Судова палата у господарських справах

Верховного Суду України у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна аграрно-інвестиційна компанія" (далі – Компанія) на постанову Вищого господарського суду України від 27 січня 2009 року у справі №15/25-08-617 за позовом Виробничого управління житлово-комунального господарства м. Кодима (далі – Кодимське ВУЖКГ) до Компанії, Кодимської міської ради Кодимського району Одеської області (далі – Рада), третя особа – Балтська міжрайонна державна податкова інспекція Одеської області (далі – Інспекція), про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та зобов’язання вчинити певні дії,

У лютому 2008 року Кодимське ВУЖКГ звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів від 3 листопада 2006 року купівлі-продажу столярного цеху площею 599,1 м-2

та котельні площею 110,1 м-2

, що розташовані за адресою: Одеська область, місто Кодима, вулиця Східна, 9, а також зобов’язання Компанії повернути вказане майно позивачу.

В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що 3 листопада 2006 року тимчасово виконуючий обов’язки начальника Кодимського ВУЖКГ Копилов Леонід Андрійович уклав від імені Ради з Компанією договори купівлі-продажу, за умовами яких останньому було передано у власність належне Раді вищезазначене нерухоме майно, що перебувало в оперативному управлінні позивача.

Оскільки спірні угоди були укладені під час дії накладеної господарським судом заборони на відчуження даного майна, що також перебувало у податковій заставі, крім того вказані договори підписані вищезазначеною посадовою особою з перевищенням наданих їй повноважень і всупереч волі власника реалізованого майна та завірені печаткою юридичної особи, що не є стороною цих правочинів, позивач, посилаючись на статті 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, просив суд про задоволення своїх вимог.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 2 червня 2008 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 2 вересня 2008 року, позов задоволено.

Оскаржуваною постановою Вищого господарського суду України вказані судові рішення скасовано в частині зобов’язання Компанії повернути позивачу столярний цех та котельню, що розташовані за адресою: Одеська область, місто Кодима, вулиця Східна, 9, а справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті рішення Господарського суду Одеської області від 2 червня 2008 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 2 вересня 2008 року залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 14 травня 2009 року за касаційною скаргою Компанії порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на невідповідність даної постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, а також порушення судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Кодимське ВУЖКГ, Рада та Інспекція не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Компанії, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, Вищий господарський суд України погодився з висновком судів нижчих інстанцій про те, що спірні приміщення були передані позивачу на праві оперативного управління, а відтак останній відповідно до вимог статті 15 Цивільного кодексу України має право на звернення до суду з вказаним позовом, оскільки дані угоди порушують його права володіння, користування і розпорядження закріпленим за ним майном.

Проте з таким твердженням погодитися не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом, та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

За частиною 3 цієї статті право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Згідно з частиною 1 статті 78 Кодексу комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Частиною 3 вищезазначеної статті передбачено, що майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Під час розгляду спору судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що спірне майно належить Раді на підставі рішення від 25 грудня 1992 року "Про прийняття об’єктів до комунальної власності міської ради народних депутатів" та в подальшому було передано позивачу в оперативне управління для виконання покладених на нього завдань щодо забезпечення житлово-комунального господарства громади міста Кодима.

Водночас у матеріалах даної справи відсутня копія вищезазначеного рішення, а також інші розпорядчі документи, що свідчили б про закріплення за позивачем спірного майна на праві оперативного управління або на будь-якій іншій правовій підставі.

Крім того, не можна погодитися і з висновком Одеського апеляційного господарського суду про те, що спірне майно було закріплено Радою на праві оперативного управління за позивачем згідно акту передачі від 9 вересня 2006 року (т. 1, а.с. 18-21), оскільки, як встановлено судом першої інстанції, за цим актом відбулась передача майна Ради, яке перебуває в оперативному управлінні позивача, тимчасово головному інженеру Кодимського ВУЖКГ Копилову Леоніду Андрійовичу на виконання розпорядження голови Ради за №87 від 8 вересня 2006 року.

Дослідження питання про правовий режим спірного майна та його приналежності позивачу має істотне значення для правильного визначення законних підстав щодо можливості звернення Кодимського ВУЖКГз позовом про визнання недійсними угод, в яких останнє не є стороною.

Проте дані обставини залишилися поза увагою та оцінкою судів нижчих інстанцій, у зв’язку з чим останні дійшли передчасного висновку про обґрунтованість вказаних позовних вимог.

Враховуючи наведе, всі ухвалені у справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 3 листопада 2006 року не можуть вважатися законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню в цій частині з передачею справи на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При цьому суду необхідно з’ясувати дійсні права та обов’язки сторін, оцінити правовий зміст заявлених позовних вимог і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.

Водночас слід погодитися з постановою Вищого господарського суду України в частині скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо зобов’язання Компанії повернути позивачу спірне майно і передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки позивач не є стороною у договорах купівлі-продажу від 3 листопада 2006 року, а відтак це виключає можливість застосування до нього реституційних наслідків, передбачених частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України.

Відтак, постанову суду касаційної інстанції в частині скасування рішення Господарського суду Одеської області від 2 червня 2008 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 2 вересня 2008 року щодо вказаних позовних вимог і направлення справи в цій частині на новий розгляд до місцевого господарського суду слід залишити в силі.

Керуючись статтями - 111-17-- 111-21 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна аграрно-інвестиційна компанія" задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 27 січня 2009 року в частині залишення без змін рішення Господарського суду Одеської області від 2 червня 2008 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 2 вересня 2008 року щодо задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 3 листопада 2006 року скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті постанову суду касаційної інстанції залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.