Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Барбари В.П.,

суддів: Балюка М.І., Берднік І.С., Гуля В.С., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Фесенка Л.І., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Діместіон» (далі - ТОВ «Діместіон») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 7 грудня 2011 року у справі № 26/133 за позовом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до товариства з обмеженою відповідальністю «Проектна компанія «Ярус» (далі - ТОВ «Ярус»), товариства з обмеженою відповідальністю «Б.Р.К.» (далі - ТОВ «Б.Р.К.»), ТОВ «Діместіон», треті особи: Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Управління), Київська міська рада, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання відсутнім права власності на земельну ділянку,

До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Діместіон» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 7 грудня 2011 року у справі № 26/133.

Заяву мотивовано тим, що зокрема у справах № 48/380 та № 5020-12/093-1747/2011 Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшов висновку про те, що оскільки позивач не є стороною оспорюваного правочину і між сторонами відсутні зобов'язальні правовідносини щодо відчуження спірного майна, то це майно може бути витребувано від останнього набувача шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ТОВ «Діместіон», ТОВ «Б.Р.К.» та Управління не використали наданого їм законом права на участь представника в судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Київської міської ради та ТОВ «Ярус», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав.

При вирішенні справи господарськими судами встановлено, що на підставі рішення господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 року у справі № 44/598, залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 квітня 2010 року, визнано укладеним між ТОВ «Ярус» та Київською міською радою договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 4909,00 кв. м, кадастровий номер 8000000000:66:099:0039, для будівництва, експлуатації та обслуговування накриття відкритої частини Святошинсько-Броварської лінії метро з обладнанням пішохідними містками, створенням приміщень торговельно-офісного та розважального призначення, паркінгу, супутньої інфраструктури на проспекті Броварському у Дніпровському районі м. Києва (далі - земельна ділянка) та зобов'язано Управління забезпечити підписання, реєстрацію та видачу в установленому порядку державного акта на право власності на земельну ділянку.

На виконання зазначеного рішення 29 грудня 2009 року ТОВ «Ярус» було видано державний акт серії ЯЖ № 039264 на право власності на земельну ділянку, який зареєстровано Управлінням у книзі записів реєстрації актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 09-8-00118.

19 січня 2010 року між ТОВ «Ярус» та ТОВ «Б.Р.К.» було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 та внесено до реєстру за № 54, про що нотаріусом також зроблено відповідну відмітку на державному акті серії ЯЖ № 039264 на право власності на земельну ділянку.

Управлінням зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку за № 09-8-00120, про що 11 лютого 2010 року зроблено відповідну відмітку на державному акті серії ЯЖ № 039264 на право власності на земельну ділянку.

23 лютого 2010 року між ТОВ «Б.Р.К.» та ТОВ «Діместіон» було укладено договір купівлі-продажу цієї ж земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 та внесений до реєстру за № 741, про що нотаріусом зроблено відповідну відмітку на державному акті серії ЯЖ № 039264 на право власності на земельну ділянку.

Управлінням зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку за № 09-8-00143, про що 15 червня 2010 року зроблено відповідну відмітку на державному акті серії ЯЖ № 039264 на право власності на земельну ділянку.

Однак постановою Вищого господарського суду України від 6 грудня 2010 року у зазначеній справі рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновкими про те, що оскільки постановою Вищого господарського суду України від 6 грудня 2010 року у справі № 44/598 рішення господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 року, яким визнано укладеним договір купівлі-продажу земельної ділянки між ТОВ «Ярус» та Київською міською радою, скасовано, тому ТОВ «Ярус» набуло права власності на земельну ділянку незаконно і не мало права відчужувати її ТОВ «Б.Р.К.», а останнє в свою чергу не мало права відчужувати її ТОВ «Діместіон». А отже, вказана обставина є підставою для визнання недійсними з моменту укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 19 січня 2010 року та 23 лютого 2010 року. Також зазначив, що судом першої інстанції правомірно визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 039264 на право власності на земельну ділянку та обґрунтовано визнано відсутність у ТОВ «Діместіон» права власності (права володіння, користування та розпорядження) на спірну земельну ділянку.

Проте з таким висновком погодитись неможна.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

Виходячи зі змісту частини першої статті 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Разом із тим частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Цивільним кодексом України (435-15) передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

За таких обставин заява ТОВ «Діместіон» підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 7 грудня 2011 року - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 111-23- 111-25 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Діместіон» задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 7 грудня 2011 року у справі № 26/133 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.