Верховний Суд України у складі:

головуючого Потильчака О.І.,

суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С.,

Вус С.М., Глос Л.Ф., Гошовської Т.В.,

Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С.,

Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А.,

Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В.,

Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І.,

Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І.,

Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П.,

Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І.,

Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П.,

Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І.,

Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М.,

Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г.,

Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 2 серпня 2011 року в справі № 07/238-10 за позовом ФОП ОСОБА_1 до приватної фірми "Орнатус" (далі – ПФ "Орнатус") про визнання частково недійсним договору поставки,

У вересні 2011 року до Верховного Суду України звернувся ФОП ОСОБА_1 із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 2 серпня 2011 року в справі № 07/238-10 з підстав, передбачених пунктом 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Заява мотивована тим, що суд касаційної інстанції в цій справі, з посиланням на положення статей 536, 625, 627, 692 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) висловив правову позицію про те, що встановлені в пунктах 6.2. та 7.2. договору поставки проценти за користування чужими грошовими коштами хоча і є тотожними за своєю правовою природою, проте не виключають їх одночасного застосування, оскільки нарахування таких процентів не є штрафними санкціями, сторони при укладенні договору погодили такі його умови, тому відсутні правові підстави для визнання оспорюваного пункту договору недійсним.

На обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, ФОП ОСОБА_1 надано постанови Вищого господарського суду України у справах: № 37/365, № 23/304(05-5-15/24785), № 2-24/2341-2009.

За результатами розгляду касаційної скарги, зокрема в справі № 2-24/2341-2009 за аналогічного предмету, підстав позову, змісту позовних вимог, суд касаційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин положення частини третьої статті 692 ЦК України та статті 625 ЦК України, дійшов висновку про те, що у розумінні зазначених норм матеріального права проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування коштами. Водночас, частиною третьою статті 692 ЦК України не передбачено право сторін встановлювати відповідний розмір процентів за користування чужими грошовими коштами, тоді як частиною другою статті 625 ЦК України сторонам надано право встановлювати інший, ніж 3% річних розмір процентів у договорі. Отже, суд дійшов висновку, що договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення, тому подвійне нарахування та стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами суперечить положенням частини другої статті 625 ЦК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ФОП ОСОБА_1, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

При вирішенні справи судом установлено, що 31 грудня 2008 року між ПФ "Орнатус" (постачальник) та ФОП ОСОБА_1 (покупець) укладено договір поставки № ЗАА/2-08/16W.

Пунктом 6.1. договору встановлено, що у разі прострочення покупцем оплати поставленого товару в строк, визначений пунктом 3.3. цього договору, покупець зобов’язаний оплатити повну вартість товару, а також відповідно до статті 692 ЦК України сплатити проценти за користування чужими грошовими коштами.

Пунктом 6.2. договору передбачено, що проценти на суму відповідну вартості неоплаченого товару складають один відсоток від суми неоплаченого товару за кожен день прострочення.

Крім того, згідно з пунктом 7.2. договору у разі прострочення оплати товару покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі двох облікових ставок Національного банку України від несплаченої суми за кожний день прострочення, а також відповідно до статті 625 ЦК України сплачує постачальнику суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30 % річних від суми заборгованості.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ФОП ОСОБА_1 посилався на невідповідність пункту 6.2. договору вимогам частини першої статті 203 ЦК України, вважаючи, що така умова договору не відповідає актам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною другою статті 712 ЦК України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною третьою статті 692 ЦК України встановлено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Отже, зазначена норма встановлює право продавця (постачальника) у разі несвоєчасної оплати товару покупцем вимагати від останнього оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (частина друга статті 536 ЦК України).

Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання.

Тобто стаття 625 ЦК України, між іншим, надає можливість кредитору боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, встановити інший ніж 3% річних розмір процентів за користування чужими грошовими коштами, який і було визначено сторонами у пункті 7.2. договору поставки в розмірі 30% річних від суми заборгованості.

Разом із тим суд касаційної інстанції, визначивши проценти, передбачені оспорюваним пунктом 6.2. договору, як плату за користування чужими грошовими коштами, не звернув уваги на те, що за своєю правовою природою ці проценти підпадають під визначення неустойки, а саме пені, згідно статті 549 ЦК України частина третя якої встановлює, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

У свою чергу пунктом 7.2. договору поставки сторони вже передбачили нарахування пені в розмірі двох облікових ставок Національного банку України від несплаченої покупцем суми за кожний день прострочення.

Зазначене дає можливість дійти висновку про те, що умовами договору передбачене подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов’язання покупцем, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України відповідно до якої, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про відповідність оспорюваного пункту договору вимогам законодавства є необґрунтованим.

Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції при вирішенні цієї справи неправильно застосував норми матеріального права, тому постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2011 року підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 11123-11125 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Верховний Суд України

Заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 2 серпня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 ГПК України (1798-12) .