ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.04.2004 Справа N 240/18-03
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді
судді
розглянувши касаційну Національної акціонерної компанії
скаргу “НУ”
на рішення господарського суду Київської
області
від 17.11.2003 р.
у справі № 240/18-03
господарського суду Київської області
за позовом Національної акціонерної компанії
“НУ”
до відкритого акціонерного товариства
“М”
про стягнення 1460553,28 грн.
за участю представників сторін:
НАК “НУ”
ВАТ “М” не з’явилися
встановила:
Національна акціонерна компанія “НУ” звернулася до
господарського суду Київської області з позовом про стягнення з
відкритого акціонерного товариства “М” 1460553 грн.
заборгованості за векселем, у т.ч. 966617,91 грн. основної
заборгованості, 319950,82 грн. збитків від інфляції та 173984,55
грн. відсотків.
Рішенням господарського суду Київської області від 17.11.2003 р.
у задоволенні позову відмовлено. При цьому, суд першої інстанції
виходив з того, що вексель не було пред’явлено з вимогою для
оплати у встановлений строк відповідачу, в зв’язку з чим позивач
втратив свої права проти векселедавця.
Не погоджуючись з прийнятим у справі судовим актом, НАК “НУ”
звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою та просить скасувати рішення суду, а справу передати до
господарського суду на новий розгляд.
У поданій касаційній скарзі скаржник посилається на неправильне
застосування судом норм матеріального права, зокрема ст. 53
Положення про простий і переказний вексель ( v1341400-37 ) (v1341400-37)
, яке
затверджено постановою ЦВК і РНК СРСР від 07.08.37 р. та
незастосування ст. 78 Положення ( v1341400-37 ) (v1341400-37)
, яка підлягала
застосуванню до взаємовідносин сторін.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального і процесуального
права при винесенні оспорюваного судового акта, знаходить
касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних
підстав.
При вирішенні даного спору по суті заявлених вимог, судом першої
інстанції встановлено, що АТЗТ “І” отримало від ВАТ “М” простий
вексель № 713210790014, датований 03.09.1999р. на суму 966617,91
грн. без зазначення строку платежу.
Згідно з договором міни цінних паперів № 19/456 від 16.09.1999
р. та акту прийому-передачі векселів № 19/456 від 16.09.1999 р.
АТЗТ “І” передало, а НАК “НУ” прийняла у власність зазначений
вексель.
Відповідно до ст. 21 Закону України ”Про цінні папери і фондову
біржу” ( 1201-12 ) (1201-12)
вексель – цінний папір, який засвідчує
безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після
настання строку визначену суму грошей власнику векселя
(векселедержателю).
На момент видачі векселів, вексельні правовідносини були
врегульовані нормами Положення про переказний і простий вексель
( v1341400-37 ) (v1341400-37)
, яке затверджено постановою ЦВК і РНК СРСР від
07.08.1937 р. № 104/1341.
Згідно ст. 77 Положення ( v1341400-37 ) (v1341400-37)
до простого векселя
застосовуються, такі ж положення, що стосуються переказних
векселів, тією мірою, якою вони є сумісними з природою цих
документів.
В силу ст. 26 Положення ( v1341400-37 ) (v1341400-37)
простий вексель, строк
платежу у якому не вказано, розглядається як такий, що підлягає
оплаті за пред’явленням.
За змістом ст. 34 Положення ( v1341400-37 ) (v1341400-37)
вексель строком за
пред’явленням оплачується при його пред’явленні. Він повинен
бути пред’явленим до платежу протягом одного року від дня його
складання.
Із змісту цієї норми вбачається, що вексель із строком платежу
“за пред’явленням” може бути пред’явлений до платежу
векселедержателем у будь-який час, однак у межах року з моменту
його емісії. Отже, емітований відповідачем вексель міг бути
пред’явлений до платежу у будь-який час у період з 03.09.1999 р.
до 03.09.2000 р.
До закінчення річного строку векселі позивачем пред’явлені до
оплати не були, що встановлено при вирішенні даного спору по
суті заявлених вимог судом першої інстанції.
Відповідно до ст. 53 Положення ( v1341400-37 ) (v1341400-37)
, по закінченні
строків, встановлених для пред’явлення векселя строком за
пред’явленням, векселедержатель втрачає свої права проти
індосантів, проти векселедавця і проти інших зобов’язаних осіб,
за винятком акцептанта.
Вказана норма, зокрема, розрізняє осіб, які є векселедателями,
однак не є акцептантами, та акцептантів, якими можуть бути, у
тому числі і векселедателі.
Таким чином, суду першої інстанції необхідно було з’ясувати хто
у даних правовідносинах є акцептантом і в залежності від цих
обставин, визначитись щодо застосування ч. 1 ст. 78 Положення (
v1341400-37 ), згідно якого векселедавець за простим векселем
зобов’язаний так само, як і акцептант за переказним векселем, а
за змістом ч. 1 ст. 70 Положення позовні вимоги, які випливають
з переказного векселя проти акцептанта, погашаються після
закінчення трьох років з дня строку платежу.
Разом з тим, вказана норма підлягає застосуванню у випадку, якщо
судом буде встановлено наявність відповідного матеріального
права у особи, яка звернулася з позовом та факт його порушення.
Таким чином, суд першої інстанції допустив порушення вимог ст. 4
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, яка визначає, що судові рішення
приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи.
Вказані порушення норм процесуального права судом першої
інстанції призвели до неповного з’ясування обставин справи, в
зв’язку з чим відсутні підстави вважати, що судом дана правильна
юридична оцінка спірним правовідносинам та зроблений
відповідаючий чинним нормам матеріального права висновок щодо
прав і обов’язків сторін.
Допущені порушення норм процесуального права, що призвели до
неповного з’ясування обставин справи, не можуть бути усунуті
судом касаційної інстанції.
Відповідно до ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи у
касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на
підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє
застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази.
Враховуючи наведене, прийняте судове рішення підлягає
скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої
інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-
111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1.Касаційну скаргу Національної акціонерної компанії “НУ”
задовольнити.
2.Рішення господарського суду Київської області від 17.11.2003
р. у справі № 240/18-03 скасувати.
3.Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Київської області.