ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06.04.2004 Справа N 9/123
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого судді Овечкіна В.Е.,
суддів Чернова Є.В.,
Цвігун В.Л.,
розглянув
касаційну скаргу Сільськогосподарського Товариства з обмеженою
відповідальністю “Росія”, м. Новоукраїнка
на постанову від 24.12.03 Дніпропетровського апеляційного
господарського суду
у справі № 9/123 господарського суду Кіровоградської
області
за позовом Сільськогосподарського виробничого
кооперативу “Росія”, м. Новоукраїнка
до Сільськогосподарського ТзОВ “Росія”,
м. Новоукраїнка
Державної податкової інспекції у
Новоукраїнському районі Кіровоградської
області
про визнання договору недійсним,
У справі взяли участь представники
Арбітр.керуючий - Шимановська Г.Л.
СВК “Росія” - Тертична В.П.
СтоВ “Росія” - Гудков А.В. (дор. у справі)
Доценко П. Ю. (дор. у справі)
У червні 2003 року Сільськогосподарський виробничий кооператив
“Росія” звернувся з позовом до господарського суду
Кіровоградської області про визнання недійсним на підставі
ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
договору купівлі-продажу майна від
29.06.01 між СВК “Росія” та Сільськогосподарським товариством з
обмеженою відповідальністю “Росія” (далі - Товариство),
відповідно до умов якого СВК “Росія” був зобов’язаний продати і
передати Товариству власність майно на суму 1 336 531грн.02
коп. . Позов обґрунтовано тим, що на момент укладення Договору
СВК “Росія” мав податкову заборгованість, а тому усе його майно
перебувало у податковій заставі, отже, відчуження майна СВК
“Росія” повинно було здійснюватися виключно за письмовим
погодженням з податковим органом, що зроблено не було.
Відповідно до заяви від 29.08.03 позивачем було збільшено
позовні вимоги. Позивач звернувся з вимогою визнати недійними
договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені між СВК
“Росія” та СТОВ “Росія” 29.06.01 на суму 3128163,60 грн. та на
суму 1336531,02 грн. у зв’язку з невідповідністю їх вимогам
чинного законодавства, посилаючись на те, що при укладенні
договорів відчужуване майно знаходилося в податковій заставі.
Позивач також на підставі ч. 2 ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
просив зобов’язати відповідача повернути все одержане за даними
угодами та покласти судові витрати на відповідача.
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від
15.01.03 у задоволенні позову відмовлено (суддя О.Шевчук).
Рішення мотивовано тим, що суми ПДВ, нараховані відповідно до
вимог п. 11.21 та 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на
додану вартість” ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
в розмірі 308 696 грн. та 268507
грн. віднесені на окремі рахунки згідно Порядку акумуляції та
використання коштів, які нараховуються сільськогосподарським
товаровиробникам – платниками податку на додану вартість щодо
операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва,
включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на
давальницьких умовах із власної сільськогосподарської сировини,
затвердженого постановою КМ України від 26.02.1999 № 271 не є
бюджетною заборгованістю;
- що позов про визнання угоди недійсною на підставі Указу
Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності
за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами”
( 167/98 ) (167/98)
чи Закону України “Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими
фондами” ( 2181-14 ) (2181-14)
та ст. 49 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
може бути
поданий органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні
функції у спірних правовідносинах, у даному випадку податковим
органом;
- що оспорені угоди не можуть бути визнані недійсними по ст. 48
ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
за позовом позивача та з підстав
невідповідності їх вимогам Указу Президента України “Про заходи
щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та
державними цільовими фондами” ( 167/98 ) (167/98)
, оскільки позивач не є
органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у
спірних правовідносинах;
- щодо визнання угод недійсними з підстав невідповідності їх
ст.ст. 24,66 Закону України “Про виконавче провадження”
( 606-14 ) (606-14)
, то суд вважає, що згідно Закону України “Про
властність”, власник на свій розсуд володіє, користується і
розпоряджається належним йому майном, а позивач не довів, що в
момент укладення спірних угод йому було відоме про те, що все
майно знаходиться під арештом.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 24.12.03 рішення господарського суду Кіровоградської області
від 15.10.03 скасовано. Постанову мотивовано тим, що з метою
виконання наказу господарського суду від 19.04.01 по справі
№ 05-01/2717/5-257 на все майно позивача було накладено арешт із
забороною здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить
СВК “Росія” та що 05.05.01 позивачем було отримано постанову від
26.04.03 державного виконавця про арешт всього майна боржника та
оголошення заборони на його відчуження (колегія суддів у складі:
Р.Бахмат- головуючий, Л.Лотоцька, О.Євстигнеєв).
В поданій касаційній скарзі СТзОВ “Росія” просить прийняту у
справі постанову апеляційного господарського суду скасувати, а
рішення господарського суду від 15.10.03 залишити в силі.
Скаржник посилається на те, що відповідно до ч. 1 ст. 56 Закону
України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
жодний державний орган не має
права втручатися у здійснення власником, а також особами,
переліченими в п. 5 ст. 48 цього Закону, їх правомочностей щодо
володіння, користування й розпорядження своїм майном або
встановлювати не передбачені актами України додаткові обов’язки
чи обмеження. Що під час укладання договору купівлі-продажу
нерухомого майна від 29.06.01 на майно, яке зазначено в переліку
майна (додаток № 1 до договору) та зазначеного в Акті приймання
–передачі нерухомого майна, арешт накладено не було.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет
надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної
оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм
процесуального права, згідно з вимогами ст. 111-5 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню
частково з наступних підстав.
Відповідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи у касаційному порядку судові
рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних
обставин справи перевіряє застосування судами попередніх
інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна
інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними
обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові
господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про
достовўрнўсть того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів
над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Судом апеляційної інстанції було встановлено наступне.
По уточненим позовним вимогам позивач просив визнати недійсними
два договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладених між
сторонами 29.06.2001 на 3128163 грн. 60 коп. та на 1336531 грн.
02 коп.
Податкова заборгованість позивача підтверджена довідкою ДПІ
№ 594 від 27.04.2003 станом на 29.06.2001 в сумі 44048 грн.
Позивач отримав 5.05.2001 постанову державного виконавця ДВС про
арешт всього майна та оголошення заборони його відчуження від
26.04.2001, тобто на момент укладання договорів йому було
відомо, що він не має права розпоряджатися майном. Цей факт
апеляційний суд встановив по додатково прийнятим документам. В
постанові зазначено, що докази отримання позивачем постанови ДВС
судом першої інстанції не вимагалися. На підставі зазначених
фактів апеляційна інстанція оскаржувані договори визнала
недійсними, зобов’язавши СТОВ “Росія” повернути СВК “Росія” все
одержане за договорами.
Відповідно Постанові Пленуму Верховного Суду України від
28.04.1978 року № 3 зі змінами “Про судову практику у справах
про визнання угод недійсними” ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
суд, якщо інше не
передбачено законом, своїм рішенням зобов’язує кожну із сторін
повернути другій стороні все одержане за угодою, у випадку коли
угода визнається недійсною з підстав, вказаних в ч. 1 ст. 48 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Апеляційний суд не вказав, а що повинен повернути СВК Товариству
по спірним договорам. За таких обставин постанова апеляційної
інстанції підлягає скасуванню.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції
про те, що позов про визнання угод недійсними з підстав
знаходження майна в податковій заставі, має право подавати
податкова інстанція на підставі ст. 49 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, а не
позивач.
Що стосується перебування майна позивача під арештом, то суду
першої інстанції були надані листи та постанова ДВС від
26.04.2001, в якій зазначено, що на підставі наказу
№ 05-01/2717/5-257 від 19.042001 підлягає з позивача стягненню
70353 грн., та накладено арешт та заборона на відчуження на все
майно.
Відповідно ст. 24 Закону України “Про виконавче провадження”
( 606-14 ) (606-14)
за заявою стягувача виконавець описує майно боржника
і накладає на нього арешт, про що зазначається в постанові.
Стягнення на майно боржника звертається (ст. 3 т. ІІ) в розмірах
і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом, з
урахуванням витрат на виконання та стягнення виконавчого збору
(ст. 50). Арешт майна полягає у проведенні його опису,
оголошенні заборони розпоряджатися ним (ст. 55).
Судом не досліджені обставини, що до арешту майна по зазначеному
вище наказу. ДВС листом № 6526 від 13.10.2003 повідомлено, що
нерухомість СВК (10 одиниць) описані на виконання рішень суду і
додана Постанова про зупинення виконавчого провадження від
11.12.2002 в тому числі по наказам суду серед яких відсутній
наказ вказаний в постанові ДВС від 26.04.2001. Цим обставинам
юридична оцінка не надана.
Колегія не погоджується з висновком суду першої інстанції, що
при арешті майна діяльність власника по розпорядженню належним
йому майном може бути обмежена з моменту коли йому стало відомо
про таке обмеження. Цей висновок не грунтується на Законі
України “Про виконавче провадження” ( 606-14 ) (606-14)
.
Колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду прийнято при
неповному з’ясуванні обставин, що стосуються підстави позову.
При наявності у справі зазначених документів необхідно керуючись
ст. ст. 38, 43 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, якщо подані сторонами докази є недостатніми,
витребувати від підприємств і організацій незалежно від їх
участі у справі, документи, необхідні для вирішення спору і
оцінити їх повно і об’єктивно в їх сукупності, керуючись
законом.
На підставі вищевикладеного прийняті у справі рішення підлягають
скасуванню з передачею справи на новий розгляд при якому
врахувати наведене, встановити всі обставини та повно дослідити
докази. Рішення прийняти відповідно вимог процесуального та
матеріального права.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Сільськогосподарського Товариства з обмеженою
відповідальністю “Росія” задовольнити частково.
Рішення господарського суду Кіровоградської області від 15.10.03
та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 24.12.2003 по справі № 9/123 скасувати, справу направити на
новий розгляд до господарського суду Кіровоградської області.