ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23.03.2004 Справа N 3/97-928
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому ВАТ “Г”
судовому засіданні
касаційну скаргу
на постанову від 08.12.2003 Львівського
апеляційного господарського суду
у справі № 3/97-928
за позовом СМП “А”
до ВАТ “Г”
про стягнення 152624,45 грн. збитків, в тому числі 126000 грн.
неодержаних доходів від спаду обсягів виручки від реалізації
товарів та 26624,45 грн. інших витрат
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 13.05.2003 господарського суду Тернопільської
області в позові відмовлено у зв’язку з недоведеністю позовних
вимог, що обумовлено відсутністю складання та підписання
сторонами акта передачі майна в оренду, як це передбачено ст. 13
Закону України “Про оренду державного та комунального майна”
( 2269-12 ) (2269-12)
та п. 2.1.1 договору оренди від 01.03.2001.
Постановою від 08.12.2003 Львівського апеляційного
господарського суду рішення скасовано, позов задоволено - на
підставі ст.ст. 203, 209 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
постановлено
стягнути з відповідача на користь позивача 152624,45 грн.
збитків, понесених останнім у зв’язку з неналежним виконанням
орендодавцем умов п. 2.1.2 договору оренди від 01.03.2001 щодо
зобов’язань забезпечити орендарю можливість користуватися усіма
життєзабезпечувальними комунікаціями.
ВАТ “Г” у поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати,
рішення залишити без змін, оскільки вважає, що відсутність акту
прийому-передачі приміщення в оренду вказує на те, що між
сторонами не проведено передачі життєзабезпечувальних
комунікацій. Окрім того, скаржник не погоджується з твердженнями
позивача щодо свого обов’язку забезпечити орендаря телефонним
зв’язком, оскільки у орендодавця відсутня ліцензія на надання
послуг телефонного зв’язку, а перенесення телефонного номера з
одного приміщення в інше відповідачем проведено у зв’язку з
виробничою необхідністю як власником відповідно до вимог Закону
України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
правильності застосування судом апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права та заслухавши пояснення
присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що
касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а оскаржувана
постанова – скасуванню із залишенням без змін рішення суду
першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 203 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
в разі невиконання
або неналежного виконання зобов’язання боржником він
зобов’язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. При
цьому під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором,
втрата або пошкодження його майна, а також не одержані
кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було
виконано боржником.
Постановою Вищого господарського суду України від 28.10.2003 у
справі № 3/84-850 змінено постанову від 27.06.2003 Львівського
апеляційного господарського суду та визнано недійсним на
майбутнє укладений між сторонами договір оренди від 01.03.2001
(а.с.2-6, том 2).
Зазначеною постановою у справі між тими ж сторонами встановлено
юридичний факт відсутності складання сторонами акта передачі
приміщень в оренду, як це передбачено пунктом 2.1.1 договору
оренди від 01.03.2001, який підтверджується перебуванням до
01.03.2001 об’єкта оренди у користуванні СМП “А” на умовах
попереднього договору оренди від 10.08.1996 (п. 1.2 договору),
строк закінчення дії якого чітко збігається з початком дії
договору оренди від 01.03.2001, а також зафіксовано безоплатний
характер правовідносин сторін за договором оренди від 01.03.2003
з огляду на недосягнення сторонами домовленості щодо такої
істотної умови як розмір орендної плати.
Згідно імперативних вимог ч. 2 ст. 35 ГПКУ наведені фактичні
обставини не підлягають доведенню при вирішенні даного
господарського спору, чим спростовуються помилкові посилання
суду апеляційної інстанції на відсутність заперечень ВАТ “Г”
щодо передачі ним приміщень позивачу.
Водночас судом першої інстанції також встановлено відсутність
існування акта прийому-передачі майна в оренду з врахуванням
невиконання позивачем вимог суду про витребування цього
документа, що вказує на порушення сторонами п. 2.1.1 договору
оренди від 01.03.2001 та вимог ч. 1 ст. 13 Закону України “Про
оренду державного та комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
, згідно
якого передача об’єкта оренди орендодавцем орендареві
здійснюється у строки і на умовах, визначених в договорі оренди.
В зв’язку з достовірно встановленими судом обставинами
відсутності передачі відповідачем в оренду позивачу за актом
приміщення певної площі у орендодавця не виникло похідне
зобов’язання забезпечити орендарю можливість користуватися усіма
життєзабезпечувальними комунікаціями, яке передбачено п. 2.1.2
договору оренди від 01.03.2001 та невиконання якого по суті
стало єдиною підставою для покладання на ВАТ “Г”
відповідальності шляхом відшкодування понесених позивачем
збитків. Адже, виходячи зі змісту ст. 131 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
інженерні життєзабезпечувальні комунікації будівлі (комунальні
мережі електро-, тепло-, водопостачання) є невід’ємними
(невіддільними) складовими частинами будь-яких нежилих
приміщень, без яких експлуатація (належне функціонування) цих
приміщень за призначенням є неможливою. При цьому при прийнятті
первісного рішення враховано невизначеність в умовах договору
оренди від 01.03.2001 складу орендованого майна та переліку
життєзабезпечувальних комунікацій, в зв’язку з чим не заслуговує
на увагу помилкове віднесення позивачем до таких комунікацій
телефонної мережі, яка не є невіддільною від будівлі в розумінні
ст. 131 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
З огляду на це касаційна інстанція погоджується з доводами
скаржника про неможливість взяття ним на себе зобов’язань
забезпечити позивача телефонним зв’язком у зв’язку з відсутністю
у ВАТ “Г” ліцензії на надання послуг телефонного зв’язку та
недопустимістю порушення товариством норм Закону України “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності” ( 1775-14 ) (1775-14)
.
Натомість відповідач, як власник телефонного номера 22-54-67,
вправі здійснювати його переміщення у зв’язку з виробничою
необхідністю, так як згідно зі ст. 4 Закону України “Про
власнўсть” ( 697-12 ) (697-12)
власник на свій розсуд володіє,
користується і розпоряджається належним йому майном та майновими
правами. В розрізі цього неправомірним визнається також
зарахування позивачем власних витрат на оплату послуг мобільного
зв’язку до складу нібито понесених ним збитків, оскільки згідно
з ч. 1 ст. 1 Закону України “Про підприємництво” ( 698-12 ) (698-12)
(чинного до 01.01.2004) підприємництво – це безпосередня
самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по
виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою
отримання прибутку.
Висновки суду апеляційної інстанції про понесення позивачем з
вини відповідача збитків у формі витрат та неодержаних доходів
по суті грунтуються на вчиненні орендарю перешкод користуватись
життєзабезпечувальними комунікаціями займаного приміщення шляхом
припинення електропостачання, водопостачання та теплопостачання
з посиланням на наявні у справі докази.
Однак, порушені скаржником з цього приводу питання могли б бути
підставою іншого позовного (негаторного) провадження.
Натомість з матеріалів справи не вбачається звернення орендаря з
позовом до орендодавця про усунення перешкод у користуванні
орендованим майном, в зв’язку з чим передчасними визнаються
висновки суду апеляційної інстанції про закриття орендодавцем
доступу орендаря до всіх комунальних мереж та заподіяння
позивачу шкоди, які не враховують неврегульованості сторонами
питань передачі певних нежилих приміщень та їх складу, а точніше
відсутності їх фактичної передачі в оренду в рамках договору від
01.03.2001.
Окрім того, колегія відхиляє вміщені в оскаржуваній постанові
суперечливі висновки суду про самовільне припинення ВАТ “Г” з
11.05.2002 подачі електроенергії в орендоване приміщення з
посиланнями на акт перевірки Тернопільської швейної фабрики
(а.с. 16, том 1), які не відповідають зовсім протилежним
висновкам актів перевірки Тернопільських міських електромереж
від 31.05.2002, від 10.06.2002 та від 29.07.2002 про відсутність
порушення норм електропостачання.
Згідно зі ст. 209 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
особа, яка не виконала
зобов’язання або виконала його неналежним чином, несе майнову
відповідальність лише при наявності вини (умислу або
необережності), крім випадків, передбачених законом або
договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила
зобов’язання.
Крім застосування принципу вини при вирішенні спорів про
відшкодування шкоди необхідно виходити з того, що шкода підлягає
відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв’язку між
неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою.
Судом першої інстанції на підставі ретельної правової оцінки
умов договору оренди від 01.03.2001 та інших наявних у справі
доказів з достовірністю встановлено, а судом апеляційної
інстанції не спростовано недоведеність обставин порушення чи
неналежного виконання відповідачем зобов’язань, передбачених
п. 2.1.2 договору оренди від 01.03.2001, у зв’язку з відсутністю
виникнення у орендодавця цих похідних зобов’язань, що обумовлено
встановленням судом беззаперечного факту відсутності попередньої
передачі позивачу майна в оренду за актом прийому-передачі у
порядку п. 2.1 вищевказаного договору. Наведені обставини
вказують на недоведеність вини відповідача у понесених позивачем
збитках та відсутність неправомірних дій орендодавця, пов’язаних
з неналежним виконанням договірного зобов’язання.
Водночас касаційна інстанція вважає за необхідне зазначити про
недоведеність збитків позивача у вигляді неодержаних доходів від
спаду обсягів виручки від реалізації товарів, оскільки неможливо
визначити заздалегідь на майбутнє розмір доходів від
торгівельної діяльності, які в переважній мірі залежать від
об’єктивних ринкових факторів, як-от, зменшення чи збільшення
попиту на певний товар, збільшення кількості конкуруючих
суб’єктів торгівельної діяльності тощо.
З огляду на те, що підставою скасування рішення від 13.05.2003
судом апеляційної інстанції стало помилкове застосування
останнім ст.ст. 203, 209 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та ст.ст. 33, 35
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, а
судом першої інстанції встановлено недоведеність неналежного
виконання відповідачем договірних зобов’язань та, як наслідок,
відсутність підстав для покладання на скаржника за умов
відсутності вини цивільно-правової відповідальності, і ці
обставини не спростовано апеляційним господарським судом,
первісне рішення про відмову в позові є правомірним та
відповідає чинному законодавству і фактичним встановленим
обставинам даної справи.
Зважаючи на наведене, колегія дійшла висновку про помилкове
застосування судом апеляційної інстанції до спірних цивільних
правовідносин норм матеріального та процесуального права, в
зв’язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню із
залишенням без змін рішення суду першої інстанції.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, п. 6
ст. 111-9, ч. 1 ст. 111-10, 111-11 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ВАТ “Г” задовольнити.
Постанову від 08.12.2003 Львівського апеляційного господарського
суду у справі № 3/97-928 скасувати, а рішення від 13.05.2003
господарського суду Тернопільської області у даній справі
залишити без змін.
Стягнути з позивача на користь відповідача 750 грн. витрат по
держмиту, сплаченому за перегляд справи в порядку касації.
Наказ доручити видати господарському суду Тернопільської
області.