Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів - Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Терлецького О. О, Тітова Ю. Г., розглянувши за винятковими обставинами в порядку письмового провадження за скаргою Жидачівської районної державної адміністрації Львівської області справу за позовом Фермерського господарства ОСОБА_1 (далі - ФГ ОСОБА_1) до Жидачівської районної державної адміністрації Львівської області (далі - Жидачівська РДА) та Бережницької сільської ради Жидачівського району Львівської області (далі - Бережницька сільрада) про визнання незаконними розпорядження, актів, протоколу та рішення, встановила:

У квітні 2006 року ФГ ОСОБА_1 звернулося з адміністративним позовом до Жидачівської РДА та Бережницької сільради, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просило визнати незаконними та скасувати: розпорядження Жидачівської РДА N 158 від 12 березня 2004 року "Про припинення користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_1", Вказівки державного інспектора по використанню та охороні земель N 4 від 1 серпня 2002 року, акт перевірки дотримання земельного законодавства N 4 від 9 вересня 2002 року, акт N 1 від 4 липня 2003 року, Протокол про порушення земельного законодавства N 5/16 від 18 липня 2003 року та рішення Бережницької сільради N 7 від 27 жовтня 2003 року про звернення до Жидачівської РДА з клопотанням щодо вирішення питання про припинення права користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_1 у розмірі 12 га.

Позовні вимоги обґрунтовувало тим, що відповідачами порушено вимоги статті 144 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) щодо підстав припинення користування земельною ділянкою, яка на законних підставах закріплена за ОСОБА_1 у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства.

Господарський суд Львівської області постановою від 18 жовтня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 року, відмовив у задоволенні позову.

Вищий адміністративний суд України постановою від 26 лютого 2009 року касаційну скаргу ФГ ОСОБА_1 задовольнив частково, зазначені судові рішення скасував і ухвалив нове рішення яким позов задовольнив частково - визнав незаконними та скасував розпорядження Жидачівської РДА N 158 від 12 березня 2004 року "Про припинення користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_1" та рішення Бережницької сільради N 7 від 27 жовтня 2003 року про звернення до Жидачівської РДА з клопотанням щодо вирішення питання про припинення права користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_1 у розмірі 12 га. В решті заявлених позовних вимог відмовив.

У скарзі до Верховного Суду України Жидачівська РДА, посилаючись на неоднакове та неправильне в цій справі застосування судом касаційної інстанції статті 22 Земельного кодексу УРСР 1990 року (із змінами і доповненнями) та статей 125, 143, 144 ЗК України, просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України.

На підтвердження неоднакової судової практики скаржник наводить ухвалу Верховного Суду України від 16 лютого 2000 року.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі та запереченнях проти неї доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга підлягає задоволенню. При цьому колегія суддів виходить із такого.

Судами встановлено, що згідно з Державним актом N 36 від 22 липня 1991 року за ОСОБА_1 закріплено в довічне успадковуване володіння 12 га землі для ведення селянського господарства. У 1995 році створене ФГ ОСОБА_1.

Протягом 2002 - 2003 років головним державним інспектором по використанню і охороні земель Львівської області та представниками Бережницької сільради неодноразово складалися протоколи та акти про знаходження вказаної земельної ділянки в занедбаному стані, забур'яненою. Позивач попереджався про вжиття відповідних заходів для знищення бур'янів, про необхідність використання земельної ділянки за призначенням та притягався до адміністративної відповідальності.

Рішенням N 7 від 27 жовтня 2003 року Бережницька сільрада вирішила звернутися з клопотанням до Жидачівської РДА про припинення права користування фермером ОСОБА_1 наданою йому для ведення фермерського господарства земельною ділянкою площею 12 га і про передачу її до земель запасу сільської ради.

Розпорядженням N 158 від 12 березня 2004 року Жидачівська РДА прийняла рішення про припинення права користування позивачем зазначеною земельною ділянкою.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що земельна ділянка використовувалася позивачем не за цільовим призначенням, а тому оспорювані рішення Бережницької сільради N 7 від 27 жовтня 2003 року та розпорядження Жидачівської РДА N 158 від 12 березня 2004 року відповідають вимогам статей 141, 144 ЗК України, у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання їх незаконними.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольняючи частково позов, Вищий адміністративний суд України виходив з того, що виділення особі земельної ділянки в довічне успадковуване володіння є передачею цієї ділянки у власність, а тому порядок припинення права користування земельними ділянками встановлений статтею 144 ЗК України до спірної ділянки не міг застосовуватися.

Проте такий висновок касаційного суду є помилковим внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Так, зокрема, касаційний суд не врахував, що на момент виділення земельної ділянки позивачу в довічне успадковуване володіння у 1991 році Земельний кодекс (2768-14) Української РСР не передбачав інституту права приватної власності на землю.

Право приватної власності громадян України на землю встановлено лише з набранням чинності змін і доповнень, внесених Законом України від 13 березня 1992 року N 2196-XII "Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР". Відповідно до статті 22 Земельного кодексу України 1990 року (в редакції від 13 березня 1992 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Судом першої інстанції встановлено, що передача земельної ділянки ОСОБА_1 у власність, відповідно до вимог статті 17 Земельного кодексу України 1990 року (в редакції від 13 березня 1992 року) сільською чи районною радою народних депутатів не здійснювалась, Державний акт на право власності на земельну ділянку йому не видавався.

Перевіряючи законність ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, касаційний суд неправильно визначив правовий статус земельної ділянки, визнавши її об'єктом права приватної власності і прийшов до помилкового висновку, що порядок припинення права користування встановлений статтею 144 ЗК України до спірної ділянки не міг застосовуватися. Суд не врахував також, що нормами ЗК України окремо врегульовані підстави припинення права власності та права користування земельними ділянками і порядок припинення таких прав.

Згідно статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є зокрема використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Статтею 144 ЗК України встановлено порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства.

За наведених обставин, у відповідності до вимог частини 2 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, постанова Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню із залишенням в силі помилково скасованих рішень судів апеляційної та першої інстанцій.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Жидачівської районної державної адміністрації Львівської області задовольнити.

Скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 26 лютого 2009 року і залишити в силі ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 року та постанову господарського суду Львівської області від 18 жовтня 2006 року.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.