ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.05.2004
Справа N 37/425
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого,
суддів
за участю повноважних представників:
позивача
відповідача
розглянувши у відкритому ТОВ "У"
засіданні касаційну
скаргу
на постанову від 17 грудня 2003 року
Київського апеляційного господарського
суду
у справі № 37/425
за позовом ЗАТ "Торговий дім "УК"
до ТОВ "У"
про стягнення 263 160, 48 грн.
в с т а н о в и в:
В липні 2003 року ЗАТ "Торговий дім "УК" звернулось до
господарського суду м.Києва з позовом до ТОВ "У" про повернення
майна з чужого незаконного володіння на загальну суму 263160,48
грн., посилаючись на те, що відповідач безпідставно утримує
належне йому на праві власності майно.
У вересні 2003 року позивач змінив предмет позову та, відповідно
до вимог ст. ст. 362, 366 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, просив стягнути з
відповідача вартість майна, яке було надано йому для перевезення в
сумі 263160,48 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 31 жовтня 2003 року,
залишеним без змін постановою Київського апеляційного
господарського суду від 17 грудня 2003 року, позов задоволено.
У касаційній скарзі відповідач просить вказані судові рішення
скасувати, як прийняті з порушенням норм матеріального права.
Відзив на касаційну скаргу від позивача до суду не надходив.
За клопотанням позивача розгляд справи відкладався з 15 квітня на
5 травня 2004 року.
Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали
справи та на підставі встановлених в ній фактичних обставин,
проаналізувавши правильність застосування господарськими судами
при прийнятті оскаржуваних судових рішень норм матеріального і
процесуального права, суд вважає, що касаційна скарга підлягає
задоволенню з таких підстав.
Розглядаючи даний спір і приймаючи рішення по справі про
задоволення позову, господарський суд, з яким погодилась
апеляційна інстанція, виходив з того, що у відповідача не виникло
право власності на майно, передане йому для перевезення.
Проте, з вказаними висновками повністю погодитись не можна,
оскільки вони зроблені без повного і всебічного з'ясування
обставин справи, що спричинило порушення судами при прийнятті
оскаржуваних судових рішень норм матеріального і процесуального
права.
Як вбачається з матеріалів справи 10.01.2003 року між позивачем та
відповідачем було укладено договір № 001 на перевезення вантажу
автомобільним транспортом.
Згідно умов п. 1.1 даного договору відповідач взяв на себе
зобов'язання на підставі заявки позивача, яку сторонами було
визначено невід'ємною частиною договору, доставити власним
транспортом вантаж в пункт призначення і видати його уповноваженій
особі, а позивач в свою чергу - сплатити за перевезення
встановлену у заявці плату в установлені строки на підставі
рахунків відповідача (п. 2.2.6 та 3.1, 3.3 договору).
У відповідності до умов договору ЗАТ "Торговий дім "УК" направило
ТОВ "У" заявку № 1 від 15.01.03 на перевезення робочого взуття за
маршрутом Київ-Тимертау Карагандинської області Республіки
Казахстан.
Згідно з актом від 31.01.2003 року вантаж був повернутий у зв'язку
з тим, що поставлене взуття не відповідало умовам контракту Р837
від 21.11.2002 року.
03.02.2003 року позивачем було направлено відповідачу заявку № 2
про перевезення того ж вантажу до м.Києва.
Додатковою угодою № 1 від 27.02.2003 року до договору сторони
узгодили, що вантаж позивача буде зберігатися на складі
відповідача і позивач мав сплачувати відповідачеві за зберігання
вантажу з 15.03.2003 року по 30 грн. за 1 день.
Пунктом 3 додаткової угоди сторони передбачили, що у випадку
неоплати до 31.03.2003 року замовником перевізнику вартості
транспортних послуг по перевезенню товару за договором № 001 від
10.01.2003 року до перевізника переходить право власності на
товар, товар передається перевізнику в якості оплати за надані
транспортні послуги.
За таких обставин, господарському суду необхідно було б з
достовірністю з'ясувати дійсні правовідносини сторін, що склалися
між сторонами з прийняттям додаткової угоди, відповідно до якої
останні узгодили зобов'язання, що випливають з договору схову.
Крім того, необхідно було б більш детально з'ясувати обставини
додаткової угоди та перевірити чи не змінили сторони порядок,
форму та строки розрахунків по договору перевезення № 001 від
10.01.2003 року.
Рішення господарського суду в цій частині не мотивоване та не
відповідає вимогам п. 3 ч. 1 ст. 84 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Апеляційна інстанція на вказані порушення уваги не звернула.
Тому, рішення місцевого господарського суду та постанова
апеляційної інстанції, як прийняті з порушенням норм матеріального
і процесуального права не можуть залишатись без змін і підлягають
скасуванню.
При новому розгляді справи господарському суду необхідно врахувати
наведене, більш повно та всебічно з'ясувати обставини справи, суть
позовних вимог і заперечень, їх обгрунтованість, зібраним доказам
дати правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.
На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 17
грудня 2003 року та рішення господарського суду м.Києва від 31
жовтня 2003 року скасувати, частково задовольнивши касаційну
скаргу.
2. Справу передати на новий розгляд до господарського суду м.Києва
в іншому складі суду.