ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14.04.2004 Справа N 201/9-234
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Божок В.С., - головуючого,
Хандуріна М.І.,
Черкащенка М.М.,
розглянувши матеріали ЗАТ “Концерн Синтез”
касаційної скарги
на постанову Житомирського апеляційного господарського
суду від 02.12.2003
у справі Вінницької області
господарського суду
за позовом ЗАТ “Концерн Синтез”
до ДПІ у м. Вінниці
про визнання недійсним рішення ДПІ у м. Вінниці
№ 744-23-6-01199110-10538 від 17.12.2001,
В засіданні взяли участь представники:
- позивача: Максимов О.А.
- відповідача: не з'явився
В С Т А Н О В И В:
У червні 2002 року ЗАТ “Концерн Синтез” звернулось до суду з
позовом про визнання недійсним рішення ДПІ у м. Вінниці.
Рішенням господарського суду господарського суду Вінницької
області від 30.07.2002 в задоволені позову відмовлено.
Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від
02.12.2003 рішення місцевого господарського суду залишено без
змін.
Не погоджуючись з судовим рішенням позивач подав касаційну
скаргу в якій просить дану постанову скасувати та ухвалити нове
рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що судом
неправильно застосовані норми матеріального та процесуального
права, що призвело до прийняття незаконної постанови.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи
касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи
та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування
норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи
касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи
та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування
норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна
скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 4 Закону України “Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті” ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, у редакції чинній
на момент здійснення перевірки, складання акта та прийняття
оспорюваного рішення відповідача, порушення резидентами
термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, тягне за
собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3
відсотка від суми неодержаної виручки (митної вартості
недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у
грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку
України на день виникнення заборгованості.
Отже, виходячи із змісту Закону України “Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті” ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, предметом його
регулювання є лише випадки застосування грошової форм у
відносинах, що виникають між резидентами та нерезидентами у
зовнішньоекономічній діяльності.
Постанова Житомирського апеляційного господарського суду
обґрунтовується тим, що Закон України “Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті” ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
не ставить
стягнення пені за порушення термінів її зарахування на валютні
рахунки резидентів у залежність від причин, з яких ці терміни
порушено.
Однак, такий висновок судом апеляційної інстанції зроблено без
врахування того, що відносини між Позивачем та Акціонерним
товариством “MILJO-ART” (Данія) за Контрактом № 1 від 03.03.2000
р., Договором № 1-А від 17.05.2000 р., Договором про залік
зустрічних вимог від 07.07.2000 р. є цивільно-правовими, які
визначають наявність або відсутність у резидента права на
отримання оплати за поставлені товари, виконані роботи.
Припинення дебіторської та кредиторської заборгованості між
резидентом та нерезидентом шляхом зарахування зустрічної
однорідної вимоги не суперечить чинному законодавству України.
Згідно з частиною 4 ст. 6 та ч. 1 ст. 14 Закону України “Про
зовнішньоекономічну діяльність” ( 959-12 ) (959-12)
суб'єкти
зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які
види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які
прямо та у виключній формі заборонені законами України, а також
самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономічних
операціях з-поміж тих, що не суперечать законам України та
відповідають міжнародним правилам.
Спеціальним законодавством, в т.ч. Законом України “Про
зовнішньоекономічну діяльність” ( 959-12 ) (959-12)
, Законом України “Про
порядок розрахунків в іноземній валюті” ( 185/94-ВР ) (185/94-ВР)
, Декретом
КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”
( 15-93 ) (15-93)
та Цивільним кодексом ( 435-15 ) (435-15)
не забороняється
припинення зобов’язання зарахуванням зустрічної однорідної
вимоги за зовнішньоекономічними договорами.
Суди попередніх інстанцій не з’ясували, яке право має
застосовуватись до вказаних зовнішньоекономічних договорів
(контрактів), в т.ч. в розрізі ст. 6 Закону України “Про
зовнішньоекономічну діяльність” ( 959-12 ) (959-12)
, а також не
перевірили наявність (відсутність) заборони припиняти такі
зобов’язання шляхом заліку.
Висновок суду апеляційної інстанції про невідповідність
обставинам справи посилань позивача на проведення заліку
зустрічної однорідної вимоги зроблено без дослідження наявного в
справі Договору про залік зустрічних вимог від 07.07.2000 р.
(а.с. 129), який було не прийнято судом.
Крім того, відхиливши поданий суду апеляційної інстанції разом з
іншими доказами Договір № 1-А від 17.05.2000 р., Житомирський
апеляційний господарський суд, однобічно дослідив його, не
встановивши причин суперечності вказаного Договору, а також акту
виконаних робіт від 27.06.2000 р. з іншими матеріалами справи
(зокрема, не витребував оригіналів вказаних договорів, не
призначив відповідної експертизи строку їх складання та
підписання).
Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що судами
попередніх інстанцій порушені вимоги ст. 43 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
та ст. 84 і 105 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
відповідно.
Згідно до частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази.
Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є
виключна прерогатива першої та апеляційної інстанції.
За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 1.
ст. 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Постанову Житомирського апеляційного господарського суду від
02.12.2003 та рішення господарського суду Вінницької області від
30.07.2002 у справі № 201/9-234 скасувати.
Справу направити на новий розгляд до господарського суду
Вінницької області.