здійснювалося на умовах ВВП.
Згідно з умовами ВВП Продавець несе всі ризики загибелі або
пошкодження товару до моменту, коли він поставлений Покупцю.
Посилання суду першої інстанції на недоведеність Позивачем того,
що вантаж був пошкоджений перевізником (Відповідачем), як на
підставу для відмови у відшкодуванні Позивачу збитків, завданих
непоставленням товару, не відповідають нормам цивільного
законодавства України.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій,
перевізник - Відповідач у справі - не виконав своїх зобов'язань
за заявкою від 23.01.2001 р. - товар не був поставлений на
адресу Покупця за Контрактом та не був повернутий Продавцю за
Контрактом.
З урахуванням вимог ст. 362 ЦК Української РСР перевізник
відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до
перевозки вантажу і багажу, якщо не доведе, що втрата, нестача
або пошкодження сталися не з його вини.
Отже, відповідно до ст. 203 ЦК Української РСР, Відповідач
повинен відшкодувати витрати, Позивачу завдані непоставкою
вантажу на адресу Покупця.
Таким чином, вимоги Позивача щодо стягнення з Відповідача сум
збитків, які складаються з вартості вантажу, непоставленого
Покупцю за Контрактом, та транспортних витрат, є цілком
правомірними та підлягають задоволенню.
Окрім того, суд першої інстанції в своєму рішенні зазначив, що
вимоги Позивача щодо стягнення з Відповідача пені, нарахованої
ДПА за порушення термінів розрахунків в іноземній валюті, в сумі
6 024,84 грн., та втраченої вигоди в розмірі 63 320,37 грн. не
підлягають задоволенню. При цьому в рішенні суду відсутні
докази, на підставі яких в цій частині прийнято рішення,
законодавство, яким суд керувався, що є порушенням вимог ч. З
ст. 84 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Дослідивши фактичні обставини справи, колегія суддів дійшла
наступного висновку.
Внаслідок невиконання Відповідачем своїх зобов'язань за заявкою
на автотранспорт від 23.01.2001 р. у Позивача виникла
заборгованість перед бюджетом в розмірі 6 024,84 грн., а саме, в
порушення вимог ст. 1 Закону України “Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті” ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
валютні кошти по
Контракту поступили з порушенням встановлених Законом термінів.
Відповідно до ст. З цього ж Закону ДПА у Рожнятинському районі
Івано-Франківської області і нарахувало Позивачу пеню у розмірі
0,3 відсотка за кожний день прострочення, а саме 6 024,84 грн.
було нараховано по вантажу, доставка якого не підтверджена
перевізником на адресу Покупця за Контрактом.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну
діяльність” ( 959-12 ) (959-12)
упущена вигода - доход або прибуток, який
міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності в разі
здійснення зовнішньоекономічної операції і який він не одержав
внаслідок дії обставин, що не залежать від нього, якщо розмір
його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 цього ж Закону ( 959-12 ) (959-12)
всі
суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність
за порушення цього або пов'язаних з ним законів України та/або
своїх зобов'язань, які випливають з договорів (контрактів),
тільки на умовах і в порядку, визначених законами України.
Відповідно до ч. З ст. З3 Закону ( 959-12 ) (959-12)
якщо порушення
суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності цього або пов'язаних
з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати
вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або
держави, суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну
вўдповўдальнўсть у повному обсязі.
Отже, з наведеного та фактичних обставин справи вбачається, що
внаслідок порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності -
перевізником (Відповідачем) - своїх зобов'язань щодо доставки
вантажу за заявкою від 23.01.2001 р. Позивач має право на
відшкодування передбаченої законодавством України втраченої
вигоди (неотриманого доходу).
В матеріалах справи міститься розрахунок втраченої вигоди,
здійснений Позивачем на підставі методики, затвердженої листом
ДПА України № 7141/10/20-0017 від 15.06.1998 р. на загальну суму
63 320,37 грн.
За таких обставин колегія суддів дійшла до висновку, що вимоги
Позивача в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають
задоволенню.
Щодо зустрічного позову.
Перевіривши рішення суду першої та постанову апеляційної
інстанцій, колегія суддів дійшла до висновку про те, що
зустрічний позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вже зазначалось вище, заявка на автотранспорт від 16.01.2001
р. з урахуванням ШКОТЕРМС в редакції 1990 р. (поставка на умовах
РСА) створила обов'язок щодо оплати перевізнику (Позивачу за
зустрічним позовом) в Покупця за Контрактом - підприємства “В”,
а не в Відповідача (Позивача за первісним позовом).
Транспортні послуги перевізника за заявкою на автотранспорт від
23.01.2001 р. Відповідачем за зустрічним позовом були сплачені
платіжним дорученням № 21 від 13.03.2001 р. в сумі 6 250 грн., а
факт недоставлення вантажу на адресу Покупця за Контрактом
Позивач за зустрічним позовом не заперечує, зазначаючи в позові,
що вантаж ним був доставлений на адресу його (Позивача)
головного підприємства в Німеччині.
Окрім того, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено,
що Покупцем за Контрактом на користь перевізника - Позивача за
зустрічним позовом - була сплачена сума, еквівалентна 1 000
німецьких марок.
Отже, заявлені Дочірнім підприємством “Х” до Спільного
українсько-німецького підприємства Товариство з обмеженою
відповідальністю “Б” вимоги щодо стягнення сум транспортних
послуг в розмірі 9 975,48 грн. не підлягають задоволенню,
оскільки зобов'язання щодо доставки вантажу та оплати
відповідних транспортних послуг виникли внаслідок укладання
заявки від 23.01.2001 р. у Дочірнього підприємства “Х”, з однієї
сторони, та в підприємства “В”, з другої сторони.
За таких обставин та з урахуванням вищевикладеного касаційна
скарга Спільного українсько-німецького підприємства Товариство з
обмеженою відповідальністю “Б” підлягає задоволенню в повному
обсязі, а постанова Київського апеляційного господарського суду
від 28.05.2003 р. та рішення господарського суду м. Києва від
03.03.2003 р. - скасуванню.
Керуючись ст.ст. 111-7, 111-10 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
Вищого господарського суду України
п о с т а н о в и л а:
1. Касаційну скаргу Спільного українсько-німецького
підприємства Товариство з обмеженою відповідальністю “Б”
задовольнити.
2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від
28.05.2003 р. по справі № 31/21 та рішення господарського суду
м. Києва від 03.03.2003 р. скасувати.
3. Первісний позов задовольнити повністю.
4. В зустрічному позові відмовити.
5. Виконання даної постанови доручити господарському суду м.
Києва.