ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.05.2004 Справа N 32/303
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому Колективного підприємства “О”
судовому засіданні (надалі – КП “О”)
касаційну скаргу
на постанову від 18.11.2003
Київського апеляційного
господарського суду
у справі № 32/303
за позовом Державного підприємства “О”
до Міністерства економіки та з питань
європейської інтеграції України
про визнання права власності на майно
третя особа з самостійними
вимогами на предмет спору КП “О”
про визнання права власності на майно
та визнання недійсним наказу № 72
від 25.03.2003 “Про ліквідацію
Державного підприємства “О”
В судовому засіданні оголошувалася перерва до 18.05.2004.
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 06.08.2003 господарського суду м. Києва відмовлено
в позові ДП “О” з огляду на відсутність зарахування майна, що
знаходиться у володінні позивача, на облік як майна з державною
формою власності, як це передбачалося постановою КМ України від
24.09.1991 № 227 “Про заходи щодо виконання Закону України “Про
підприємства, установи та організації союзного підпорядкування,
що розташовані на території України” ( 227-91-п ) (227-91-п)
. Позовні
вимоги КП “О” задоволено повністю – визнано за третьою особою
право власності на майно в розмірі 397751, 66 грн. відповідно до
опису основних засобів, що знаходяться на обліку ДП “О”. та
визнано недійсним оспорюваний наказ відповідача від 25.03.2003 з
моменту його видачі. Рішення у цій частині мотивовано тими
обставинами, що ДП “О” було утворено на базі майна, переданого
концерном “С”, яке в свою чергу, було спільним підприємством,
утвореним внаслідок перетворення ВЗО “С” та виведення останнього
з підпорядкування МЗЕЗ СРСР, що свідчить про втрату ним статусу
суб’єкта загальносоюзної власності і набуття статусу суб’єкта
колективної власності ще до 24.08.1991 та обумовлене цим
тимчасове підпорядкування позивача МЗЕЗ України, як засновнику
строком на 10 років на підставі установчого договору від
25.12.1991, а не в порядку, визначеному Законом України “Про
підприємства, установи і організації союзного підпорядкування,
розташовані на території України” від 10.09.1991. Визнання
недійсним оспорюваного наказу відповідача про ліквідацію ДП “О”
мотивовано його невідповідністю вимогам п. 1 ст. 34 Закону
України “Про підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
з огляду на
втрату відповідачем повноважень засновника позивача з моменту
припинення дії установчого договору (25.12.2001).
Постановою від 18.11.2003 Київського апеляційного господарського
суду рішення змінено – в задоволенні позову ДП “О” та КП “О”
відмовлено повністю з посиланням на перебування майна колишнього
підприємства “О” Концерна “С” у користуванні позивача на праві
повного господарського відання та недоведеність вибуття цього
майна з державної власності, а також з огляду на відповідність
оспорюваного рішення відповідача вимогам ст. 2 Декрету КМ
України від 15.12.1992 “Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності” ( 8-92 ) (8-92)
, згідно якої міністерства
приймають рішення про ліквідацію підприємств, установ і
організацій, заснованих на загальнодержавній власності.
КП “О” у поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати,
рішення залишити без змін, оскільки вважає помилковим поширення
судом на спірні правовідносини норм Указу Президії ВРУ від
30.08.1991 № 1452-ХІІ ( 1452-12 ) (1452-12)
та Закону України від
10.09.1991 “Про підприємства, установи та організації союзного
підпорядкування, розташовані на території України” ( 1540-12 ) (1540-12)
з
тих мотивів, що утворення ДП “О” в підпорядкуванні МЗЕЗ України
відповідно до ст. 8 Закону України “Про підприємництво”
( 698-12 ) (698-12)
від 07.02.1991 № 698-ХІІ здійснювалося на підставі
установчого договору від 25.12.1991, укладеного між
Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків України та трудовим
колективом позивача, а не на підставі наказу цього Міністерства
№ 15 від 25.12.1991. Окрім того, скаржник вказує на те, що
позивач, згідно зі ст.ст. 46, 47 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
від 07.02.1991 № 697-ХІІ та постанови РМ СРСР від
13.01.1987 № 49 в частині спірного майна є правонаступником
підприємства “О” Концерна “С”, яке в свою чергу є спільним
підприємством, а не підприємством загальносоюзного
підпорядкування, і відповідачем не надано жодних доказів
виконання ст.ст. 5, 6 Установчого договору від 25.12.1991 зі
сторони МЗЕЗ України шляхом передачі позивачу певного державного
майна.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
правильності їх юридичної оцінки судом апеляційної інстанції та
заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін
і третьої особи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає
частковому задоволенню, а рішення та постанова - скасуванню з
передачею справи на новий розгляд з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції підприємство “О”,
правонаступником якого є позивач (державне підприємство “О”),
входило до складу спільного підприємства “Концерну “С”,
утвореного 28.12.1990 внаслідок перетворення Всесоюзного
зовнішньоторговельного об’єднання “С” на підставі Указу Президії
Верховної Ради Союзу РСР від 13.01.1987 “Про питання, пов’язані
з утворенням на території СРСР і діяльністю спільних
підприємств, міжнародних об’єднань і організацій з участю
радянських і іноземних організацій, фірм і органів управління”,
Постанови РМ СРСР від 13.01.1987 № 49 “Про порядок утворення на
території СРСР і діяльності спільних підприємств з участю
радянських організацій та фірм капіталістичних і країн, що
розвиваються”. Причому на виконання розпорядження Ради Міністрів
СРСР від 19.12.1990 № 2129-р Міністерство зовнішньоекономічних
зв’язків видало наказ від 29.12.1990 № 901, згідно якого ВЗО “С”
було виведено з безпосереднього підпорядкування МЗЕЗ СРСР і
перетворено в концерн по транспортно-експедиторському
обслуговуванню вантажів. Зазначені обставини підтверджено також
судом при прийнятті оскаржуваної постанови. В зв’язку з цим
колегія вважає передчасними висновки суду апеляційної інстанції
при відсутність вибуття підприємства “О” із загальносоюзної
власності з моменту утворення СП “Концерн “С” та його виведення
зі сфери управління уповноваженого органу державної виконавчої
влади (МЗЕЗ СРСР) та пов’язані з цим висновки суду про поширення
стосовно майна підприємства “О”, як об’єкта загальносоюзної
власності, дії ст. 1 Закону України “Про підприємства, установи
та організації союзного підпорядкування, розташовані на
території України” ( 1540-12 ) (1540-12)
від 10.09.1991 № 1540-ХІІ. Тим
більше, що статтями 46, 47 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
від 07.02.1991 № 697-ХІІ встановлювалося існування в
Україні власності спільних підприємств, а статтею 2 Закону
України “Про підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
від 27.03.1991
передбачалась можливість функціонування спільного підприємства,
заснованого на базі об’єднання майна різних власників (змішана
форма власності).
Окрім того, згідно зі ст.ст. 19, 21 Закону СРСР “Про власність в
СРСР” до загальносоюзної власності належить, зокрема, майно, яке
створюється або придбається за рахунок бюджетних чи інших коштів
Союзу СР або коштів підприємств, організацій, установ, що
перебувають у віданні уповноважених державних органів.
Однак, судами попередніх інстанцій не з’ясовано джерела
формування спірного майна, а тому слід ретельно перевірити
доводи скаржника щодо утворення цього майна в результаті
господарської діяльності підприємства “О” в складі СП “Концерн
“С” на умовах господарського розрахунку, а не за рахунок
бюджетних коштів, та шляхом надання належної правової оцінки
наявним у справі первинним документам (інвентарні картки,
балансові звіти тощо) розмежувати джерела фінансування спірного
майна на власне бюджетні кошти та кошти підприємства, набуті
внаслідок застосування госпрозрахункових методів господарювання
в період після виведення ВЗО “С” з підпорядкування МЗЕЗ СРСР.
З огляду на це необхідним вбачається призначення судом при
новому розгляді справи бухгалтерської експертизи з метою
визначення джерел формування спірного майна.
До того ж колегія враховує, що судом апеляційної інстанції не
спростовано висновки суду першої інстанції про формування
статутного фонду позивача (ДП “О”) виключно за рахунок майна
свого правопопередника – підприємства “О”, а саме основних
фондів вартістю 226,4 тис. крб. та оборотних засобів на суму
44,9 тис. крб. (ст. 5 Установчого договору від 25.12.1991), як
це передбачено положеннями розділу УІІ Статуту підприємства “О”,
та недоведеність внесення безпосередньо засновником – (МЗЕЗ
України) певного державного майна до статутного фонду створеного
ДП “О” (зареєстровано згідно рішення Жовтневого райвиконкому
м. Одеси від 06.08.1992), як це передбачалося ст.ст. 5, 6
Установчого договору.
В зв’язку з цим передчасними вважаються вміщені в оскаржуваній
постанові висновки суду про те, що з моменту перетворення ВЗО
“С” у СП “Концерн “С” майно підприємства “О” яке входило до
складу СП, залишилося у загальносоюзній власності, оскільки
фактичні обставини виходу Концерну “С” з підпорядкування МЗЕЗ
СРСР вказують на зміну статусу належного ВЗО “С” майна, в т.ч.
контори ВЗО “С” в м. Одесі.
При здійсненні апеляційного перегляду рішення у даній справі
судом не досліджувалися питання створення позивача (ДП “О”) на
підставі установчого договору від 25.12.1991, укладеного між
трудовим колективом підприємства “О” та МЗЕЗ України, а не на
підставі наказу МЗЕЗ України від 25.12.1991 № 15, що повністю
відповідає вимогам п. 1 ч. 2 ст. 8 Закону України “Про
підприємництво” ( 698-12 ) (698-12)
від 07.02.1991 № 698-12, згідно яких
установчий договір є рішенням про створення підприємства,
якщо власників або уповноважених ними органів два і більше.
У зв’язку з цим помилковими визнаються висновки суду апеляційної
інстанції про відповідність рішення відповідача від 25.03.2003
про ліквідацію ДП “О” вимогам ст. 2 Декрету КМ України від
15.12.1992 № 8-92 “Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності” ( 8-92 ) (8-92)
, оскільки в даному випадку
ДП “О” утворено на підставі установчого договору від 25.12.1991,
за умовами якого підприємство “О” перейшло в тимчасове
підпорядкування МЗЕЗ України строком на 10 років, а цей строк
закінчився 25.12.2001, після якого, відповідач як правонаступник
МЗЕЗ України, не мав повноважень здійснювати ліквідацію позивача
в односторонньому порядку без узгодження з трудовим колективом
підприємства, як того вимагає п. 1 ст. 34 Закону України “Про
підприємства в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
(чинного до 01.01.2004).
Передчасним визнається застосування судом апеляційної інстанції
до спірних відносин норм Закону України від 10.09.1991 “Про
підприємства, установи та організації союзного підпорядкування,
розташовані на території України” ( 1540-12 ) (1540-12)
також з огляду на
те, що ст. 2 цього закону передбачався остаточний перехід таких
підприємств у відання органів державного управління до
01.12.1991, однак підприємство “О” перейшло в тимчасове
підпорядкування (на 10 років) до МЗЕЗ України з 25.12.1991 на
підставі установчого договору від 25.12.1991.
Разом з тим при новому розгляді справи слід ретельно перевірити
твердження скаржника про недоведеність виконання МЗЕЗ України
наказу № 15 від 25.12.1991 в частині постановки майна
підприємства “Одесаовніштранс” на облік як державного майна у
порядку, визначеному постановою КМ України від 24.09.1991 № 227
“Про заходи щодо виконання Закону України “Про підприємства,
установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на
території України” ( 227-91-п ) (227-91-п)
та витребувати додаткові
письмові пояснення з цього приводу від Фонду державного майна
України.
Водночас слід зазначити, що судом першої інстанції також не
надано правової оцінки юридичним фактам, які встановлені
рішенням державного арбітражу Одеської області від 07.05.1992 у
справі № 5/165, та свідоцтву про право власності на будинок № 7
по вул. Приморський бульвар в м. Одесі, виданому позивачу на
підставі рішення Одеської міськради № 556 від 03.10.2000, що
стосуються даного господарського спору.
З огляду на вищенаведене колегія вважає за необхідне на підставі
ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
доручити суду першої інстанції при новому розгляду
справи з’ясувати вибуття чи відсутність вибуття спірного майна
із загальносоюзної державної власності до 24.08.1991, що істотно
впливає на правильність встановлення легітимного власника
спірного майна, та, як наслідок, і на правильність вирішення
даного спору.
Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета
даного господарського спору, судами першої та апеляційної
інстанцій всупереч вимогам ст. 43 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
не надано ретельної правової оцінки,
а згідно імперативних вимог ч. 2 ст. 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція
не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що
не були встановлені у рішення та постанові господарського суду
чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів
над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у
справі докази.
Зважаючи на наведене, касаційна інстанція на підставі ч. 2
ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
дійшла висновку про неповне встановлення обставин
справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної
оцінки всім обставинам справи, в зв’язку з чим справа підлягає
направленню на новий розгляд для достовірного з’ясування інших
обставин справи, які мають істотне значення для правильного
вирішення спору.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7 – 111-12
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу КП “О” задовольнити частково.
Рішення від 06.08.2003 господарського суду м. Києва та постанову
від 18.11.2003 Київського апеляційного господарського суду у
справі № 32/303 скасувати з передачею справи на новий розгляд до
господарського суду м. Києва.