ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.04.2004 Справа N 30/434
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого-судді Плахотнюк С.О.,
суддів: Панченко Н.П., Плюшка І.А.,
розглянувши ЗАТ “Агротехнічна компанія “ПОДОЛІЯ”
касаційну скаргу
на постанову від 30.12.2003 Київського апеляційного
господарського суду
та рішення від 08.10.2003 господарського суду міста
Києва
у справі № 30/434
за позовом Національної акціонерної компанії (далі –
НАК) “Украгролізинг”
до ЗАТ “Агротехнічна компанія “ПОДОЛІЯ”
про визнання недійсним договору,
за участю представників:
- позивача – Мазура О.В.,
- відповідача – Стеблевського А.О.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Києва від 08.10.2003 (суддя
Ващенко Т.М.) у справі № 30/434, залишеним без змін постановою
Київського апеляційного господарського суду від 30.12.2003
(судді: Шаргало В.І., Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г.) задоволено
позовні вимоги НАК “Украгролізинг” і визнано недійсним на
майбутнє договір фінансового лізингу № 10-179фл від 20.12.2000,
укладений між Державним лізинговим підприємством
“Украгролізинг”, правонаступником якого є позивач, та ЗАТ
“Агротехнологічна компанія “ПОДОЛІЯ”. Рішення мотивовано тим, що
зазначений договір не був зареєстрований у встановленому
Кабінетом Міністрів України порядку, чим порушені вимоги ст. 21
Закону України “Про лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, ЗАТ
“Агротехнічна компанія “ПОДОЛІЯ” звернулося з касаційною скаргою
до Вищого господарського суду України, в якій ставить питання
про скасування зазначених рішення та постанови у справі № 30/434
і направлення справи на новий розгляд. Касаційна скарга
мотивована тим, що господарськими судами першої та апеляційної
інстанції порушені норми матеріального (ст. 6 Закону України
“Про лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
, ст. 59 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
) та
процесуального (ст.ст. 27, 48 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
) права.
Заслухавши доповідача, представників сторін, перевіривши
правильність застосування господарськими судами першої та
апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права
колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла
висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню,
прийняті рішення господарського суду першої та постанова
апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, Справа N 30/434 –
направленню на новий розгляд до господарського суду першої
інстанції з таких підстав:
20.12.2000 року між Державним лізинговим підприємством
“Украгролізинг” в особі першого заступника генерального
директора Іванишина В.В. (Лізингодавець), з одної сторони, та
ЗАТ “Агротехнічна компанія “Подолія” в особі директора Белемця
І.В. (Лізингоодержувач), з іншої сторони, укладено договір
№ 10-179 фл фінансового лізингу, предметом якого є придбання
Лізингодавцем майна та передача його у платне користування
Лізингоодержувачу на умовах фінансового лізингу. Строк дії
договору 5,5 років.
15.05.2003 року НАК “Украгролізинг” звернулась до господарського
суду міста Києва з позовною заявою про визнання договору
фінансового лізингу № 10-179 фл від 20.12.2000 р. недійсним на
майбутнє на підставі ст. 48, ч. 2 ст. 59 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
,
оскільки договір не був зареєстрований у встановленому Кабінетом
Міністрів України порядку.
Як встановлено господарськими судами першої та апеляційної
інстанцій, на виконання договору фінансового лізингу № 10-179 фл
від 20.12.2000 позивач закупив у ЗАТ “Інтерагротек” та передав у
платне користування відповідачу майно (плуги обертові) на
загальну вартість 3330057,00 грн.
Закупівля майна здійснювалась за рахунок коштів Державного
бюджету України згідно із Порядком використання коштів
Державного бюджету, що спрямовується на фінансування державного
лізингового фонду для технічного переоснащення агропромислового
комплексу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України
від 26.07.99 № 1352 “Про заходи щодо забезпечення діяльності
державного лізингового підприємства “Украгролізинг”.
Факт передачі майна, як зазначено в рішенні та постанові
попередніх судових інстанцій, підтверджується копіями актів
приймання – передачі сільськогосподарської техніки від
01.02.2001 № 5 та від 01.03.2001 № 6. Крім того, під час
розгляду справи судами встановлено, що договір фінансового
лізингу № 10-179 фл від 20.12.2000 року не був зареєстрований у
встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Ці обставини
стали підставою для визнання судами попередніх інстанцій
заперечуваного договору недійсним на майбутнє.
Проаналізувавши мотиви позовної заяви, прийнятих рішення,
постанови, апеляційної та касаційної скарг, Вищий господарський
суд України вважає, що судами попередніх інстанцій залишено поза
увагою мотиви заперечення відповідача проти позову, мотиви його
апеляційної скарги, що є порушенням вимог ст.ст. 42, 43, 22, 43
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Зокрема, судами не здійснено перевірки по запереченням
відповідача, щодо повноважень осіб, які підписали спірний
договір № 10-179 фл, про що свідчить наявність у справі двох
примірників договорів № 10-179 фл від 20.12.2000 р.
Не перевірено судами твердження відповідача про те, що ним не
отримано техніку в повному обсязі, за яку проведено проплату
лізингових платежів, що привело до незастосування п. 1 ч. 1
ст. 12 Закону України “Про лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
. Продавця
техніки - ЗАТ “Інтерагротек” до участі у справі не було
залучено, що є невиконанням вимог ст. 27 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Не надана оцінка правовій природі договору фінансового лізингу.
Колегія суддів Вищого господарського суду України не
погоджується з позицією позивача, що такий договір є договором
майнового найму за ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, що діяв до 01.01.2004.
Згідно із ст. 1 Закону України “Про лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
лізинг
– це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування
власних чи залучених фінансових коштів полягає в наданні
лізинговцем у виключне користування на визначений строк
лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або
набувається ним у власність за дорученням і погодженням з
лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови
сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Відповідно з ст. 21 Закону України “Про лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
у
разі, якщо об’єктом лізингу є державне майно або договір
пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для
забезпечення виконання лізингового договору надаються державні
гарантії, договір лізингу підлягає обов’язковій реєстрації у
встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Договори, не
зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними.
Встановивши факт відсутності реєстрації договору фінансового
лізингу № 10-179 фл від 20.12.2002 р., на виконання якого
техніка позивачем закупалась за рахунок коштів Державного
бюджету України, судом залишено поза увагою п. 2 “Порядку
реєстрації договорів лізингу”, який затверджено постановою
Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 р. № 913, згідно з
яким реєстрацію договору лізингу проводять безоплатно
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в
управлінні яких перебуває державне майно, що є об’єктом лізингу,
або вони є розпорядниками державних коштів, що залучаються за
договором пайового лізину, чи надають державні гарантії для
забезпечення виконання договору лізингу. Господарськими судами
не встановлено, на яку особу (сторону) покладався обов’язок
реєстрації спірного договору.
Під час вирішення спору судами не перевірено, чи є порушення в
діяльності підприємств - сторін за договору, інших організацій
вимог зазначених Закону України “Про лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
,
“Порядку реєстрації договорів лізингу”, чи є необхідність для
застосування ст. 90 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Повідомлення відповідача в касаційній скарзі про те, що акти
приймання-передачі техніки від 01.02.2001 № 5 та від 01.03.2001
р. № 5 підписані неуповноваженими особами (підпис, виконаний від
імені директора Белемця Г.В., йому не належить), не може бути
взято до уваги, оскільки це питання не було предметом розгляду у
судах першої та апеляційній інстанції.
Згідно зі ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, касаційна інстанція
не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що
не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду
чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази, або додатково перевіряти докази.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9- 111-12 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ЗАТ “Агротехнічна компанія “ПОДОЛІЯ” на
постанову від 30.12.2003 Київського апеляційного господарського
суду та рішення від 08.10.2003 господарського суду міста Києва у
справі № 30/434 задовольнити частково.
Постанову від 30.12.2003 Київського апеляційного господарського
суду та рішення від 08.10.2003 господарського суду міста Київа у
справі № 30/434 скасувати.
Справу № 30/434 направити на новий розгляд до господарського
суду міста Києва.