ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09.02.2004 Справа N 12/122
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - судді
суддів
розглянувши у відкритому Володимирецької об'єднаної державної
судовому засіданні касаційну податкової інспекції
скаргу
на постанову Львівського апеляційного
господарського суду від 14.10.2003
у справі № 12/122
господарського суду Рівненської області
за позовом Володимирецької об'єднаної державної
податкової інспекції
до відповідачів: 1) Колективного підприємства по
водопостачанню та водовідведенню
"А" (далі за текстом - КП "А");
2) Відділу освіти Володимирецької
районної державної адміністрації
про визнання угоди недійсною,
в судовому засіданні взяли участь представники від:
позивача не з'явились
відповідача 1) не з'явились
відповідача 2) не з'явились
Рішенням господарського суду Рівненської області від 26.06.2003 у
позові Володимирецької ОДПІ відмовлено.
За результатами апеляційного провадження Львівським апеляційним
господарським судом прийнято постанову від 14.10.2003, якою
рішення місцевого господарського суду залишено без змін, а
апеляційну скаргу Володимирецької ОДПІ - без задоволення.
Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими актами,
Володимирецька ОДПІ звернулась до Вищого господарського суду
України з касаційною скаргою, в якій просить рішення
господарського суду Рівненської області від 26.06.2003 та
постанову Львівського апеляційного господарського суду від
14.10.2003 - скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити
позовні вимоги податкової інспекції.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Володимирецька ОДПІ посилається на
неправильне застосування господарськими судами норм матеріального
права, а саме: ст. 49 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
та
положень Закону України "Про ліцензування певних видів
господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
з мотивів викладених у
касаційній скарзі.
Проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм
матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого
господарського суду України,
В С Т А Н О В И Л А :
01.03.2001 між КП "А" та Відділом освіти Володимирецької
райдержадміністрації укладено договір б/н про надання послуг з
постачання води з комунального водопроводу та приймання стічних
вод до комунальних каналізацій на термін три роки на загальну суму
робіт, згідно виставлених рахунків, яка складає 5 394, 37 грн..
Розрахунки за надані послуги були проведені через розрахунковий
рахунок КП "А", на який протягом 2001 - 2002 рр. надійшло 5 155,
38 грн..
В ході ревізорсько-оперативного відпрацювання суб'єктів
підприємницької діяльності, які зареєстровані та здійснюють на
території Рівненської області встановлено, що КП "А" здійснює
операції по водопостачанню та водовідведенню за період з
01.11.2000 - 01.10.2002 при відсутності ліцензії, передбаченої
Законом України "Про ліцензування певних видів господарської
діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
. Вказану ліцензію підприємством отримано
лише 05.11.2002.
Вважаючи, що спірну угоду складено з метою, завідомо суперечною
інтересам держави і суспільства, Володимирецька ОДПІ звернулась до
господарського суду з позовом про визнання недійсною угоди (а саме
договору від 01.03.2001 б/н) на підставі ст. 49 Цивільного кодексу
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, а отримані на його виконання КП "А" кошти в сумі
5 155, 38 грн. є такими, що отримані без встановлених законом
підстав.
Відмовляючи в позові, місцевий господарський суд виходив з того,
що факт надання КП "А" зазначених вище послуг без відповідної
ліцензії не може бути підставою для визнання угоди недійсною з
підстав, передбачених ст. 49 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
,
оскільки ст. 22 Закону України "Про ліцензування певних видів
господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
за безліцензійну діяльність
передбачена відповідальність у вигляді штрафу.
Підтримуючи висновки місцевого господарського суду, апеляційний
господарський суд до того ж зазначив, що при зверненні з позовними
вимогами про стягнення з КП "А" коштів в сумі 5 155, 38 грн.
позивач не зазначив у відповідності до якого саме Закону було
нараховано штрафні (фінансові) санкції.
Колегія суддів вважає, що висновки господарських судів попередніх
інстанцій є досить законними й обґрунтованими виходячи з
наступного.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
підприємства, установи, організації, інші юридичні
особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в
установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької
діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з
встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх
порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а
також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на
запобігання правопорушенням. Частина друга цієї ж норми надає
право державним та іншим органам звертатися до господарського суду
випадках, передбачених законодавчими актами України.
Для органів державної податкової служби таким законодавчим актом є
Закон України "Про державну податкову службу в Україні"
( 509-12 ) (509-12)
, статтею 2 якого визначено, що основним завданнями
органів державної податкової служби є здійснення контролю за
додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення,
повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових
фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також
неподаткових доходів, установлених законодавством.
Згідно зі ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
органи
державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Звертаючись до господарського суду з позовом про визнання спірної
угоди недійсною на підставі ст. 49 Цивільного кодексу УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
як на підставу своїх вимог, Володимирецька ОДПІ
посилається на ту обставину, що спірну угоду укладено з метою
завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, оскільки
кошти за спірною угодою отримані без законних на то підстав.
Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками,
передбаченими законом, тому у кожній справі про визнання угоди
недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими
закон пов'язує визнання угоди недійсною.
Лише та обставина, що підприємство протягом деякого часу діяло без
дозволу (ліцензії) на право здійснення відповідної дільності, ще
не є безумовною підставою для визнання спірної угоди недійсною на
підставі ст. 49 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
як такої, що
укладена з метою завідомо суперечною інтересам держави і
суспільства.
У розділі ІІ Закону України "Про державну податкову службу в
Україні" ( 509-12 ) (509-12)
міститься перелік покладених на органи
державної податкової служби функцій, до яких, зокрема, відноситься
здійснення контролю за додержанням законодавства про податки, інші
платежі, валютні операції, порядку розрахунків із споживачами з
використанням електронних контрольно-касових апаратів,
комп'ютерних систем і товарно-касових книг, лімітів готівки в
касах та її використанням для розрахунків за товари, роботи,
послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про державну
реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та ліцензій,
патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів
підприємницької діяльності. Разом з цим, відповідальність та
фінансові санкції за кожне з порушень встановлюється
законодавством, яке регулює перелічені відносини.
В преамбулі Закону України "Про ліцензування певних видів
господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
зазначено, що цей Закон
визначає види господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний
контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів
господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства
у сфері ліцензування.
З огляду на пункт 21 ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних
видів господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
вбачається, що
діяльність, яку здійснює КП "А", а саме: централізоване
водопостачання та водовідведення, підлягає обов'язковому
ліцензуванню.
За здійснення суб'єктами господарювання господарської діяльності
без відповідної ліцензії статтею 22 Закону України "Про
ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
встановлено відповідальність, а саме: застосовуються фінансові
санкції у вигляді штрафів, які спрямовуються до Державного бюджету
України.
До того ж, колегія суддів зазначає, що державний нагляд за
додержанням суб'єктами господарювання вимог даного законодавства
згідно ст. 20 Закону України "Про ліцензування певних видів
господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
покладено на спеціально
уповноважений орган з питань ліцензування та інші органи
виконавчої влади в межах їх повноважень шляхом проведення планових
та позапланових перевірок.
Згідно п. 1.4 Загальних положень Ліцензійних умов провадження
господарської діяльності з централізованого водопостачання та
водовідведення ( z0183-01 ) (z0183-01)
, затверджених наказом Державного
комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
та Державного комітету будівництва, архітектури та житлової
політики України від 14.02.2001 № 35/34, зареєстрованого в
Міністерстві юстиції України 01.03.2001 за № 183/5374 державну
політику у сфері ліцензування господарської діяльності з
централізованого водопостачання та водовідведення, реалізують
Держпідприємництво України, а також: Держбуд України, який
здійснює ліцензування діяльності суб'єктів господарювання, що
надають (мають намір надавати) послуги з централізованого
водопостачання та водовідведення не менше ніж ста тисячам фізичних
осіб або системи централізованого водопостачання та водовідведення
яких розташовані на території двох або більше областей, а також
спільних підприємств та підприємств з іноземними інвестиціями;
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації, які здійснюють
ліцензування діяльності з централізованого водопостачання та
водовідведення суб'єктів господарювання, що провадять її у межах
відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
У разі виявлення державними контролюючими органами та органами
місцевого самоврядування порушень ліцензійних умов, останні
зобов'язані про ці порушення повідомити орган ліцензування, який в
межах повноважень передбачених ст. 22 Закону України "Про
ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ) (1775-14)
приймає рішення щодо притягнення суб'єкта господарювання до
відповідальності.
Частиною 1 ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
визначено, що підставами для скасування або
зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або
постанови апеляційного господарського суду є порушення або
неправильне застосування норм матеріального чи процесуального
права. Оскільки апеляційним господарським судом норми
матеріального та процесуального права порушено не було, то
підстави для скасування оскаржуваної постанови відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 1 ч. 1 ст.
111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,-
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу Володимирецької об'єднаної державної податкової
інспекції від 19.12.2003 № 1737/10-25 залишити без задоволення, а
постанову Львівського апеляційного господарського суду від
14.10.2003 у справі № 12/122 - без змін.