Про стягнення збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного видобування підземних вод без спеціального дозволу на користування надрами - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року у справі № 922/2610/14 за позовом Харківського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Малинівської селищної ради, Державної екологічної інспекції у Харківській області до товариства з обмеженою відповідальністю "Малинівський склозавод" про стягнення 584 326,51 грн,

У червні 2014 року Харківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Малинівської селищної ради та Державної екологічної інспекції у Харківській області звернувся до господарського суду Харківської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Малинівський склозавод" (далі - ТОВ "Малинівський склозавод") про стягнення збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного видобування підземних вод без спеціального дозволу на користування надрами у період із 8 серпня 2011 року по 20 червня 2012 року, у розмірі 584 326,51 грн.

Рішенням господарського суду Харківської області від 2 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2014 року змінено мотиви відмови у позові.

Вищий господарський суд України постановою від 24 грудня 2014 року залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2014 року та рішення господарського суду Харківської області від 2 вересня 2014 року.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року з підстав, передбачених пунктом 1 статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) України), заступник Генерального прокурора України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 23 Кодексу України про надра, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах при вирішенні аналогічних судових справ, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2014 року, рішення господарського суду Харківської області від 2 вересня 2014 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

На обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заступник Генерального прокурора України долучив до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 3 червня 2013 року у справі № 5011-6/12956-2012, від 12 листопада 2013 року у справі № 5002-23/3195-2012, від 17 вересня 2014 року у справі № 910/23283/13.

Ухвалою від 23 лютого 2015 року Вищий господарський суд України допустив справу № 922/2610/14 до провадження Верховного Суду України.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що Державною екологічною інспекцією у Харківській області з 8 по 25 квітня 2014 року було проведено планову перевірку дотримання ТОВ "Малинівський склозавод" вимог природоохоронного законодавства в галузі охорони атмосферного повітря, водних і земельних ресурсів щодо поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами, за результатами якої складено акт № 471/01-04/08-09.

Перевіркою встановлено, що основним видом діяльності ТОВ "Малинівський склозавод" є виробництво скляних виробів.

Територія підприємства складається із двох проммайданчиків площею 1,7360 га та 5,1175 га і використовується на підставі договорів оренди земельних ділянок, розташованих у Харківській області, Чугуївському районі, землі Малинівської селищної ради (за межами населеного пункту), від 20 липня 2007 року та від 20 лютого 2012 року.

ТОВ "Малинівській склозавод" є власником двох артезіанських свердловин, розташованих на зазначених земельних ділянках.

Водопостачання на підприємстві здійснює на підставі виданих Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Харківський області дозволів на спеціальне водокористування Укр. № 5050 А/Хар. та Укр. № 5720 А/Хар. зі строками дії відповідно до 31 березня 2012 року та 8 лютого 2015 року, згідно з якими відповідач використовує 2 свердловини для видобування води для задоволення виробничих та господарсько-побутових потреб з визначенням обсягів водозабору.

Видобування підземних вод на час перевірки ТОВ "Малинівський склозавод" здійснює на підставі спеціального дозволу на користування надрами від 21 червня 2012 року № 4175, виданого Державною службою геології та надр України терміном на 5 років.

У період з 8 серпня 2011 року по 20 червня 2012 року (до моменту отримання спеціального дозволу на користування надрами) відповідач здійснював видобування підземної води для виробничих потреб за відсутності спеціального дозволу на користування надрами, що є порушенням вимог статей 16, 19, 21, 23 Кодексу України про надра.

За наслідками перевірки Державна екологічна інспекція у Харківській області відповідно до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 20 липня 2009 року № 389 (z0767-09) (із змінами згідно з наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 30 червня 2012 року № 220), проведено розрахунок збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного використання водних ресурсів за відсутності спеціального дозволу на користування надрами, розмір яких з урахуванням внесених змін у зв'язку з виправленням помилки становив 584 326,51 грн.

Відмова ТОВ "Малинівський склозавод" відшкодувати державі заподіяні збитки у добровільному порядку стала підставою для звернення прокурора з такими вимогами до господарського суду.

У справі № 922/2610/14, що розглядається, Вищий господарський суд України залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про стягнення збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного видобування водних ресурсів без спеціального дозволу на користування надрами, та виходив із того, що ТОВ "Малинівський склозавод" не перевищило встановлений законодавством ліміт продуктивності водозаборів підземних вод, тому воно мало право без спеціального дозволу на користування надрами видобувати підземні води в межах наданої йому в оренду земельної ділянки для використання у виробничому процесі. При цьому Вищий господарський суд України погодився з висновком апеляційного суду, зробленим з посиланням на статтю 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ), про те, що під господарськими потребами у контексті статті 23 Кодексу України про надра слід розуміти потреби підприємства, пов'язані, у тому числі, з виробництвом.

Водночас у постановах у справах №№ 5002-23/3195-2012, 5011-6/12956-2012 та 910/23283/13 Вищий господарський суд України наведені норми матеріального права застосував по-іншому, внаслідок чого ухвалив різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

У зазначених вище постановах Вищий господарський суд України дійшов висновку про відмову у задоволенні аналогічних позовних вимог та про те, що стаття 23 Кодексу України про надра не підлягає застосуванню до спірних подібних правовідносин, оскільки видобувати підземні води без спеціальних дозволів в розмірі, що не перевищує 300 кубічних метрів на добу, суб'єкти господарювання мають право лише для власних господарсько-побутових потреб, а видобуток підземних вод для здійснення господарської діяльності (відповідачі використовували підземні води для виробничих потреб) вимагає отримання спеціального дозволу на користування надрами.

Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 23 Кодексу України про надра (у редакції від 22 грудня 2010 року).

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.

Стаття 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (далі - Закон) передбачає, що використання природних ресурсів в Україні здійснюється в порядку загального і спеціального використання природних ресурсів. В порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.

Статтями 68, 69 Закону встановлено, що порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність. Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі.

Частиною 1 статті 149, статтею 151 ГК України також передбачено, що суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Відповідно до Водного кодексу України (213/95-ВР) (далі - ВК України) підземні води належать до державного водного фонду України, а згідно з Кодексом України про надра (132/94-ВР) вони є частиною надр (є корисними копалинами загальнодержавного значення відповідно до Переліку корисних копалин загальнодержавного значення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 року № 827 (827-94-п) ).

Стаття 2 ВК України містить посилання на гірничі відносини, які виникають під час користування водними об'єктами та регулюються відповідним законодавством України.

Тобто прісні підземні води - це природний ресурс із подвійним правовим режимом, а тому, використовуючи підземні води, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.

Відповідно до положень статей 46, 48 ВК України водокористування може бути загальним або спеціальним. Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється фізичними та юридичними особами для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.

Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу (пункт 9 частини 1 статті 44, статті 49 ВК України).

Статтями 16, 19, 21 Кодексу України про надра передбачено, що користування надрами, у тому числі видобування підземних прісних вод, здійснюється на підставі спеціального дозволу на користування надрами.

Отже, чинним законодавством передбачено обов'язок отримання господарюючими суб'єктами як дозволу на спеціальне водокористування, так і спеціального дозволу на користування ділянкою надр. При цьому спеціальний дозвіл на користування надрами дає право на видобування підземних вод, а дозвіл на спеціальне водокористування - право на їх використання.

Разом із тим Кодекс України про надра (132/94-ВР) передбачає випадки, за яких господарюючі суб'єкти мають право видобувати підземні води без спеціального дозволу (стаття 21 Кодексу України про надра).

Статтею 23 Кодексу України про надра закріплено право землевласників і землекористувачів у межах наданих їм земельних ділянок без спеціальних дозволів видобувати, зокрема, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови, що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 кубічних метрів на добу.

Таким чином, видобувати підземні води без спеціальних дозволів в обсязі, що не перевищує 300 кубічних метрів на добу, суб'єкти господарювання мають право лише для власних господарсько-побутових потреб. У свою чергу, видобуток підземних вод для здійснення господарської діяльності вимагає отримання спеціального дозволу уповноваженого державою органу.

Однією з обов'язкових умов для звільнення суб'єкта господарювання від необхідності отримання дозволу на користування надрами є видобування води з метою її використання для власних господарсько-побутових потреб.

Водночас чинне законодавство не містить норм, які б тлумачили поняття "господарсько-побутові потреби".

Проте із системного аналізу приписів глави 11 (спеціальне водокористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення), глави 13 (особливості спеціального водокористування та користування водними об'єктами для потреб галузей економіки) ВК України та приписів глави 2 (надання надр у користування), глави 4 (плата за користування надрами) Кодексу України про надра (132/94-ВР) вбачається, що законодавець відносить господарсько-побутові потреби до потреб населення, натомість, виробничі потреби підприємства охоплюються поняттями "водокористування для потреб галузей економіки" та "промислові потреби".

При цьому помилковим є посилання апеляційного суду, з яким погодився і Вищий господарський суд України, на положення статті 3 ГК України, оскільки статтею 4 цього ж Кодексу визначено, що не є предметом регулювання ГК України (436-15) земельні, гірничі, лісові та водні відносини, тому наведене в ГК України (436-15) тлумачення поняття "господарська діяльність" поширюється виключно на цей Кодекс, тоді як спірні правовідносини регулюються ВК України (213/95-ВР) та Кодексом України про надра (132/94-ВР) .

З огляду на викладене безпідставним є висновок Вищого господарського суду України про те, що господарськими потребами у контексті статті 23 Кодексу України про надра є потреби підприємства, пов'язані, у тому числі, з виробництвом.

Суди з посиланням на звіти ТОВ "Малинівський склозавод" про використання води за 2011 та 2012 роки встановили, що відповідач використовував воду не тільки для задоволення господарських і побутових потреб, а й для виробничих потреб, що виключає можливість використання підземних вод без отримання відповідного дозволу.

Отже, Вищий господарський суд України безпідставно застосував до спірних правовідносин сторін у справі № 922/2610/14 положення статті 23 Кодексу України про надра.

Оскільки суд касаційної інстанції при вирішенні справи, що розглядається, неправильно застосував норми матеріального права, заява заступника Генерального прокурора України підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 24 грудня 2014 року - скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (192-19) та статтями 111-16, 111-23, 111-24, 111-25 Господарського процесуального кодексу України, в редакції, що діяла до набрання чинності цим Законом, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України