Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Барбари В.П., суддів: Балюка М.І., Берднік І.С., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б., Яреми А.Г.,

розглянувши у відкритому спільному судовому засіданні заяву приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Соверен» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 березня 2012 року у справі № 4/17-3520-2011 за позовом приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Соверен» до приватного акціонерного товариства «Міська страхова компанія» про стягнення суми,

У серпні 2011 року приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Соверен» (далі ПАТ «СК «Соверен») звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до приватного акціонерного товариства «Міська страхова компанія» (далі ПАТ «Міська страхова компанія») про стягнення 10 296, 11 грн страхового відшкодування в порядку регресу та 677, 71 грн пені.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що позивачем виконано свій обов'язок щодо виплати страхового відшкодування, а відповідач ухиляється від виконання свого обов'язку здійснити регресну виплату.

Рішенням господарського суду Одеської області від 21 листопада 2011 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 17 січня 2012 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення обґрунтовано вимогами підпункту 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 та підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961), згідно яких при відсутності повідомлення страхувальника або водія спричинившого дорожньо-транспортну пригоду далі - ДТП) про ДТП позивач не набув права регресного позову до відповідача.

Постановою Вищого господарського суду України від 27 березня 2012 року рішення господарського суду Одеської області від 21 листопада 2011 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17 січня 2012 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення

10 296,11 грн. страхового відшкодування в порядку регресу. Прийнято нове рішення про задоволення позову в цій частині, стягнуто з ПАТ «Міська страхова компанія» на користь ПАТ «СК «Соверен» 10 296, 11 грн. страхового відшкодування в порядку регресу. В частині позовних вимог про стягнення 677,71 грн. пені рішення та постанову залишено без змін.

Постанову мотивовано неправильним застосуванням підпункту 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961, яка не містить підстав для відмови у задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених сум коштів за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а підпункт 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону № 1961 передбачає право, а не відсутність такого права страховика на подачу регресного позову.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від

27 березня 2012 року ПАТ «СК «Соверен» посилається на неоднакове застосування Вищим господарським судом України положень пункту 37.2 статті 37 Закону № 1961 (в редакції чинній до 19.09.2011 р.; п. 36.2 ст. 36 Закону в чинній редакції) внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України у справах № 20/150-10 від 18.05.2011 року, № 48/144 від 07.09.2011 року,

№ 42/92 від 23.08.2011 року та рішення Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6-5555св11 від 28.09.2011 року.

Ухвалою від 26 червня 2012 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 4/17-3520-2011 для перегляду Верховним Судом України оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява не підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.

Як встановлено судами, 14 травня 2010 року страхувальник ОСОБА_15 уклав договір добровільного страхування транспортного засобу № 1-198-005/10 із страховиком ПАТ «СК «Соверен», яким застрахував автомобіль СУЗУКІ д.н. НОМЕР_3.

Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 27 серпня 2010 року у ДТП, за участю автомобілів СУЗУКІ д.н. НОМЕР_3 під керуванням страхувальника ОСОБА_15 та Шкода д.н. НОМЕР_2 під керуванням ОСОБА_16, визнано винним водія ОСОБА_16

Страховик ПАТ «СК «Соверен» зобов'язання за договором майнового страхування виконав. Платіжним дорученням № 1902 від 14 грудня 2010 року страхове відшкодування в розмірі 10 296,11 грн виплатив страхувальнику ОСОБА_15

Статтею 27 Закону України «Про страхування» (далі Закон № 85-96ВР) та статтею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Цивільно-правову відповідальність ОСОБА_16, застраховано в ПАТ «Міська страхова компанія» згідно полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії

№ ВС/9255615 від 14 грудня 2009 року.

Пунктом 37.4 статті 37 Закону № 1961 (у редакції, чинній на момент виплати страхового відшкодування) передбачено право страховика в разі настання страхового випадку здійснювати виплату страхового відшкодування безпосередньо потерпілим або погодженим з ними підприємствам, установам та організаціям, що надають послуги, пов'язані з відшкодуванням збитків.

Страховики, згідно з підпунктом 1.2 статті 1 Закону № 1961, це страхові організації, що мають право на здійснення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів відповідно до вимог, встановлених цим Законом та Законом України «Про страхування» (85/96-ВР) .

Касаційний суд правильно визнав відповідача особою, відповідальною за завдані збитки в межах договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності і законно задовольнив позов, при цьому обгрунтовано вказав, що норма підпункту 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 Закону № 1961 не містить підстав для відмови у задоволенні вимог страховика, який виплатив страхове відшкодування, згідно договору майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, передбачених договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Обґрунтовано відхилив вимоги позивача щодо стягнення пені відповідно до пункту 37.2 статті 37 Закону № 1961, яким встановлено, що за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування з вини страховика або МТСБУ особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє у період, за який нараховується пеня, оскільки вказана норма регулює відносини страховика і страхувальника за договором страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, а позивач не є суб'єктом цього договору.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від

27 березня 2012 року у справі № 4/17-3520-2011 є законною, а підстави для задоволення заяви ПАТ «СК «Соверен» відсутні.

Керуючись статтями 111-23, 111-24, 111-26 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України:

відмовити у задоволенні заяви приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Соверен» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 березня 2012 року у справі № 4/17-3520-2011.

постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.