ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14.04.2004 Справа N 195/3-2003
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Божок В.С., - головуючого,
Хандуріна М.І.,
Черкащенка М.М.,
розглянувши ТОВ “С.Т.Р. Рено В.І.Україна”
матеріали касаційної
скарги
на постанову Київського апеляційного господарського
суду від 18.12.2003
у справі Київської області
господарського суду
за позовом ТОВ “С.Т.Р. Рено В.І.Україна”
до Броварської ОДПІ
про визнання недійсним податкового повідомлення,
В засіданні взяли участь представники:
- позивача: Таранчук Д.В.
- відповідача: Семчук Л.О.
В С Т А Н О В И В:
У липні 2003 ТОВ “С.Т.Р. Рено В.І.Україна” звернулось до суду з
позовом про визнання недійсним податкового повідомлення.
Рішенням господарського суду господарського суду Київської
області від 22.09.2003 в задоволені позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
18.12.2003 рішення місцевого господарського суду залишено без
змін.
Не погоджуючись з судовим рішенням позивач подав касаційну
скаргу в якій просить дану постанову скасувати та ухвалити нове
рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що судом
неправильно застосовані норми матеріального та процесуального
права, що призвело до прийняття незаконної постанови.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи
касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи
та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування
норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач надавав
послуги з перевезення автомобільним транспортом вантажів
нерезиденту-фізичній особі Хосе Антоніо Рамос Дель Баррио
(Іспанія) на підставі Договору на перевезення вантажів
автомобільним транспортом № 1 від 02.01.2002 р., замовлень
№ Т02/0102 від 22.01.2002 р., № Т04/0102 від 30.01.2002 р.,
№ Т08/0102 від 15.02.2002, № Т175/0901 від 19.09.2001 р. За свою
правовою природою вказаний Договір є зовнішньоекономічним.
Згідно з Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”
( 959-12 ) (959-12)
зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність
суб'єктів господарської діяльності України та іноземних
суб'єктів господарської діяльності, побудована на
взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України,
так і за її межами. При цьому, відповідно до ст. 14 вказаного
Закону всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право
самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономічних
операціях, крім тих, що не суперечать законам України та
відповідають міжнародним правилам. Розрахункове та кредитне
обслуговування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності
здійснюється на території України банком для
зовнішньоекономічної діяльності України і уповноваженими
комерційними банківськими та кредитними установами, а також
іноземними і міжнародними банками, зареєстрованими у
встановленому порядку на території України.
Відповідно до ст. 3, 7 Декрету Кабінету Міністрів України “Про
систему валютного регулювання і валютного контролю” ( 15-93 ) (15-93)
у
розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна
валюта. Однак, транспортні послуги не віднесено до товарного
обороту, тому національна валюта застосована у розрахунках
позивача з нерезидентом у готівковій формі, не може визнаватися
як порушення валютного законодавства.
Крім того, згідно з ч. 4 ст. 5 зазначеного Декрету ( 15-93 ) (15-93)
,
індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на
здўйснення разової валютної операції на період, необхідний для
здійснення такої операції, та визначено виключний перелік
операцій, що потребують індивідуальних ліцензій. До вказаного
переліку не включено операції з розрахунків у валюті України між
резидентами та нерезидентами.
Як вбачається з матеріалів справи, Позивач, виходячи з
неоднозначного тлумачення ч. 4 ст. 5 та ч. 3 ст. 7 Декрету
( 15-93 ) (15-93)
направив запити до Державної податкової адміністрації
України та Національного банку України. Листом від 24.01.2003 р.
№ 581/6/23-5315 ДПА України повідомила, що індивідуальної
ліцензії потребують розрахунки у гривні по господарських
операціях між резидентами та нерезидентами, які зареєстровані як
суб’єкти підприємництва згідно з законодавством своєї країни. У
випадку купівлі за готівку товару на території України через
каси уповноважених банків нерезидент – фізична особа, не суб’єкт
підприємницької діяльності, оплату його вартості здійснює у
валюті України, і зазначена операція ліцензуванню не підлягає.
Про відсутність необхідності одержання індивідуальної ліцензії
НБУ у випадках, аналогічних даному господарському спору,
вказується в Листі Національного банку України від 29.01.2003 р.
№ 28-313/481.
Відповідно до пункту 3 Роз’яснення Вищого арбітражного суду
України “Про деякі питання практики вирішення спорів за участю
органів державної податкової служби” ( v_451800-95 ) (v_451800-95)
від
12.05.95 р. № 02-5/451 у вирішенні спорів про визнання
недійсними актів податкових органів господарським судам слід
виходити з того, що обов'язок доведення обставин, які стали
підставою для прийняття цих актів, покладається на відповідний
податковий орган. У разі необхідності з'ясування обставин, які
мають значення для правильного розгляду таких справ,
господарським судам слід витребувати докази, які
використовувались для підтвердження встановлених перевіркою
податкових порушень.
Однак, судами не встановлено, а відповідачем не доведено, що
Договір на перевезення вантажів автомобільним транспортом № 1
від 02.01.2002 р., укладався Позивачем з нерезидентом-фізичною
особою Хосе Антоніо Рамос Дель Баррио саме як з
підприємцем. Суди попередніх інстанцій не витребували
відповідних доказів, що підтверджують статус Хосе Антоніо Рамос
Дель Баррио як суб’єкта підприємницької діяльності за
законодавством країни його проживання, і були б підставою для
висновків про здійснення розрахунків за Договором № 1 від
02.01.2002 р. саме в межах торгівельного обороту між суб’єктами
господарської діяльності.
Відповідно до пункту 2.2 Положення про ведення касових операцій
у національній валюті в Україні ( z0040-05 ) (z0040-05)
(затв. постановою
Правління Національного банку України від 19.02.2001 р. № 72,
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.03.2001 р. за
№ 237/5428) розрахунки готівкою підприємств між собою та з
підприємцями і фізичними особами проводяться як за рахунок
коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової
виручки і здійснюються через касу підприємств з веденням касової
книги встановленої форми. Розрахунки готівкою підприємств
(підприємців) та фізичних осіб здійснюються також через установи
банків шляхом переказу готівки на користь підприємств
(підприємців) та фізичних осіб для сплати будь-яких платежів.
Згідно з ст. 17 Указу Президента України “Про запровадження
режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних
витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету
і запобігання фінансовій кризі” ( 41/98 ) (41/98)
від 21.01.1998 р.
9 41/98 розрахунки у валюті України за експортно-імпортними
операціями здійснюються резидентами України в порядку,
передбаченому для розрахунків у іноземній валюті Законом України
“Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті”.
Обставин недодержання порядку зарахування виручки у гривні на
рахунок у банку, строк зарахування, що передбачено законом, не
було встановлено, а відповідач та суди попередніх інстанцій не
врахували норми ст. 17 зазначеного Указу ( 41/98 ) (41/98)
, яка
передбачає право на здійснення розрахунків за експортно-імпортні
операції резидентами у валюті України.
Судами попередніх інстанцій, не було досліджено наявність
порушення Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю” ( 15-93 ) (15-93)
у
використання фізичною особою – іноземним громадянином гривні при
розрахунках за надані Позивачем послуги поза межами
торгівельного обороту та з дотриманням Положення про ведення
касових операцій у національній валюті в Україні.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень Закону України “Про
платіжні системи та переказ грошей в Україні” ( 2346-14 ) (2346-14)
до
приведення у відповідність із цим Законом закони та інші
нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не
суперечить йому.
Відповідно до пункту 3.3 статті 3 Закону України “Про платіжні
системи та переказ грошей в Україні” ( 2346-14 ) (2346-14)
гривня як
грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним
платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і
юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території
України для проведення переказів.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що судами
попередніх інстанцій порушені вимоги ст. 43 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
та ст. 84 і 105 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
відповідно.
Згідно до частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази.
Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є
виключна прерогатива першої та апеляційної інстанції.
За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 1.
ст. 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
28.12.2003 та рішення господарського суду Київської області від
22.09.2003 у справі № 195/3-2002 скасувати.
Справу направити на новий розгляд до господарського суду
Київської області.