804/7733/16 Про стягнення із Управління Пенсійного фонду України заробітної плати, компенсації втрати частини доходів, середнього заробітку час затримки розрахунку при звільненні - 02.09.2020 Прийняття

ОСОБА_1 у листопаді 2016 року звернувся з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України у Васильківському районі Дніпропетровської області (далі - "Управління"), в якому, з урахуванням уточнень, просив зобов`язати відповідача виплатити на користь позивача:

- середній заробіток за затримку остаточного розрахунку при звільненні з виплати вихідної допомоги за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року в розмірі: 14303,80 грн відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - " КЗпП України (322-08) ");

- компенсацію відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків їх виплати" (2050-14) за затримку виплати середнього заробітку в сумі: 1979,82 грн;

- незаконно утриману в серпні 2011 року заробітну плату в сумі: 308,49 грн;

- компенсацію відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків їх виплати" (2050-14) за затримку виплати незаконно утриманої в серпні 2011 року заробітної плати в сумі: 252,38 грн.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що оскільки відповідач виконав постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 червня 2016 року у справі №804/8120/15 лише 28 жовтня 2016 року, то позивачу має бути виплачений середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року. Крім того, позивач вважає, що у порушення вимог статті 127 КЗпП України відповідач безпідставно утримав з ОСОБА_1 частину заробітної плати в сумі: 308,49 грн у серпні 2011 року, що підтверджується листом відповідача №4330/08/37 від 16 вересня 2015 року.

Водночас, враховуючи, що позивачу не було вчасно виплачено частину його доходів у виді середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та заробітної плати, незаконно утриманої з нього у 2011 році, ОСОБА_1 вважає, що Управління зобов`язане виплатити йому також відповідні суми компенсації згідно Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків їх виплати" (2050-14) .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 21 лютого 2017 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії Управління щодо утримання з позивача у серпні 2011 році заробітної плати в сумі: 308,49 грн і стягнув цю суму заробітної плати на користь ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Судове рішення в частині задоволених позовних вимог обґрунтоване тим, що зайво виплачені кошти можуть бути повернуті роботодавцю лише у випадках, визначених статтею 127 КЗпП України і статтею 1215 Цивільного кодексу України, серед яких і лічильна помилка. Однак наявності випадків, визначених цими нормами, суд не встановив, водночас зазначивши, що допущена Управлінням помилка під час розрахунку індексації не є лічильною, а тому кошти в сумі: 308,49 грн не підлягали утриманню з позивача відповідно до статті 127 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог суд першої інстанції вказав, що постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 червня 2016 року у справі №804/8120/15 суд вже визначив період, за який стягнуто середній заробіток за час затримки виплати позивачу вихідної допомоги. Стосовно позовних вимог про зобов`язання виплатити компенсацію відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків їх виплати" (2050-14) , то суд зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнений не є доходом у розумінні цього Закону, оскільки є відповідальністю за затримку розрахунку при звільненні, що має разовий характер. Щодо вимог про виплату компенсації втрати доходів позивача у зв`язку із незаконним утриманням з нього у 2011 році 308,49 грн заробітної плати, то суд встановив, що ця сума була виплачена ОСОБА_1, однак в подальшому утримана, а тому Закон України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків їх виплати" (2050-14) (який передбачає компенсацію за порушення строків виплати) у такому випадку не застосовується.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції сторони оскаржили її в апеляційному порядку: відповідач - у частині задоволених позовних вимог, а позивач - у частині відмови у задоволенні позовних вимог про відмову у зобов`язанні Управління виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 16 квітня до 28 жовтня 2016 року і про зобов`язання відповідача виплатити позивачу заробітну плату в сумі: 308,49 грн (оскільки суд застосував спосіб захисту шляхом стягнення вказаної суми, а не зобов`язання її виплатити позивачеві).

Відтак, переглядаючи постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року в межах апеляційних скарг на підставі статті 195 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 13 червня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання Управління виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку остаточного розрахунку при звільненні з виплати вихідної допомоги і прийняв у цій частині нову постанову, якою стягнув з Управління на користь позивача середній заробіток за затримку остаточного розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року в розмірі: 14303,80 грн. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишив без змін.

Задовольняючи позов у вказаній частині, суд апеляційної інстанції вказав на те, що суд першої інстанції правильно послався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року №21-1765а15 ("'' Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України ''"), проте неправильно її застосував у спірних правовідносинах. Так, у справі №804/8120/15 було вирішено питання про стягнення середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні за період з 8 червня 2015 року до 15 квітня 2016 року. Натомість вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки здійснення такого розрахунку за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року не були предметом розгляду справи №804/8120/15, а є предметом розгляду цієї справи (№804/7733/16). Враховуючи викладене, зокрема вказану правову позицію Верховного Суду України, а також те, що вихідну допомогу було виплачено позивачу лише 28 жовтня 2016 року, суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованими позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі Васильківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області, вказуючи на порушення судами норм права, просить скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року і постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Вказує на те, що постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 червня 2016 року у справі №804/8120/15 вже розглянуто питання стягнення з Управління середнього заробітку за час затримки виплати позивачу вихідної допомоги і встановлено конкретний період і суму середнього заробітку, яку належало виплатити ОСОБА_1 за затримку остаточного розрахунку при звільненні. Таку виплату було здійснено 28 жовтня 2016 року, а тому у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні необхідно відмовити.

Крім того, зазначає, що оскільки проведений перерахунок індексації заробітної плати у 2011 році не є лічильною помилкою у розумінні статті 127 КЗпП України, то позовні вимоги в цій частині не можуть бути задоволені. Також вказує на те, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогами про стягнення коштів.

Окрім іншого, відповідач у касаційній скарзі просить допустити поворот виконання рішення.

У запереченні на касаційну скаргу позивач погоджується з мотивами, викладеними в оскаржуваних судових рішеннях в частині задоволених позовних вимог і просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а у повороті виконання судового рішення відмовити.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 відповідно до наказу №44-0 від 5 липня 2010 року призначений на посаду головного спеціаліста відділу з призначення пенсій, як такий, що пройшов за конкурсом.

5 червня 2015 року позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу з призначення пенсій за власним бажанням за частиною третьою статті 38 КЗпП України (наказ від 5 червня 2015 року №20-ОС).

3 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління в якому, з урахуванням уточнень, зокрема, просив:

- визнати незаконними дії Управління щодо ненарахування та невиплати йому вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України і стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі: 6944,37 грн;

- стягнути з Управління на користь позивача середній заробіток за затримку остаточного розрахунку за період з 8 червня 2015 року до 15 квітня 2016 року в розмірі: 25997,49 грн.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 червня 2016 року у справі №804/8120/15, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року (у касаційному порядку не оскаржувалася), частково задоволено позов ОСОБА_1 до Управління про стягнення вихідної допомоги при звільненні й середнього заробітку за час затримки розрахунку, зокрема:

- визнано незаконними дії Управління в частині ненарахування і невиплати вихідної допомоги ОСОБА_1 у розмірі тримісячного середнього заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України;

- стягнуто з Управління на користь позивача вихідну допомогу в розмірі: 6677,58 грн;

- стягнуто з Управління на користь позивача середній заробіток за затримку остаточного розрахунку за період з 8 червня 2015 року до 15 квітня 2016 року в розмірі: 22979,36 грн.

Сторонами не заперечується той факт, що судове рішення у справі №804/8120/15 відповідач виконав у повному обсязі 28 жовтня 2016 року.

За таких обставин позивач вважає, що відповідач, зокрема, зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - " КАС України (2747-15) " як у редакції до 15 грудня 2017 року, так і після) передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (статті 72 і 78, відповідно).

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX (460-20) , що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - " КАС України (2747-15) "), зокрема до Глави 2 "Касаційне провадження" Розділу ІІІ "Перегляд судових рішень".

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга Управління у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX (460-20) , то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Отже, Верховний Суд здійснює перегляд оскаржуваних судових рішень в межах доводів касаційної скарги і враховує, що постанова суду першої інстанції була переглянута в апеляційному порядку лише в оскаржуваних апелянтами частинах, а тому в інших частинах не може переглядатися касаційним судом.

Скаржник, обґрунтовуючи свою позицію в частині вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2016 року до 28 жовтня 2016 року, вказує на те, що питання про стягнення середнього заробітку у зв`язку невиплатою відповідачем вихідної допомоги ОСОБА_1 при звільненні вже було вирішено судом у справі №804/8120/15, який стягнув суму середнього заробітку за період з 8 червня 2015 року до 15 квітня 2016 року.

Надаючи оцінку вказаним доводам Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування. Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивач має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні (невиплату вихідної допомоги) з 16 квітня 2016 року (тобто з дня, наступного за днем, до якого позивачеві присуджено середній заробіток у справі №804/8120/15) і до моменту здійснення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку, тобто до 28 жовтня 2016 року. Натомість доводи скаржника в цій частині Суд відхиляє з огляду на викладену правову позицію щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України.

Водночас слід зауважити, що суд касаційної інстанції, ухвалюючи цю постанову, враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17. Це судове рішення Великої Палати Верховного Суду було прийняте у результаті розгляду звернення Касаційного адміністративного суду, в якому останній вказав на необхідність відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.

Так, у справі №21-1765а15 Верховний Суд України зазначив, що після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Натомість Касаційний адміністративний суд в ухвалі від 8 листопада 2018 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вважав за потрібне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом України у справі №21-1765а15, зазначивши, що вказаний висновок не узгоджується з висновком, викладеним у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України". Так, відповідно до пункту 57 вказаного рішення ЄСПЛ частина друга статті 117 КЗпП України не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, тобто немає обґрунтованих підстав стверджувати, що її положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як сума такої компенсації була встановлена судом.

Вирішуючи вказану правову проблему щодо тлумачення статей 116, 117 КЗпП України і усуваючи тим самим різне застосування Касаційним адміністративним судом цих норм, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України, а вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.

Викладеним додатково підтверджується, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за весь період невиплати Управлінням належних йому сум, тобто до моменту фактичного розрахунку, яким є 28 жовтня 2016 року.

Стосовно доводів скаржника про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення на користь ОСОБА_1 утриманої у серпні 2011 року заробітної плати, то колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що вона була утримана незаконно, оскільки не була пов`язана із лічильною помилкою, що могло б бути підставою для такого утримання в силу статті 127 КЗпП України. Так, згідно постанови пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 (v0013700-99) до лічильних помилок належать неправильності в обчисленнях, дворазове нарахування заробітної плати за один і той самий період тощо. Не можуть вважатися ними не пов`язані з обчисленнями помилки в застосуванні закону та інших нормативно-правових актів, у тому числі колективного договору.

Відтак, оскільки суди встановили, що допущена відповідачем помилка не мала характеру лічильної, то вони дійшли правильного висновку про необхідність стягнення на користь позивача 308,49 грн заробітної плати, незаконно утриманої з ОСОБА_1 у серпні 2011 року.

Водночас Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про пропуск позивачем строку звернення до суду в частині стягнення заробітної плати, оскільки, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (стаття 233 КЗпП України).

Також колегія суддів відхиляє доводи Управління про пропуск строку звернення до суду в частині вимог про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки остаточний розрахунок з позивачем був здійснений 28 жовтня 2016 року, тоді як ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом у цій справі (№804/7733/16) у листопаді 2016 року, тобто до спливу тримісячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.

Окрім іншого, відповідач у касаційній скарзі просив застосувати поворот виконання судових рішень. Проте, статтею 381 КАС України передбачена така можливість лише у тому разі, якщо суд касаційної інстанції, приймаючи постанову: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

Оскільки Верховний Суд залишає оскаржувані судові рішення без змін, то підстави для повороту їх виконання відсутні.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої й апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.