ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.04.2004 Справа N 42/32
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою
відповідальністю “Телекомунікаційна компанія “А”
на рішення господарського суду міста Києва від
28-30.10.2003р. та
постанову Київського апеляційного господарського суду від
23.12.2003р.
у справі № 42/32
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ДЛ”
до Товариства з обмеженою відповідальністю
“Телекомунікаційна компанія “А”
про стягнення 19398,03 грн., боргу, неустойки
за зустрічним позовом
про стягнення 19324,16 грн. штрафу, заставної оплати,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Києва від 28.10.2003р.,
залишеним без змін постановою Київського апеляційного
господарського суду від 23.12.2003р., позовні вимоги ТОВ “ДЛ” до
ТОВ “Телекомунікаційна компанія А” про стягнення 19398,03 грн.
задоволено частково.
Згідно з рішенням присуджено до стягнення з відповідача 16394,33
боргу, 2080,0 грн. штрафу, 184,74 грн. витрат по оплаті
державного мита, 112,38 грн. витрат на інформаційно-технічне
забезпечення судового процесу.
Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом в цій частині,
суди двох інстанцій керувалися ст.ст. 161, 162 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
та виходили з такого.
14.08.2001 р. між сторонами у цій справі укладено договір
оренди, згідно з яким позивач передав в строкове платне
володіння та користування відповідачу нежиле приміщення площею
120 м2 по вул.Гоголівській, 37/2 у м. Києві, а останній
зобов’язався щомісячно вносити орендну плату в розмірі 4752,0
грн. на місяць. Згідно додаткової угоди від 2.01.2003р. – 4160,0
грн. на місяць без повернення ПДВ, та нести всі витрати з
експлуатацўї об’єкта, що орендується та комунальні платежі до
дня фактичного звільнення приміщень та складання акта
прийому-передачі.
Пунктом 7.3. договору оренди від 14.08.2001р.сторони також
передбачили, що орендар компенсує комунальні платежі та плату за
телефонні переговори окремо щомісяця по фактичним витратам
відповідно до рахунку.
Строк дії договору відповідно до вимог його п. 4 становив один
рік, а на підставі додаткової угоди між сторонами від
15.08.2002р. був пролонгований ще на один рік.
Згідно акта прийому-передачі від 14.08.2001 р. вказане
приміщення було передане позивачем у користування відповідачу.
Згідно акта прийому-передачі від 21.05.2003р. відповідач здав, а
позивач прийняв орендоване приміщення з офісним обпаданням, що
було у користуванні відповідача.
Відповідач у відзиві на позовну заяву позов визнав в частині
орендної плати у розмірі 9538,0 грн. (а.с.64)
Судами двох інстанцій встановлено факт невнесення відповідачем
орендної плати за період з.02.по 21.05.2003р. на загальну суму
15254,0 грн., що підтверджується актом звірки розрахунків між
сторонами від 27.03.2003р (а.с.73).
Заборгованість відповідача за споживання ним послуг телефонного
зв’язку в орендованому приміщенні за березень-травень 2003р. на
загальну суму 984,0 грн. підтверджується договором № 7700141468
від 13.03.2000р., укладеним українським державним підприємством
електрозв’язку “У” та позивачем, а також платіжними дорученнями
№№ 88 та 89 від 22.05.2003р., 102, 103 та 106 від 23.06.2003р.,
якими позивач оплатив вказані послуги.
Заборгованість відповідача за споживання ним електричної енергії
в орендованому приміщення за березень-травень 2003р. на загальну
суму 156,29 грн. підтверджується договором на використання
електричної енергії № 26297 від 25.01.2000р. між АЕК
“Київенерго” та позивачем, додатком № 3.1. до договору,
довідками про витрати електроенергії на ТОВ “ДЛ” за березень,
квітень, травень 2003р., а також платіжними дорученнями №№ 59
від 28.03.2003р., 87 від 22.05.2003р., якими позивач оплатив
послуги за отриману електричну енергію.
Отже, встановивши, що відповідач за період з.02.по 21.05.2003р.
не сплатив орендну плату, витрати за користування телефонним
зв’язком та не оплатив вартість спожитої електричної енергії,
суди двох інстанцій дійшли висновку про те, що з нього на
користь позивача підлягає стягненню борг на загальну суму
16394,33 грн. (15254+984,04+156,29).
Окрім того, суди двох інстанцій дійшли висновку про те, що
оскільки відповідач прострочив оплату орендних платежів протягом
більше п’яти днів, то на користь позивача відповідно до вимог
п. 9 договору оренди та ст. 204 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, підлягає
стягненню штраф в розмірі 2080,0 грн.
У задоволенні позовних вимог ТОВ “ДЛ” у частині стягнення з
відповідача витрат по оплаті ним (позивачем) послуг адвоката у
сумі 923,70 грн. судом відмовлено з посиланням на ст. 48
Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, оскільки
позивачем не надано доказів отримання та оплати ним вказаних
послуг.
У задоволенні зустрічного позову про стягнення з ТОВ “ДЛ”
16394,0 грн. штрафу, передбаченого п. 6.3. договору оренди від
14.08.2001 р. та 2376,0 грн. заставленої оплати, судом
відмовлено з огляду на таке.
Відповідно до п. 6.3 спірного договору оренди орендодавець має
право відмовитися від договору оренди тільки у разі продажу
нежилого приміщення, попередивши орендаря у термін не пізніше,
ніж за 2 місяці, при цьому орендодавець компенсує витрати на
проведення невід’ємних конструктивних поліпшень приміщення, що
орендується, та сплачує штраф у розмірі чотиримісячної орендної
плати.
Судами двох інстанцій встановлено, що позивач в односторонньому
порядку не відмовлявся від виконання покладеного на нього згідно
договору оренди зобов’язання. Відповідач безперешкодно
користувався орендованим приміщенням протягом строку дії
договору оренди до часу його розірвання у встановленому порядку
до 21.05.2003р., що підтверджується зібраними у справі доказами,
а тому його (відповідача) права на користування об’єктом оренди
з боку позивача не порушувалися.
Суди двох інстанцій дійшли висновку про те, що укладення
28.03.2003р. позивачем договору № 12/03 купівлі-продажу спірного
приміщення по вул.Гоголівській, 37/2 у м. Києві з ТОВ “ПЛ”
(а.с.80) не дає підстави вважати, що позивач відмовився від
договору оренди. Вказаний договір згідно додаткової угоди між
позивачем та ТОВ “ПЛ” (а.с.116) був розірваний з моменту його
укладення, а саме 28.03.2003р.
Отже, оскільки договір оренди був розірваний за згодою сторін, а
не внаслідок односторонньої відмови позивача від виконання
покладених на нього зобов’язань, суди двох інстанцій дійшли
висновку про те, що у зустрічному позові у частині стягнення
штрафу відповідно до ст.ст. 161, 162 Цивільного кодексу (ЦК)
України слід відмовити.
У задоволені зустрічного позову у частині стягнення заставної
плати у розмірі 2376,0 грн., сплаченої за платіжним дорученням
№ 3 від 20.08.2001р., судом відмовлено, оскільки в цьому
платіжному дорученні у призначенні платежу зазначено: “за оренду
приміщення серпень 2001р., липень 2002р.”.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, відповідач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою та поясненнями до неї, в яких просить суд їх скасувати в
частині відмови ТОВ “Телекомунікаційна компанія А” у зустрічному
позові та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позові вимоги
ТОВ “Телекомунікаційна компанія А” до ТОВ “ДЛ” у повному обсязі,
а саме у розмірі 19 016,0 грн.
У своїй касаційній скарзі скаржник посилається на порушення
судами двох інстанцій норм матеріального права, а саме
ст.ст. 161, 162, 204 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та норм
процесуального права, а саме ст.ст. 32, 43 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Скаржник стверджує, що уклавши договір оренди, ТОВ “ДЛ”
погодилось діяти відповідно до його умов. Тому, на думку
скаржника, у випадку укладення договору купівлі-продажу
орендованого приміщення з ТОВ “ПЛ”, ТОВ “ДЛ” свідомо порушило
умови договору оренди і факт невиконання умов договору оренди
судом встановлено, у зв’язку з чим ТОВ “ДЛ” повинно нести
юридичну відповідальність.
Крім того, скаржник зазначає, що передбачений п. 6.3. договору
оренди штраф не є у причинно-наслідковому зв’язку з умовою про
відмову від договору оренди, а передує цьому і є необхідною
умовою для реалізації ТОВ “ДЛ” свого права на відмову.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та
процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів,
знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з
таких підстав.
У касаційній скарзі відповідач у справі – ТОВ “Телекомунікаційна
компанія “А” оскаржує рішення та постанову у даній справі у
частині відмови у задоволенні його зустрічного позову, по суті ж
ухвалених судових актів за первісним позовом скаржник ніяких
заперечень не надає.
Як встановлено судами двох інстанцій між позивачем та
відповідачем було укладено договір оренди від 14.08.2001р. на
нежиле приміщення площею 120 м2 по вул.Гоголівській, 37/2 у
м. Києві, строком на один рік (а.с.5).
Додатковою угодою від 15.08.2002р. (а.с.8) строк дії оренди
продовжено на один рік, тобто до 15.08.2003р.
Актом прийому-передачі від 14.08.2001 р. позивач передав вказане
приміщення у користування відповідачу (а.с.7).
Відповідно до п. 6.3. вказаного договору оренди, орендодавець
має право відмовитись від договору оренди тільки в разі продажу
нежилого приміщення, попередивши Орендаря у термін не пізніше,
ніж за 2 місяці, при цьому орендодавець компенсує витрати на
проведення невід’ємних конструктивних поліпшень приміщення, що
орендується, та сплачує штраф у розмірі чотиримісячної орендної
плати.
Оскільки позивач 28.03.2003р. уклав з ТОВ “ПЛ” договір
купівлі-продажу орендованого приміщення, не попередивши про це
орендаря (відповідача), то відповідач, вважаючи, що цими діями
позивач (орендодавець) порушив умови п. 6.3. договору оренди,
подав зустрічний позов у даній справі, і просить суд стягнути з
позивача, передбачений вказаним пунктом штраф у розмірі 16 640,0
грн. (а.с.64).
Колегія суддів погоджується з висновками двох судів про те, що у
зустрічному позові в частині стягнення штрафу відповідно до
ст.ст. 161, 162 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
слід відмовити з огляду на
таке.
Відповідно до умов п. 6.3. договору оренди орендодавець має
право відмовитись від договору оренди тільки в разі продажу
нежилого приміщення, при цьому він, зокрема, сплачує орендарю
штраф у розмірі чотиримісячної орендної плати.
Згідно ст. 224 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, за договором
купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у
власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і
сплатити за нього певну грошову суму.
При цьому, основною та визначальною ознакою даного виду договору
є перехід майна у власність покупця.
В силу ст. 128 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, право власності (право
оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з
моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або
договором.
Разом з тим, на майно, правовий режим якого підлягає державній
реєстрації, насамперед на об’єкти нерухомості, право власності
виникає у момент реєстрації переходу прав, а не у момент його
фактичної передачі, або в інший момент, визначений угодою
сторін.
Судами двох інстанцій встановлено, що вказаний договір
купівлі-продажу згідно додаткової угоди між позивачем та ТОВ
“ПЛ” (а.с.116) був розірваний з моменту його укладення -
28.03.2003р. Докази щодо переходу права власності на спірне
майно до третьої особи за договором купівлі-продажу – ТОВ “ПЛ”,
відсутні. Отже, за вказаним договором у сторін не виникли
правові наслідки у вигляді переходу права власності на предмет
купівлі-продажу (орендоване приміщення), а відтак не відбувся і
продаж нежилого приміщення, яке є предметом договору оренди від
14.08.2001р.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, документи, які б
підтверджували б відмову позивача від виконання своїх обов’язків
за договором оренди від 14.08.2003р., відсутні. Сам факт
укладання договору купівлі-продажу, який за згодою сторін
розірваний з моменту його укладання, не може бути доказом
відмови орендодавця від виконання договірних зобов’язань.
Вказаний договір оренди, як вірно встановлено судами двох
інстанцій, розірваний за згодою сторін, а не внаслідок
односторонньої відмови позивача від виконання покладених на
нього зобов’язань, що підтверджується актом прийому-передачі від
21.05.2003р., відповідно до якого відповідач здав, а позивач
прийняв орендоване приміщення з офісним обпаданням, що було у
користуванні відповідача (а.с.75).
Враховуючи, що орендодавець (позивач) орендоване нежиле
приміщення не продав, тобто не розпорядився об’єктом оренди, а
отже не відмовився і від договору оренди, то відсутні і законні
підстави для застосовування до нього штрафу, передбаченого
п. 6.3. договору.
Відносно ж другої вимоги відповідача, викладеної у зустрічному
позові (а.с.65), щодо стягнення з ТОВ “ДЛ” заставної оплати у
розмірі 2376,0 грн., то по суті ухвалених судових актів у цій
частині, скаржник ніяких заперечень у касаційній скарзі не
наводить.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду
апеляційної інстанції про безпідставність цієї вимоги, оскільки
в платіжному дорученні № 3 від 20.08.2001р. (а.с.134) у
призначенні зазначено: “за оренду приміщення серпень 2001,
липень 2002р.”
Відповідно до ст. 33 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
кожна сторона
повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на
підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та
іншими учасниками судового процесу. Утім інші докази, крім
платіжного доручення № 3 від 20.08.2001р., в матеріалах справи
відсутні.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11, 111-13
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю
“Телекомунікаційна компанія “А” залишити без задоволення, а
постанову Київського апеляційного господарського суду від
23.12.2003р. у справі № 42/32 - без змін