804/19775/14 Про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення особи з органів внутрішніх справ України, зобов`язання поновити особу на службі та вчинити певні дії - 12.08.2020 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду 15 квітня 2019 року (головуючий суддя - Верба І.О., судді: Коренев А.О., Тулянцева І.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року (головуючий суддя - Шалай А.В., судді: Круговий О.О., Прокопчук Т.С.) у справі №804/19775/14 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - ГУ МВС України в Дніпропетровської області), Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинити певні дії,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, у якому, з урахуванням уточненого адміністративного позову, просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 27 жовтня 2014 року №2239 о/с "По особовому складу" в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (з поставленням на військовий облік);

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 04 листопада 2014 року №426 о/с "По особовому складу" щодо звільнення полковника міліції ОСОБА_1 заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (з поставленням на військовий облік);

- зобов`язати МВС України та ГУ МВС України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки;

- зобов`язати ГУ МВС України в Дніпропетровській області здійснити ОСОБА_1 виплату середньомісячного грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 04 листопада 2014 року по 01 вересня 2018 року;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки та виплати грошового забезпечення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача звільнено з посади заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки лише за формальними ознаками, оскільки він обіймав певну посаду у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади не встановлена, а тому і застосування індивідуальної відповідальності до позивача є неможливим. На переконання позивача, його неправомірно звільнено одночасно і зі служби в органах внутрішніх справ, і з посади, яку він займав, оскільки нормами пункту 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" (1682-18) передбачено звільнення лише з посади. Також, позивач вважає, що він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", на підставі самого лише факту зайняття ним посади заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення. Позивач наголошує на тому, що з 28 жовтня 2014 року по 28 листопада 2014 року він перебував у відпустці. Не зважаючи на це, позивача викликано до ГУ МВС України та 04 листопада 2014 року ознайомлено з наказами про звільнення та видано трудову книжку. Тобто, звільнення позивача відбулося у період коли він знаходився у черговій відпустці. За таких обставин позивач вважає оспорювані накази протиправними, такими, що підлягають скасуванню, а також наявними підстави для поновлення його на займаній посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідачі позов не визнали, подали письмові заперечення проти позову, в яких стверджували, що звільнення позивача відбулося відповідно до вимог Закону України "Про очищення влади" (1682-18) з дотриманням необхідної процедури звільнення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що звільнення позивача здійснено відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням положень Закону України "Про очищення влади" (1682-18) .

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи

Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог повністю.

В обґрунтування касаційної скарги вказує, що суди безпідставно не здійснили аналіз викладених ним у позові обґрунтувань щодо невідповідності оскаржуваних наказів нормам міжнародно-правових актів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, міжнародним принципам проведення люстрації і практиці Європейського суду з прав людини.

ГУ МВС України в Дніпропетровській області подало відзив на касаційну скаргу, за змістом якого висловило незгоду з викладеними позивачем в скарзі доводами та повідомило свою думку про правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо вирішення питання наявності чи відсутності підстав для задоволення цього позову, просило судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Рух касаційної скарги

02 вересня 2019 року вказана касаційна скарга надійшла до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Соколов В.М., судді: Білак М.В., Загороднюк А.Г.

Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду 15 квітня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року у справі №804/19775/14.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 з вересня 1994 року розпочав службу в органах внутрішніх справ України.

Відповідно до наказу МВС України від 26 грудня 2011 року №1333 о/с та наказу ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 30 грудня 2011 року №251о/с ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки.

З положення про ГУ МВС України в Дніпропетровській області, затвердженого наказом МВС України від 02 лютого 2004 року №94 слідує, що ГУ МВС України в Дніпропетровській області є територіальним органом МВС України, який утворюється МВС України та йому підпорядковується.

Згідно послужного списку ОСОБА_1, останній мав нагороди та дисциплінарні стягнення.

Так, пунктом 11 наказу МВС України від 23 травня 2014 року №549 "Про притягнення до дисциплінарної відповідальності", прийнятого за наслідками проведення службового розслідування, ОСОБА_1 попереджено про неповну посадову відповідність.

Зазначене попередження винесено за неналежне виконання функціональних обов`язків, порушення вимог Закону України "Про міліцію" (565-12) , статті 78 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, в частині неналежного виконання своїх обов`язків, організації контролю за станом службової дисципліни, бездоганного виконання статутів та наказів, Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку, затверджених Постановою Ради Міністрів Української РСР від 27 лютого 1991 року №49, розділу ІІ та статей 310, 313 Статуту патрульно-постової служби, затвердженого наказом МВС України від 28 липня 1994 року №404, порушення Правил поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України, затверджених наказом МВС України від 22 лютого 2012 року №155 і вимог керівництва МВС України щодо неухильного дотримання дисципліни та законності, що призвело до масових порушень громадського порядку в місті Дніпропетровську, отримання тілесних ушкоджень громадянами та працівниками міліції.

Під час проведення службового розслідування, стосовно фактів перевищення службових повноважень, зловживання службовим становищем керівниками ГУ МВС, УМВС України в місті Києві, Київській, Дніпропетровській, Черкаській областях, що привело до перешкоджання реалізації громадянами права на мирні зібрання в указаних регіонах було встановлено, що в період з 24 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року на території держави відбулося понад 7,7 тисяч масових заходів, пов`язаних з питаннями європейської інтеграції України, у яких узяли участь понад 2,6 млн. осіб.

З метою забезпечення координації дій підрозділів ГУМВС України в Дніпропетровській області, відряджених в зону проведення АТО (територія Харківської та Донецької областей) відповідними наказами ОСОБА_1 було відряджено до території проведення АТО (територія Харківської та Донецької областей) з 14 липня 2014 року по 24 липня 2014 року, з 05 серпня 2014 року по 08 серпня 2014 року, з 12 серпня 2014 року по 14 серпня 2014 року, з 20 серпня 2014 року по 23 серпня 2014 року, з 27 серпня 2014 року.

Згідно наказу ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 21 жовтня 2014 року №413 о/с позивачу надано частину чергової відпустки за 2014 рік з 28 жовтня 2014 року по 28 листопада 2014 року.

27 жовтня 2014 року МВС України видано наказ №2239 о/с "По особовому складу", яким, на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України №1682-VІІ (1682-18) та пунктом 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, полковника міліції ОСОБА_1 заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік).

Наказом ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 04 листопада 2014 року №425 о/с підполковник міліції ОСОБА_1 відкликаний з чергової відпустки.

Наказом ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 04 листопада 2014 року №426 о/с підполковник міліції ОСОБА_1 звільнений з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) за підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України №1682-VІІ (1682-18) та пунктом 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, підставою зазначено наказ МВС України від 27 жовтня 2014 року №2239 о/с.

04 листопада 2014 ОСОБА_1 отримав в управлінні кадрового забезпечення ГУ МВС України в Дніпропетровській області трудову книжку та військовий квіток.

Позивач, вважаючи накази про його звільнення протиправними й такими, що суперечать змісту та вимогам Закону України №1682-VІІ (1682-18) , Закону України "Про міліцію" (565-12) , Положенню про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженому Постановою Кабінету міністрів Української РСР від 29 вересня 1991 року за №114, трудовому законодавству України, Конституції України (254к/96-ВР) та вимогам європейського законодавства, імплементованого та ратифікованого в Україні, звернувся з цим позовом до адміністративного суду.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною першою статті 3 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

За правилами частин третьої та п`ятої статті 7 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України (254к/96-ВР) , закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

За приписами статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною другою статті 61 Конституції України встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади" (1682-18) (далі також - Закон №1682-VII (1682-18) ).

Згідно з частиною першою статті 1 цього Закону, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону №1682-VII).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).

Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту шостого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Підпунктом 1 пункту 2 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про очищення влади" (1682-18) визначено, що впродовж 10 днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з частиною першою та другою статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) , який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частини першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції №111 від 25 червня 1958 року "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.

Відповідно до статті 27 цієї Конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту б) частини третьої цієї статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення. Закон №1682-VII (1682-18) був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок №788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок №788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку №788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));

- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить із такого.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв`язку зі звільненням позивача з органів внутрішніх справ з займаної посади заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) з підстав передбачених підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади та пунктом 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Підставою для видання спірних наказів про звільнення позивача з займаної посади став факт належності ОСОБА_1 до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", на основі критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, а саме: у період з 30 грудня 2011 року по 22 лютого 2014 року він обіймав посаду заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки.

За результатами розгляду цієї справи суди першої та апеляційної інстанції відмовили у задоволенні вимог позивача щодо визнання такого звільнення протиправним та виходили з правомірності спірного наказу, оскільки висновок про наявність підстав для його звільнення ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посаді, на яку поширюється дія вказаного Закону.

Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування цими судами норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.

Системний аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону №1682-VII (1682-18) дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Також із аналізу цих норм слідує, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, передбачених статтею 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.

Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності його норм приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.

Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1682-VII (1682-18) на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Водночас, Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі №800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі №800/186/17.

Крім іншого, у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок, у справі №800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VІІ.

Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме: особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Водночас, необхідно враховувати, що застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII (1682-18) .

У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII (1682-18) становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

За оцінкою Європейський суд з прав людини, застосування до заявників заходів на підставі Закону №1682 мало дуже серйозні наслідки для їх здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).

У вказаній справі Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII (1682-18) , проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону України №1682-VII (1682-18) можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд з прав людини зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм критеріям, розробленим практикою Європейського суду з прав людини у справі "Полях та інші проти України", Суд указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII (1682-18) заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).

Європейський суд з прав людини підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Отже, заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII (1682-18) посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам Закону №1682-VII (1682-18) , визначеним у його частині другій статті 1.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом в ухваленому судовою палатою рішенні від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).

Водночас, у справі, що переглядається Судом в порядку касаційного провадження, до позивача, також застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України №1682-VII (1682-18) , законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у зазначеному рішенні, а також Верховним Судом у рішенні від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).

За таких обставин, Верховний Суд вважає наявними підстави для врахування вказаних висновків, при вирішенні цього спору.

Отже, визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є обставини вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.

Проте, судами попередніх інстанцій встановлено, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані виключно з підстав перебування його на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадського порядку, яка належить до начальницького складу органу внутрішніх справ, в період з грудня 2011 року по листопад 2014 року, тобто сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року.

Водночас, матеріали, що підтверджують перебування позивача на відповідній посаді, не містять відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірні накази про звільнення позивача не містять обґрунтування того, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, до легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не такими, що є необхідними у демократичному суспільстві.

Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій, виходячи з того, що Закон України №1682-VII (1682-18) не передбачав механізмів індивідуального підходу, погодилися із застосуванням до позивача так званої "автоматичної" люстрації лише у зв`язку з наявністю факту перебування позивача на посаді, щодо якої установлена заборона, сукупним строком більше ніж один рік.

Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі України №1682-VII (1682-18) процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС.

Цей обов`язок висновується із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд вважає спірні накази відповідача такими, що не відповідають критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, та такими, що видані непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Отже, спірні накази підлягають скасуванню судом як протиправні.

Скасування наказу про звільнення позивача, відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки з 04 листопада 2014 року.

Ураховуючи наведене, протилежні висновки судів попередніх інстанцій є помилковими.

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права є підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині.

З огляду на те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи щодо звільнення позивача, але неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у цій частині, Верховний Суд уважає, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення вказаних вимог позову.

Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Верховний Суд зазначає наступне.

Дійшовши помилкового висновку про обґрунтованість та правомірність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили фактичних обставин спору щодо стягнення на його користь сум заробітку за час вимушеного прогулу.

Невстановлення цих фактів є порушенням норм процесуального права (статтей 9, 242, 308 КАС України), які призвели до прийняття необґрунтованих судових рішень і не можуть бути перевірені та усунуті судом касаційної інстанції з огляду на приписи статті 341 цього Кодексу, за якою суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України, справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права допущені як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, тому Верховний Суд дійшов висновку, що рішення цих судів підлягають скасуванню у частині позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 460-IX та статтями 3, 341, 345, 349, 351, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду 15 квітня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2019 року у справі №804/19775/14 скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 27 жовтня 2014 року №2239 о/с "По особовому складу" в частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (з поставленням на військовий облік).

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області від 04 листопада 2014 року №426 о/с "По особовому складу" щодо звільнення полковника міліції ОСОБА_1 заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил (з поставленням на військовий облік).

Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України та Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області поновити ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Дніпропетровській області - начальника міліції громадської безпеки з 04 листопада 2014 року.