ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.04.2004 Справа N 22/504
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
В. Овечкіна – головуючого,
Є. Чернова,
В. Цвігун
за участю представників:
- позивача П. Онищенко
- відповідача Д.Назаренко
- третя особа М. Варламов, Ю. Шестопалова,Т.Смирнова
розглянув Телерадіокомпанії “АІТІ”
касаційну скаргу
на постанову Київського апеляційного господарського суду
у справі № 22/504
за позовом ТОВ “Телерадіокомпанія АІТІ”
до Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення
третя особа Телерадіокомпанія “Студія 1+1”
про визнання недійсними ліцензій
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду м. Києва від 09.04.2003 (судді
О.Багун, Л.Прокопенко, Є Шевченко) у задоволенні позовних вимог
в частині визнання недійсними ліцензій № 000280 від 11.11.96 та
додатку до неї № 0550 від 20.11.2002, зобов’язання Національної
ради з питань телебачення та радіомовлення провести конкурс для
визначення переможця на право мовлення на УТ-2 відмовлено.
В частині позовних вимог про визнання недійсною ліцензії
№ 000280 від 11.11.98 та додатку № 2 до неї провадження у справі
припинено.
Рішення господарського суду мотивовано тими обставинами, що
права позивача як одного з переможців конкурсу не порушені, так
як на час проведення конкурсу позивача, як юридичної особи не
існувало, позивач не є правонаступником організації, яка у 1996
році отримала ліцензію на право мовлення на УТ-2, відповідач
приймаючи рішення в частині збільшення обсягу мовлення третій
особі керувався ст.ст. 2, 17, 18, 19, 31, 23 Закону України “Про
національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”,
ст.ст. 5, 22 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”
( 3759-12 ) (3759-12)
, врахував домовленості між ліцензіатами-мовниками
щодо розподілу ефірного часу.
Постанова Кабінету Міністрів України № 392 ( 392-95-п ) (392-95-п)
від
05.06.95 не встановлює імперативної вимоги щодо сплати
ліцензійного збору ліцензіатом-мовником, докази, які надають
третій особі додаткове право мовлення на 17 годин в матеріалах
справи відсутні.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
19.06.2003 (судді В.Шаргало, Л.Ланченко, Н.Пилипчук) рішення
суду по цій справі залишено без зміни та додатково зазначено, що
рішенням Вищого господарського суду України по справі № 4/6 від
05.04.2001 встановлено факт внесення змін до ліцензії, як змін
умов діяльності компанії, Положення про порядок сплати
реєстраційного збору за видачу ліцензії на той час було чинним,
платіжні документи 1997-1998 рр. підтверджують, що платежі
здійснювалися з метою оплати додаткових обсягів мовлення.
ТРК “АІТІ” просить постанову Київського апеляційного
господарського суду та рішення суду по цій справі скасувати,
визнати недійсними ліцензії № 000280 від 11.01.96, від 11.11.98
і додаток № 2 до цих ліцензій, зобов’язати Національну раду з
питань телебачення і радіомовлення провести конкурс на право
мовлення на УТ-2 з 07.00 до 10.00 год., з 14-00 до 04.00
щоденно.
Касаційна скарга обгрунтовується тими обставинами, що зміни
внесені Національною радою до виданих ліцензій не відповідають
законодавству, відповідною ліцензією не підтверджується,
Положення про порядок сплати ліцензійного збору від 06.07.95
було нечинним, так як грошовий збір сплачується телеорганізацією
безпосередньо. Призначення платежів за платіжними дорученнями і
за рахунком, на підставі якого платежі сплачуються є різними.
Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні
дослўдив матеріали справи та не вважає підстав для задоволення
касаційної скарги виходячи з наступного..
Рішенням Вищого арбітражного суду України від 05.04.2001 по
справі № 4/6 встановлено, що дії Національної ради щодо
прийняття рішень про внесення змін до ліцензії в частині
збільшення обсягів мовлення слід кваліфікувати як зміну за
згодою телекомпанії існуючих умов її діяльності, які відповідно
до законодавства підлягають ліцензуванню. Таке право
Національної ради випливає з завдання щодо раціонального
використання природно обмеженого радіочастотного ресурсу держави
та повноважень щодо визначення порядку використання каналів
мовлення.
Встановлення зазначеного факту має преюдиційне значення виходячи
з ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
В матеріалах справи наявна копія, а у судовому засіданні
представником відповідача надано апеляційному господарському
суду для огляду оригінал Положення про порядок сплати
телерадіоорганізаціями грошового реєстраційного збору за видачу
ліцензії (дубліката ліцензії) та використання цих коштів
Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення,
затвердженого Національною радою 06.07.1995 та погодженого з
Міністерством фінансів України 14.07.1995. Крім того, у
матеріалах справи наявні копії листа Національної ради № 1035
від 01.08.2002 та листа Міністерства фінансів України
№ 042-301/12-7692 від 18.09.2002, якими підтверджується чинність
згаданого положення на час сплати підприємством “Інтер-Медіа”
грошового ліцензійного збору за видачу ліцензії 3-й особі.
Дослідивши правові підстави прийняття згаданого положення судова
колегія дійшла висновку, що Національна рада діяла у
відповідності до ст. 5 Закону України “Про телебачення і
радіомовлення” ( 3759-12 ) (3759-12)
в редакції, що була чинною на той
час. Спірне положення недійсним у судовому порядку не
визнавалось, є спеціальним нормативним актом.
Отже, сплата співзасновником 3-ої особи - Підприємством
“Інтер-Медіа” грошового ліцензійного збору за видачу ліцензії
3-й особі була вчинена у відповідності до чинного на той час
законодавства.
Вивчивши наявні у матеріалах справи платіжні документи (рахунки
Національної ради № 813 від 01.12.1997 № 1036 від 06.07.1998
№ 1075 від 24.09.1998, платіжні доручення № 479 від 04.12.1997,
№ 505 від 11.12.1997, № 549 від 07.07.1998, № 850 від 29.09.1998
та № 1047 від 04.12.1998) касаційна інстанція погоджується з
висновками суду першої інстанції та апеляції про те, що
призначення цих платежів повністю відповідає їх фактичному
призначенню – оплаті за збільшення обсягів мовлення. Збитки
бюджету ненадходженням коштів не нанесені.
Зазначені докази не можуть бути переоцінені касаційною
інстанцією згідно ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Враховуючи, що матеріали справи не містять доказів наявності
ліцензії № 000280 від 11.11.1998 касаційна інстанція не
знаходить підстав для скасування рішення суду першої інстанції
та апеляційної інстанції в частині припинення провадження по
справі у зв’язку з відсутністю предмету спору в частині позовних
вимог про визнання цієї ліцензії недійсною.
Стосовно позовних вимог про визнання недійсною ліцензії № 0550
серія НР від 20.11.2002 та зобов’язання відповідача провести
конкурс для визначення переможця на право мовлення на УТ-2,
судова колегія вважає, що попередніми судовими інстанціями вірно
зроблено висновок про те, що зазначені позовні вимоги мають
похідний характер та не можуть бути задоволені за умови, що
ліцензія № 000280 від 11.11.1996 є дійсною.
Касаційна інстанція звертає увагу на недоведеність
правонаступництва між ПП “АІТІ” та ТОВ ТРК “АІТІ”, що спричинює
виникнення певних прав та обов’язків згідно ст. 37 раніше
чинного Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8,
111-9 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Постанову Київського апеляційного господарського суду у справі
№ 22/504 від 19.06.2003 та рішення господарського суду м. Києва
від 09.04.2003 по цій справі залишити без зміни, а касаційну
скаргу без задоволення.